83-річна Антоніна Самісько повернулася з донбасівського пекла до рідних Лісок

Добавить новость

Воскресенье, 26 Марта 2023 15:54  |  Просмотров: 5131

Чудеса на світі бувають. Адже як пояснити той факт, що Антоніна Макси­мівна дивом вирвалася з Бахмута неушкодженою. А ще по ній цілилися двоє снайперів, стріляли, але не влучили. Бабуся впевнена, що Бог був на її стороні.

СІЛЬСЬКІ УНІВЕРСИТЕТИ

Народилася Ніна (так звуть її в селі) у далекому 1939 році. У батька-матері їх було три дівчини-красуні.
- Наша мама змалечку привчала нас до будь-якої сільської роботи - город обробити, корову видоїти, в хаті лад навести, - розповідає бабуся. - І кожного разу ненька наголошувала, що будь-яке діло треба робити як слід, аби вдруге не переробляти. Тоді й майбутня свекруха не буде чіплятися та сварити.

Дівчата в сім’ї росли добрими та слухня­ними. Антоніна, наприклад, ще і до школи не ходила, а вже вміла серпом жито жати, снопи в’язати.

Закінчивши місцеву школу, дівчина поїхала до Сосниці, де вступила до тех­нікуму бухгалтерського обліку. Навчання промайнуло швидко, за направленням вона поїхала працювати до Сумської об­ласті помічником бухгалтера на одному з підприємств міста.

Та не довго Ніні судилося заробляти на власний кусень хліба - треба було по­вертатися додому до хворої мами, у якої були проблеми із серцем.

- Роботи за моєю спеціальністю в селі не було, то згодом я влаштувалася про­давцем до сільського магазину, - при­гадує бабуся.

А тоді в Ліски повернулася сестра Анто- ніни Максимівни, та не одна, а із сім’єю. І на родинній раді вирішили відправити дівчину на пошуки нормальної роботи, а можливо, і долю десь свою зустріне. Було два варіанти - далекий Мурманськ, в якому жила рідня чоловіка сестри, або ж вирушити на Донбас. Ніна вибрала другий варіант.

ЩАСЛИВЕ ЗАМІЖЖЯ

Гарна дівчина впала в око Олексію Саміську, який тільки-но демобілізувався зі служби в армії. І парубок сподобався Ніні. Тож позустрічавшись два місяці, вирішили одружитися.

- Мені дуже хотілося мати своє житло, а не поневірятися по орендованих кварти­рах. А ще мріяла створити міцну сім’ю, - розказує Антоніна Максимівна. - Правда, хатина в Олексія була така собі, на житло мало схожа - якась хібара, вікна якої ледь не вросли у землю. Та ми були щасливі, донечка у нас народилася.

І подружжя почало зводити добротну і простору оселю.

- У ній ми з Олексієм прожили 34 роки, - не стримує сліз бабуся. - Усе у нас було - і хата весело сміялася вікнами до сонця, і домашнє господарство водилося, і город оброблявся. Живи, як кажуть, і радій. Та у 56 років Олексій покинув цей світ. І Зайцеве, де ми жили, одразу стало для мене чужим. Я боролася з самотністю як могла, багато працювала, мої руки не знали спочину. І так усі 20 років без коханого Олексія.

ЧОРНІ ДНІ І РОКИ

А потім настав 2014 рік. Російські посіпаки зайняли Горлівку, Зайцеве. Па­лали хати, вибухи не стихали ні вдень, ні вночі. Гриміло, бахкало так, що аж земля стогнала.

- Ми з сусідами пів року жили у підва­лі, - пригадує Антоніна Максимівна. - Та хіба то життя було? Кожної миті дивилися смерті у вічі і подумки прощалися з білим світом.

Коли трохи стрілянина стихла, бабуся вирішила поїхати до Харкова, до дочки, аби підлікуватися, зняти стрес від війни. Там вона пробула три роки.

- А тоді й Харків став неспокійним містом, усі тікали, виїжджали, - плаче Ан­тоніна Максимівна. - Я разом із сім’єю дочки евакуювалися спочатку до Дніпра, згодом - до Шполи, що в Черкаській об­ласті. Поневірянням не було ні кінця ні краю, аж поки моя хрещениця, уродженка Лісок, а зараз вона живе в Мені, запропо­нувала приїхати на мою малу батьківщину.

Спочатку бабуся жила у знайомої, а потім сільська староста запропонувала оселитися у хаті її покійної матері. Житло цілком пристойне, умебльоване, тепле.

Антоніна Максимівна має вже багато друзів, гарних сусідів, які оточили її ува­гою, турботою, любов’ю.



Бабуся дає майстер-клас голові первинної ветеранської організації Любові Непрон (ліворуч) - будуть комусь теплі шкарпетки

- Іноді мені кажуть, що я неправильну собі хату обрала для проживання, оскіль­ки через дорогу знаходиться сільське кладовище. Мовляв, страшно якось, не­комфортно, - розповідає бабуся. - А я й кажу усім таким, що мертвих не варто боятися, а слід остерігатися живих, таких, як оті прокляті орки.

Антоніна Максимівна розповіла багато жахливих епізодів з життя Донбасу. На її очах вбивали ні в чому не винних людей, дехто з них від побаченого втрачав розум. Постійні обстріли, пожежі не давали донбасівцям вільно дихати, спати.

- Мене, мабуть, Всевишній від смерті врятував, - пригадує бабуся. - Вийшла я на город соняхів зрізати, аж бачу - на териконі два снайпери стоять і в мене ціляться. Просвистіло у мене над головою раз, потім ще, але не зачепило. А от хату мою рознесло, бо у вікно влетіла міна, пронизала усі стіни. І від будинку зали­шилася купа сміття. Я на той час вдома не жила, переїхала до Бахмута, там на той час було порівняно спокійно. А якби я знаходилася у рідній оселі, мене б уже не було в живих.

ЗГАДУВАТИ ТІ ЖАХІТТЯ НЕ ХОЧЕТЬСЯ

Українська мова на Донбасі була таєм­но забороненою. У магазинах не хотіли обслуговувати, примушували отримувати російські паспорти, а у разі відмови ляка­ли невиплатою пенсій.

- Такого надивилася, такого напереживалась, що і досі тут, у тиші та спокої, не можу заснути ні вдень, ні вночі, - журить­ся бабуся. - І телевізора не вмикаю, аби не бачити кадрів лихоліття. На моїх очах там, на Донбасі, загинуло молоде дівча. У чому його провина перед ворогом? Усе моє життя пішло в нікуди, ніби і не існува­ла я на цім світі, адже ні будинку нема, та й взагалі нічого нема. А я ж перед війною ремонт свого житла зробила, хотіла, щоб і в мене було так, як у добрих людей.

Іноді, як не спиться бабусі, в неї перед очима пропливають жахливі картинки з життя її сусідів, знайомих. Як заживо зго­ріла хвора жінка, яка втратила можливість рухатись. Сусідка часник на городі копала, в неї влучив снаряд. Ще один чоловік
згорів. Снайпер позбавив життя людини, яка ремонтувала комусь дах...

- Я, мабуть, ніколи не позбудуся стресу від війни, - жаліється бабуся. - Таке не забувається. І нема прощення клятому ворогу, який стільки біди приніс на нашу землю.

Джерело: газета “Наше слово” від 16.02.2023, Раїса МИХАЙЛЕНКО. Фото авторки 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: