Батьки Владислава Шинкаренка готувались не до похорон, а до весілля єдиного сина

Добавить новость

Вторник, 2 Мая 2023 17:59  |  Просмотров: 5556

1 квітня 2022-го врізалось болючим ножем у пам'ять, певно, до кінця днів. Вітер вигинає парасольки, гонить в калюжах брижі, а стужа, що всеридині, - брижаки на серці. Чорні стріч­ки на прапорах, чорний день у Новгороді-Сіверському: проща­ємось з Владиславом Шинкаренком. Центральна вулиця, де рідний дім молодого Героя, - живий коридор. Наче мокрі паруси надимає час від часу вітрюган си­ньо-жовті прапори... Люди, здається, й не помічають дрібного дощу, а пронизлива холоднеча остуджує сльози на щоках. Всі приникли. Тільки хтось десь зітхне глибоченно, хтось схлипне.

- Ой, виносять!..

- То це ж скільки він погостив у рідній хаті?.. Годину якусь!..

- Зовсім, зовсім же трішечки.



Схиляємо коліна. А потім люди приєднуються до процесії. Й ця промокла до кістяка вулиця - як та Тисина для Качі. Ні, для неї не потрібно ніякої річки - горе пливе потоками й по суші. І ми, новгород-сіверці, ще не відаємо, скільки ще разів вона допливе до землі нашої. І скількох таких хлопців, як Владис­лав Шинкаренко - мужніх, сильних, розумних, красивих, тала­новитих, добрих, закоханих, мрійників, скількох українських соколів проводжатиме Кача у вічність.

Ми й досі цього не знаємо. Тільки з кожними похоронами Героя, що поліг за Українську волю й нашу долю, все глибше усвідомлюємо: «старший брат» знищує цвіт української на­ції.

Довго не наважувалась по­дзвонити батькові Владислава, щоб запропонувати розмову для нарису. Потім Валерій Іванович, мій добрий знайомий, як мовлять, збирався із силами і духом... І от розмовляємо напередодні роко­вин найсвітлішої пам’яті.

- Він ріс звичайним хлопчиком. Дуже любив тварин - котиків і со­бачок. Любив природу. На канікулах рвався у Леньків (моя дружи­на з цього села), де по-сільському відпочивав разом зі своїми дво­юрідними братами. Він у нас один, але двоюрідними братами й сестрами Бог його не обділив. Бо нас у батьків було четверо. У Новгороді-Сіверському у Владислава - братеник Дмитро і сестрениці Ангеліна і Карина - діти моєї сестри. Дуже з ними дружив...

Владислав, виявляється, - ро­весник незалежної України: наро­дився за три місяці і десять днів до 24 серпня.

- Навчався спершу у «Дзвіноч­ку», де я був директором, потім в гімназії №1. А після дев’ятого кла­су вступив до медичного училища. Потім була служба у Збройних Си­лах України, - розповідає Валерій Іванович. - І робота - в установі виконання покарань.

Одночасно навчався в Ніжин­ському державному університеті імені Гоголя. Закінчив цей виш зі спеціальністю «соціальна педаго­гіка».

- За направленням військкомату вступив до Військового інституту Київського національного універ­ситету імені Шевченка, де у 2017 році став магістром за спеціаль­ністю «військовий психолог».

- Так у нього ж три спеціальності! - ледь не вигукую. - Медик, педа­гог, військовий психолог. Моло­дець!..
- Та вчитись не лінувався. Він виставляв собі високі планки, був дуже відповідальним - і перед со­бою в тому числі. Так, був і само­контроль. Одне з його життєвих правил таке: там, де нема контр­олю, нема результату.

Після університету ім. Шев­ченка - військова служба. Контр­акт на п’ять років - до 23 серпня 2022-го. Був офіцером відділення морально-психологічного забез­печення у 25 окремій Дніпропе­тровській повітряно-десантній бригаді. Йшла війна - і бригада воювала на Донеччині.



У дуже щасливий день з однокурсницями




Під Нью-Йорком - рідним, українським




- У нас за майже п’ять років склалось правило: щодня зідзвонюватись тричі - вранці, серед дня і ввечері. Так ми з Олею зна­ли, що все у сина добре. Остан­ня наша телефонна розмова від­булась 26 березня зранку. «Все гаразд», - «відрапортував» син. Але ні в день, ні увечері ні сам не подзвонив, ні на наші дзвінки не відповів. Так було й назавтра.

Звичайно ж, місця собі не знахо­дили. Але заспокоювали одне одного: всяке буває на війні - й не обов’язково найгірше. А на серці - не передати як.

29 березня, це був вівторок, дзвонить мені Наташа, сестра. Запитує, чи є в мене фото Владислава. «Навіщо це їй?» - думка, як чорна блискав­ка. А десь через півгодини дзвінок від Сергія Дубовця, Наталиного чоловіка. «Зараз, - каже, - прийдемо.». І прийшло до нас дуже багато людей. Всі Дубовці, і Во­лодимир Шкарпітко з військової адміністрації, і з військкомату...

Ми все зрозуміли - але як могли вірити? Й навіть коли прочитав офіційне повідомлення про заги­бель, все одно сказав: «Ні, цього не може бути! Це щось не те! Це якесь непорозуміння!».

Та це, найстрашніше, сталось. І це потребувало зосередженості, стійкості, готовності зробити бага­то невідкладного.

- Я настійно попросив про єди­не: дати змогу поховати нашого єдиного сина тут, у Новгороді-Сіверському. Людмила Ткаченко, спасибі їй велике, зателефонува­ла в штаб частини, попросила не хоронити в Дніпрі.

З Дніпра труну з тілом загиблого доставили до Полтави, де зустрів племінника дядько - брат Валерія Івановича.

- А з Новгорода-Сіверського до Полтави вирушили родичі Дубовці - Сергій і син його Дмитро. За кермом був Дмитро Коваль. По­їхали 30 березня. Непроста до­рога лежала перед ними в обидва кінці. Були затримки на блок­постах. Бо йшли ж бойові дії - і там на шляху танкова колона, там обстріли, там зірваний міст, там невідомість. Тому й привезли нам синочка тільки 1 квітня уран­ці. Тільки на годину якусь спинив­ся він удома.

Не виходить у нас з Валерієм Івановичем говорити про все без сліз. Ніяк не вдається.

- А загинув Владислав одразу? - насмілююсь на запитання.
- Так, одразу. Це було 26 бе­резня в Авдіївці. Він так і не ді­знався, що напередодні отримав звання капітана...

Серед численних відзнак і нагород Владислав мав Відзнаку Президента України за участь в АТО, нагрудні знаки «За вірність народу України» ІІ ступеня та «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня від Валерія Залужного; відзнаку командувача об’єднаних сил «За звитягу та вірність». І по­смертна нагорода - орден Богда­на Хмельницького ІІІ ступеня.

Звичайно ж, втрата єдиного сина - нехай таке горе кожного омине - підірвала здоров’я обох, особливо Ольги Єгорівни.

- Я от кажу Олі: «Не ми такі одні - таке горе в тисячах українських сімей. Відчаю віддаватись не можна. Ми ж батьки героя - ма­ємо бути стійкими хоча б ради його пам’яті». Це так каже розум, а серце не сприймає, воно інше говорить. Це правда, що в кожно­го є пекло на землі - і воно в нашій пам’яті.

Валерій Іванович з тих, у мис­ленні яких є філософська жилка, хто вміє відриватись від буден­ності. Він шукає розради в слові молитов. І в спадку мудрих людей упокоєння, і в проникливій правді Ліни Костенко.

Найнезабутніше з облич, таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.

Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь, вже в остаточній формі існування.

У Владислава були ба­тькові очі. В короткій, але не сухій його біографії, складеній татом і тіткою Наталією, про ті очі - «наче дві темні вишні».

- Був веселим і товариським. Дуже любив життя. До нас, рідних, був уважним і турботливим. Повір­те: ми ні разочка не чули від нього поганого слова. За порядність його міг завжди ручатись.

А вчителі його згадують і як ве­селого, дотепного, жартівливого, і водночас - дуже відповідального.

Авторці цих рядків підказали, що має сенс попросити характерис­тики Владиславові Шинкаренку у викладача медичного коледжу Во­лодимира Вронського.

- Я не скажу, що Владислав був найпершим з відмінників. Але було куди цінніше: він один з най­кращих Людей, що трапились мені на віку. В мене було склалася не­проста ситуація, і Владислав став одним з тих, хто зорганізував сту­дентів на мій захист. Після цього (а це трапилось після першого курсу) ми з ним стали друзями. І не важливою була різниця у віці. Він мені довіряв те, що, можли­во, й від батьків приховував. І дівчина його мені дзвонила, ра­дилась. Владислав мені дзвонив із війни, довірливі були розмови, підбадьорливі. Востаннє спілку­вались по телефону напередодні його останнього дня. Владислав сказав, що невдовзі зустрінемось. Що вже приготував для мене гос­тинця, який мені сподобається.

Зустрілись скоро, але за інших обставин. Для мене це не про­сто втрата учня, це втрата друга, справжньої Людини.

Володимир Олександрович роз­повів це так, що я не змогла слово «Людина» написати не з великої літери.
Не було б війни - все в житті Валерія Івановича з Ольгою Єгорівною було б інакше. Не похоро­ни єдиного сина були б - було б його весілля. Адже одружуватись він збирався.

- Я було «підстьогував» трохи: от тридцять на носі - пора, синку, пора. А він ставився до власної долі відповідально, уберегти хотів себе від помилок. А з Ірою все складалося.

Ірина приїздила на сороковини. Згорьована дівчина відверто при­зналась батькам покійного наре­ченого:

- Я відразу в ньому відчула рідну душу.
До могили у «сімейному куточку» її провели. Й залишили натрохи наодинці.
- Нехай скаже коханому все, що хоче.

Як же хочеться, щоб до цієї хоро­шої дівчини доля надалі була ми­лостивою і подарувала їй щастя.

Рік тому у ці дні, коли Шин­каренки востаннє чекали вдома на сина, Чернігівщина доживала останній тиждень окупації. Страш­ний був час - все в мороку! І після того важкий рік. Кача не раз при­пливала до нас. На фронті по-всякому. Звідти дзвонить племін­ник - Дмитро Дубовець.
Зараз от, виснажившись у Бахмуті, ворог стягує сили до Авдіївки, де загинув Владислав. Дай, Боже, Україні вистояти й на тому рубежі. І ти, Владиславе, і твої по­братими з Небесної Раті допомо­жіть нам усім вистояти!

Джерело: газета “Сіверський край” від 30.03.2023, Галина НЕЗАБУДКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: