Багатодітна мати Світлана Шинкаренко проміняла кар’єру юриста на родину та хоббі в інстаграм

Добавить новость

Воскресенье, 23 Июля 2023 15:58  |  Просмотров: 3037

«Я з тих, хто у пріоритет ставить те, що подобається, - розповідає мати трьох малень­ких дітей Світлана Шинкаренко з Прилук. - Для улюбленої справи знаходитиму час і можливості. Може, не так багато приділю уваги куховарству, приготую якийсь примітивний супчик, але своє хобі не залишу. Можу ввече­рі вкласти дітей спати, а сама піти, сісти під лампу і вишива­ти. Якщо настрою сьогодні нема вишивати, буду читати книжку. Але не скажу, що на все це зали­шається багато енергії».



Допитлива з дитинства

З питання, де багатодітна мама знаходить час і бере сили для творчості, почалась наша з нею бесіда. Світлана Шинкаренко - майстриня. Вона виготовляє надзвичайної краси брошки, фото яких викладає у своєму інстаграмі. Іно­ді супроводжує світлини текстами-роздумами.

Інстаграм - це американська соціальна мережа для обміну фотографіями і відео. Заборонена у росії, як і все прогресивне, до речі. Для творчої ж людини, як-то худож­ник чи вишивальниця, мережа - незамінна. Викладаєш в інстаграм результати своєї творчості - отримуєш відгуки її шанувальників.

Зі Світланою Шинкаренко розмовляємо на Соборній пло­щі, куди вона зі своїми трьома синочками намагається щодня з 15.00 до 17.00 виходити прогулюватись. Мо­лода мама - корінна прилучанка. Народилась тут, на­вчалась у школі № 9. Каже, була звичайною допитли­вою дитиною. У школі відвідувала гурток в’язання гач­ком. Тривалий час займалась волейболом у ДЮСШ.

«Ще будучи школяркою, я цікавилась всім: хо­дила на танці, малювання, гурток в’язання гач­ком, волейбол, настільний теніс, за компанію записалась на англійську, і навіть грала на бая­ні, співала у хорі, а по вихідних з мамою ходила в клуб книголюбів, взимку зі старшим братом ходила в ДЮСШ кататись на каток» (З інстаграму Світлани).

Кожною зі справ прилучанка займалась поки було цікаво. Найдовше цікаво було співати у хорі. Вона співала у школі, продовжила це робити в Харківській юридичній академії імені Ярослава Мудрого (там це ще і заохочувалось фінансово).
Закінчивши слідчо-криміналістичний факультет академії з відзнакою, у 2012-2013 роках працювала у Прилуцькому райвідділі міліції. Слідчою у слідчому відділі. Робота, каже, важка, але дуже цікава. Але ско­ро рамки професії почали сковувати, і творчій людині захотілось більшого простору. Тож Світлана звільни­лась.



З БАГАТОДІТНОЇ РОДИНИ

Дівоче прізвище героїні нашої розповіді - Сидорець. її тато Володимир Іванович працював лікарем. Мама Ольга Володимирівна - викладачка Прилуцького технічного фа­хового коледжу.

Улюбленими предметами Світлани у школі були україн­ська і зарубіжна література. Але ні тато-лікар, ні мама-мо- вознавець не примушували її ні писати, ні читати. До волі і вибору дитини ставились, як вона тепер каже, лояльно і демократично. «Якщо попрошу маму допомогти, вона сі­дає і перевіряє диктант, - згадує прилучанка. - Але з-під палки, ні, такого ніколи не було».

Обидва старші брати Світлани Роман і Володимир люби­ли і люблять читати, гарно навчались у школі. «Я дивилась на них, начитаних і грамотних, і намагалась піднятися до їхнього рівня», - згадує жінка.

Кожного літа родина виїжджала на відпочинок до бабу­сі (маминої мами) у село Жужеляни Сокальського району Львівської області. «У бабусі було дуже багато власноруч вишитих виробів - подушок, рушників, серветок. І у неї, і у кожній хаті у родичів це виглядало гарно і естетично, - згадує Світлана. - Якось бабуся сказала: «Якщо хочеш, на - вишивай». І дала мені шматочок канви і кольорові нит­ки. Мені було років сім».

«Така українська душа: творити, вишивати, пере­давати красу світу у стібках. Більшість українок во­лодіє мистецтвом вишивання, в’язання. Особисто я свої перші хрестики на канві спробувала вишити ще в дитинстві, гостюючи у бабусі Софії на Львівщині. І кольорові шерстяні нитки, які подарувала бабуся, зберігаю й досі. А ще пам’ятаю, як у школі на уроках праці ми вишивали весільні рушники, з цікавістю об­говорюючи, хто ж з однокласниць першою вийде за­між. Тому для мене це не просто захоплення, це ціла медитація, це процес, який ідентифікує мене з моїми пращурами-українцями» (З інстаграму Світлани).
Її мама також є знаною у місті вишивальницею - роботи Ольги Сидорець виставлялись не так давно, наприклад, під час святкування Дня вишиванки.

ЩАСЛИВА ДРУЖИНА І МАМА

З чоловіком прилучанка познайомилась на роботі у мілі­ції. Віктор Шинкаренко працював оперуповноваженим кар­ного розшуку. Одного разу його і слідчу Світлану Сидорець поставили разом у слідчо-оперативну групу. З того часу вони практично не розлучаються. Ось вже 12 років як.

Перед виходом у третю декретну відпустку жінка пра­цювала юристом у Ладанській компанії «Пожмашина». До того, каже, вже мала досвід у різних сферах. У ТОВ «Янг Україна» (Прилуки), яке займається виготовленням офіс­них крісел, працювала менеджером з продажів, а потім із закупівель. Після того перейшла на роботу в аграрну фірму «Іст Агро».
Чоловік Віктор і нині працює юристом в аграрній компанії. Раніше професійно займався рукопашним боєм, був призером Чемпіонату світу. Останнім часом його зацікавила легка атлетика - забіги і марафони.

У січні 2016 року у пари народився первісток Гліб. Зараз семирічний хлопчик вже школяр, закынчив 1 клас ліцею № 5. «Він у нас вперта особистість, - розповідає мама. - Стараємось рахуватись з його думкою. Буває, вона від­різняється від моєї. Буває, мої доводи йому не підходять».

У 2019 році світ побачив другий синок Лев. Зараз він хо­дить у садочок. «Він - холерик-сангвінік, - характеризує Левчика Світлана. - Як бурхливий вулкан. У нього дуже ба­гато емоцій. Якщо позитивні - це виражається обіймами, сміхом і оплесками. Якщо це гнів - треба стерегтись і тікати».

Любомир (Любчик, як називають його у сім’ї) - дитя війни, народився влітку 2022 року. Про характер говорити поки що рано.

«З дня народження третього синочка мене часто запитують: «Як Ви справляєтесь?» Хотіла б сказа­ти, що легко, але не скажу. Якби можна було вибрати собі супервміння, то, мабуть, це було вміння робити роботу швидше. Бо, чесно кажучи, 24 години мені не вистачає. Бувають моменти, коли все звалюється в одну величезну купу: треба вчити уроки, бігти на гуртки, одного годувати, іншого витирати, третьо­го забирати з садочка, готувати їсти, прати, а ще ж і погуляти надворі треба. І не забуваємо, що війна і, якщо, не дай, Боже, повітряна тривога, то все - хо­вайся в жито, і побудовані на день плани змінюються в одну секунду, руйнуються звичні алгоритми і все йде шкереберть» (З інстаграму Світлани).

Прилучанка зізнається, що навіть і подумати не могла, що у неї буде лише одна дитина. Її мама була однією з семи дітей у родині, у батька - ще двоє братів. Як і у неї. Каже, ніколи у житті не пошкодувала, що має двох старших братів. «І у всіх родичів у родинах по троє, - продовжує. - І для мене це норма. Можливо, хтось думає, що ми - сек­танти. Ні. Просто у мене таке уявлення про сім’ю».

«Бути мамою хлопчиків - це мати цілу шафу пісто­летів і машинок, гратися солдатиками і вміти скла­дати диво-конструкцію з лего, це щоденне прання вцілілого після гульні одягу (бо ла­зити по деревах - ще те випробування), це пошуки найбільшої палки, яка слугуватиме шаблею. Це інколи тяжко, але так прекрас­но... бути мамою». (З інстаграму Світлани).

ВІЙНА

Любчик народився у Прилуках. Світла­на будь-що хотіла народжувати у рідному місті, хоча на той момент перебувала з дітьми у Польщі. Віктор Шинкаренко вивіз сім’ю за кордон на самому початку берез­ня 2022 року. Сказав, так йому буде спо­кійніше, адже війна була вже під самими Прилуками. Довіз їх до кордону і повер­нувся, бо далі не пускали.
«Війна, нерозуміння майбутнього... Я була в чужій країні, вагітна, пригні­чена і розгублена. Хотілось лише пе­ремоги і спати» (З інстаграму Світлани).

Зізнається, що дуже хотілось додому, у рідні стіни. Почала шукати квитки. «13 червня поблизу Прилук якраз були при­льоти ракет, - згадує жінка. - І тоді ста­ло страшно. Їхати чи не їхати? Що буде далі? Але наважилась і 1 липня ми повер­нулись. 28 серпня народився Любомир».

Хоча Польщу і поляків згадує з вели­чезною вдячністю. Буквально, кожен по­ляк, який зустрічався їй на шляху, каже, питав, чим може допомогти, відкривав серце, був щирим. Фонетично близьку нам польську мову розуміла, але самій спілкуватись було важко, тож трішки ходила на курси.

У подарунок для родини польки Данки Олєскєвіч, яка до­помагала їй у Варшаві, Світлана згодом зробила брошки у кольорах прапорів наших країн. А ще, пізнавши, як це - бути на чужині, виготовила прикрасу у вигляді черешень для переселенки Юлії з Мелітополя, символом якого є ці смачні ягоди.

Ім’я наймолодшого, каже, з війною не пов’язане. Якби навіть не було її, Любомир був би Любомиром. Просто кра­сиве ім’я. Як і Гліб, яке Світлані подобалось ще зі шкільних років, як і співзвучне йому - Лев. Від останнього імені, прав­да, її відмовляла мама, але зараз звикла.

ДРУГЕ ДИХАННЯ

«Перші брошки з’явились, коли в мене народився Левчик. Я зробила декілька виробів і закинула все це на 3 роки, періодично прикрашаючи одяг своїми робо­тами» (З інстаграму Світлани).





«Помітила, коли жінка йде у відпустку по догляду за дитиною, у неї відкривається якесь друге дихання, - зізна­ється прилучанка. - Жінки закидають документи, фінанси і починають пекти тортики, наприклад. Так сталось і зі мною. У першому декреті пробувала шити розвиваючі книжечки, робити імбирні пряники, пекти тортики».

У другому декреті почала цікавитись брошками. Купила матеріал (його замовляє, в основному, через інтернет, бо мікробісер чи канітель у магазинах рідного міста не знайти) - і почала творити.

«Це клопітка робота,- зізнається майстриня. - Кожна бісеринка, кожна деталь пришивається окремо. Якщо підрахувати, то на кожну брошку йде по шість і більше годин. Повноцінний робочий день».

Першу брошку «Соняшник» Світлана подарувала мамі. Ольга Володимирівна надягла її на роботу. Це побачили її колеги і відразу ж почали просити зробити їм щось подібне.

Брошки у формі квітів, листочків, птахів тепер вже є бага­то у кого з прилучан. А ще прикраси працюють на перемогу. Бо після того, коли жінка виготовила брошку для ярмарки у коледжі, робить їх і для шкільних. А на таких ярмарках, як ми знаємо, збирають гроші для ЗСУ.

«Як і всі українці, сподіваюсь, що наша перемога вже близько», - зізнається наостанок багатодітна мама і вмі­ла майстриня Світлана Шинкаренко. А мені згадується ще одна цитата з її інстаграму: «І, до речі, немає двох одна­кових брошок, бо кожна з них особлива. І коли я при­шиваю останню бісеринку, мене переповнює відчут­тя спокою і задоволення».

Андрій БЕЙНИК, “Прилуччина + Прилучаночка”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: