Антоніна Ворона кермує трактором, співає і ліпить вареники для військових

Добавить новость

Четверг, 27 Июля 2023 16:53  |  Просмотров: 1871 | Обновлено 7 Сентября 2023 12:45

За зустріччю з цією жінкою ми не згледілися, як пройшло кілька годин. Розмова почалася сама по собі, перебираючи кожну віху життя і зачіпаю­чи стільки тем, що в один матеріал і не вкласти. І в кожній такій темі наша співрозмовниця - і самобутня яскрава жінка, одна на тисячі, і уособлення мільйонів жінок одночасно. Жінок, які запалюють і бережуть родинне вог­нище. Або ж жінок, які щоночі збирають серце докупи, очікуючи на звістку від сина, що нині боронить свою землю... Жінок, які люблять життя, свою справу і вміють ділиться своєю любов’ю з іншими. І ми вирішили «намалю­вати» кілька портретів нашої співрозмовниці, нехай читач вже вибачить за таку розлогість думки. Тож, портрет перший.



Спортсменка, активістка і просто красуня

Приводом до знайом­ства з борзнянкою Антоніною Вороною стало коротеньке відео у соцмережі, на якому вона хвацько оре чорнозем на маленькому трак­торці. «Ото козачка, ото по-нашому!», - подумки промайнуло. «Та я вже 33 роки - за кермом! - сміється жінка. - Ми 15 років стояли у черзі на машину, а тоді нава­жилися самі купувати. Я собі подумала: я теж хочу їздити! І в 1989 році пішла до автошколи, тоді у групі лише двоє дівчат було. У день, коли пра­ва отримувала, чоловік і машину пригнав. Я за кермом часто їздила, і на роботу, і у село, до бать­ків. Пам’ятаю, свекри із Забілівщини у гості приїхали, чоловік за столом чарочку випив, а вони: «Хто ж нас додому пове­зе?». «Знайдемо, хто», - посміхнувся мій Михай­ло. А вже як на подвір’я вийшли і я до машини пішла, то їхньому здиву­ванню не було меж.

Тракторець купили тоді ж, одними з перших у Борзні. У той час у при­ватних господарствах техніки ні в кого не було. Нам довелося навіть до­відку в колгоспі брати, що ми фермеруємо, щоб отримати дозвіл на купів­лю. Скільки цей китай­ський помічник за 30 з лишком років переробив - навіть не розказати. Землі в обробітку у нас багато було, і городина, і зернові, й сінокоси. До трактора усілякого при­чандалля наробили, щоб роботу якнайбільше ме­ханізувати. Головним по­мічником у чоловіка був син, а коли вже він пішов на війну, ми з дочкою сіли за кермо, щоб хоч якось допомагати.



Я з технікою завжди «дружила». З юності га­сала на мопеді, тоді на «Яві» та ІЖу. Ми вза­галі були такі активні у молодості. Була у агіткультбригаді та самоді­яльності (Антоніна Васи­лівна і донедавна співала у «Супербабусі» та «Родень», - Авт.), займа­лася гандболом, дівча­та говорили: «Якщо до Тоні м’яч потрапить - він точно буде у воротах!» А взимку з подружкою влаштовували прогулян­ки на лижах: із Оленівки, звідки я родом, їхали на Кулішеву могилу (тоді, до створення музею, вона між дубів була не­примітна), гуляли між де­ревами - й назад. А ще в школі на уроках військо­вої підготовки любила займатися. Такий у нас викладач, молоденький лейтенантик був, а ми - старшокласниці, очи­ма стріляли (сміється). Якщо беж жартів, то в мене й справді добре ви­ходило, по-снайперські вражала мішені. Хоча я далеко погано бачила, але зрозуміла, як пра­вильно приціл робити - хоч зараз на фронт!».

Крутий віраж долі

Антоніна, як і її брати, діти колгоспників, звикли до тяжкої роботи й сподівалися лише на себе. «Ніхто з нами не возився, самі про­бивали собі дорогу, - згадує юність Антоніна Василівна. - Я, наприклад, дуже хотіла бути вчителем (лікар та педагог - найповажніші професії у селі були!) або журналіс­том. Навіть курси підготовчі пройшла при Національному університеті ім. Т. Шевченка, сама до Києва на сесії їздила. А коли прийшов час вступати, батьки дуже хворіли. Тож вирішила бути ближче до них і подалася до Ніжинського пе­дінституту. Здала екзамени, два на відмінно, два - на «4», а пів бала не вистачило... Си­діла на лавці, дивилася, як під’їжджали «Волги», а звід­ти батьки інших вступників із торбочками різними виходи­ли, так мені прикро було. За мене ж ніхто не понесе.

Пішла до райкому комсо­молу, думала, отримаю на­правлення до якоїсь зі шкіл, попрацюю рік вожатою, а тоді знову вступатиму вже з ма­ленькою перевагою. Але тоді стався один випадок, який перевернув усе життя з ніг на голову. Вже й питання моє розглянули, у Берестовець направили, залишилося у від­ділі освіти документи підписа­ти. Я до столу нахилилася, а з розрізу вишиванки-блузоч- ки випав хрестик. Не встигла з кабінету вийти - знову до райкому викликають. «Що то в тебе на шиї? Ану, зірви!» Я оторопіла, але впевнено про­мовила: «Ні, мені бабуся його надягла, я хреста не зірву!» «Тоді дорога тобі закрита!». І хоч мала я багато знайомих, бо була комсомолкою-активісткою, та ніхто тоді за мене не заступився, всі пережива­ла за власну долю. А мені ж здавалося, перекреслили все життя.

Подружка тоді вчилася на швачку у побуткомбінаті, по­кликала до себе. Я швачкою бути взагалі не хотіла, мені ця професія здавалася нудною, та ще й біля машинок постій­но безлад, купа клаптів. Та чого зайве рік вдома сидіти? Пішла, а вже за місяць мене виштовхали вчитися і скоро я стала закрійницею (І ця роз­повідь буде окремим портре­том нашої героїні, - Авт.).

Де я тільки не працювала за своє життя!.. І в побуткомбінаті, і в магазині райспоживспілки, вела гуртки шиття у школі та будинку культури. Коли за один тиждень похо­вала обох батьків і мусили глядіти за двома старенькими тітками, пішла в лікарню ліф­тером, позмінно, тоді ще й са­нітаркою та денною сестрою-господинею у приймальному відділенні. До речі, той сад, що там поруч росте, я ко­лись у Григорія Щербініна по­просилася посадити. Шкода було, що стільки сонячного місця гуляє. Принесла сливи, абрикоси, всілякі деревця, які були, наносила води. Дехто дивувався: «Воно вам тре­ба? Ви хоч спробуєте те, що садите?» Я словами Мічуріна відповіла: «Я не спробую, то онуки мої спробують!». Он який сад виріс, за урожаєм із відрами ходили!»

Берегиня роду

Разом із чоловіком Антоніна Василівна виплекала двох дітей. Завжди вони були під її крилом. Син Сергій міг з матір’ю поділитися найсокро- веннішим, а донька Олена за­вжди мала міцну підтримку.

«Дочка, як і я, рано пішла працювати, - веде далі розмо­ву Антоніна Василівна. - Піс­ля курсів англійської мови її одразу забрали викладати до Прохорської школи (сьогодні працює вже у Кинашівській). Я тоді дуже хвилювалася: як вона, саме ще дитина, у 18 років буде з учнями справля­тися? Поїхала подивитися. А я ж завжди модницею була. Й того разу одягла пальто, ка­пелюшок, чобітки на підборах - у школі забігали, думали, перевірка з області приїхала. Підіймаюся на другий поверх, зазираю обережно до класу, а там - тиша, всі уважно ви­кладача слухають.

Я тепер розумію, яка то важка професія. Дочка за роботою своєї дитини май­же не бачила. Як було внучці 2,5 місяці, директор вмовляв Олену повернутися до школи, замінити ніким було. Ми з чо­ловіком теж на роботі, але так погодили свої графіки, щоб завжди хтось був із малень­кою. Важко було, бувало, й по дві доби поспіль доводилося трудитися, а що поробиш? Отак, вважайте, онучку й витішили. Вона в нас талано­вита, співачка, як бабуся. Ми по стількох конкурсах із нею виїздили. У 2011 році від Будинку культури нас напра­вили у Чернігів представля­ти Борзну на Міжнародному фестивалі сімей «Від роду до народу». На тамтешню ви­ставку ми возили свої родинні вишивки, сорочки стародавні. Я надягла вишиванку (в ній ще гостей на власне весіл­ля запрошувала), корсетку, намисто, які ще від бабусі зосталися.

Кореспонденти збіглися: «Це натуральне полотно? А де таке взяли? Корсетка???» Онукові кос­тюм сама пошила, вправний козачок вийшов, теж погляду не відвести. Співали разом із онукою, а він нам підтан­цьовував, як душа веліла. Сьогодні вони вже дорослі, вчаться. І в цьому я їх підтри­мую. Навчання зайвим ніколи не буде. А я вдома клопочу. Корову тримаю, важко, але як то без неї взагалі жити? Куди люди стільки вільного часу тоді витрачають? Я й за гос­подарством встигаю читати, шити, вишивати, в’язати, й на фронт вареники та інші смаколики передавати. Та хіба то дивина? Мені здається, кожна жінка має це вміти, хіба ні?»

технікуму разом із бать­ком став водієм у лікарні. Та подружнього життя не вийшло, розійшлися. Сергію це дуже боліло, він став мовчазним, за­критим...

Якось, коли син вже по­вернувся додому, ми сиділи, говорили про щось своє, по­дзвонив телефон. Сергій вий­шов, а тоді мені розповідає: «Жінка одна дзвонила. Я їй сина привіз, точно впевнений, що це він, що він загинув. А вона в мене зараз запитує, де її син.». Я тільки й відпові­ла: «Ви не розумієте, як втра­чають розум матері. Вони ж синів мертвими не бачили (мішки ніхто не відкривав), за найменшу можливість хапа­ються, хочуть вірити, що похо­вали когось іншого. Не може материнське серце прийняти смерть сина.»


 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: