Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » У Галини Зозуль хата — наче виставкова зала

У Галини Зозуль хата — наче виставкова зала

 

Її хатинка - зовні звичайна, невеличка, але все­редині - наче потрапляєш до камерної виставко­вої зали. Кімнати потопають у різноманітних квітах (яких тут тільки не знайдеш!), а стіни прикрашені усі­лякими картинами. Ось зліва - великі родинні фото - з чоловіком, власний портрет та зображення ону­ки, а справа, майже під самісінькою стелею, кілька великих полотен. Ці картини на українські мотиви борзнянка, уродженка Кинашівки, Галина Зозуль замовляла котромусь художнику-самоуку більше 40 років тому, напередодні власного весілля - на при­дане. Поміж ними - вже «свіжі» бісерні роботи у ви­конанні самої господині. А в наступній кімнаті - ще одна, більш незвична композиція. Та про все - по черзі...



У праці й турботах

Насправді життя Гали­ни Михайлівни було дуже складним, далеким від бо­гемної естетики. Родина її була багатодітною, статків не мали, всі звикли змалку постійно і тяжко працюва­ти. Дуже рано, у 15 років, і вона почала заробляти власний хліб - пішла на ферму телятницею.

«Увесь час, як тато Карло, трудилася, - посмі­хається співрозмовниця. - Школи закінчила вісім класів, потім перевелася на вечірню і влаштува­лася на роботу. Мусила працювати, хоч як тяжко не було. І вагонетки з на­возом з підвалу возила, й телят на зважування тяга­ла. А вони різні були. Були й важчі, яких люди з дому здавали. Дотягалася їх до того, що змалечку грижу собі заробила, через неї все життя ногу тягала.

Була думка навчитися швацькій справі, навіть сходила кілька разів до майстерні (була така в Кинашівці). Ходила, допо­ки одного разу з необе­режності не відрізала собі пальці у січкарні, коли по господарству поралася. Пальці пришили, проте вони вже не згиналися, як належить. Та й рани дов­го боліли, загоювалися, тож на тому моє навчання швацькій справі закінчи­лося...»

Довелося жінці повер­татися до роботи у полі, після народження двох старших донечок стала до корів, а коли вже з’явилася на світ наймолодша донь­ка, ферму остаточно поки­нула. «Ще немовлям Ната­ля захворіла на запалення легень, ми довго лікували­ся, до чотирьох років я її оберігала, як кришталеву вазу, бо вона швидко під­хоплювала кожну інфек­цію, - згадує безсонні ночі Галина Михайлівна. - Така була кволенька, худенька, маленька, та все ж я її ви­ходила».

Для своїх донечок жін­ка була готова гори звер­нути. «Влаштувалася са­нітаркою до пологового відділення нашої, тоді ще районної лікарні, бо там був зручний графік: зміну відпрацюєш, а тоді маєш добу вільного часу, - про­довжує розмову господи­ня. - Я часу даремно не гаяла, їздила до Білорусі на закупи - мені ж треба було дівчат одягати! Усіля­кі модні кофтинки, блузки і сукні - у них всього виста­чало. Дещо й продавати вдавалося.

Трохи потому я навчи­лася ще й шапки хутрові шити, дуже вони цінували­ся в ті часи. Вдома ми хоч і тримали кролів, фретків та навіть песців, проте частіше я купувала лиси­цю, нутрію чи інше хутро на базарі, переробляла й несла на продаж вже гото­ві шапки.

Одного разу, років із двадцять тому, одна з покупчинь запропонувала: «Візьми у мене хризанте­ми! Посадиш, бу­дуть тобі око раду­вати!» Я спочатку й не хотіла, відмов­лялася, а потім усе ж посадила. Щось прижилося, щось пропало (я ж не знала до пуття, як правильно за ними доглядати), а тоді як пішло, як роз­велося... Кущів 150 на городі росло, а крім того - ще й ай­стри, й троянди.

Біля всього цілі­сіньке літо ходила, пасинкувала, щоб великі красиві квіти росли. Й букетами їх продавала, й ку­щиками. А ще на­весні невеличкий парничок накидала й мала на продаж розса­ду... Це вже зараз квітів у мене мало залишилося, бо немає терпіння за ними доглядати, як слід».

Намистина до намистини, мушля до мушлі...

Поруч із важкою робо­тою Галина Михайлівна знаходила час й для при­ємних занять. Оскільки з молодості вміла до пуття тримати голку, тож і виши­вала чимало. І сьогодні на ліжках у жінки здіймають­ся пірамідами подушки, кожна з яких - то окреме мистецтво. Одна вишита хрестиком, інша прикрашена барвистими квітами, «намальованими» глад­дю, і там, і тут сліплять сніжною білизною ажурні серветки-витинанки.

«А років шість тому я захопилася ще й вишивкою бісером, - пока­зує на роботи Га­лина Михайлівна. - Донька пода­рувала невелич­ку іменну іконку, я ж роздивила­ся й подумала: «Спробую-но собі більшу вишити». А тоді мені сподоба­лася «Тайна вече­ря», потім схотіла ще й Шевченка вишити. Казала собі: «Ще одна - і досить!», але як тут зупинитися, коли картини всі такі гарні, яскраві...

До того ж це захоплен­ня мене лікувало. У мене тоді була глаукома, навіть телевізор погано бачила. А ось коли бралася до ви­шивання, ставало легше, бо я ніби за­рядку для очей ро­била: то на полотно гляну, то на бісерини погляд переведу. З часом так призви­чаїлася, що потріб­ну намистину з купи легко вибирала».

Так само, наче ви­падково, з’явилося в житті жінки ще одне творче захоплення - народжене наче з піни морської.
«Наталія, най­молодша моя донь­ка, якось сказала: «Мамо, ти ж ніколи моря не бачила! По­їхали, хоч подивиш­ся!» Я й не відразу наважилася, та все ж чотири роки тому таки рушили на південь Украї­ни. В один із днів на ятці з сувенірами я побачила фі­гурку, зроблену з мушель. Купила на згадку, а сама собі знову подумала: «Ці­каво було б і собі таке зро­бити». Відтоді, щойно при­ходили на пляж, починали визбирувати мушлі, більші й зовсім крихітні, пласкі й покручені. Так захопила­ся, що геть спину попекла. Але того року взимку я вже не вишивала, а ку­пила клейовий пістолет, майструвала котиків і пів­ників. Робила, як підказу­вала мені фантазія. Що не виходило, доводилося переробляти, та загалом процес був неважким і ці­кавим. Потім ще купили штучних квітів, синія зна­йшлася зайва - ось і ви­йшла ціла експозиція із мушлевих персона­жів».

У затишку кімна­ти, за розмовою з Галиною Михайлів­ною спіймали себе на думці: не потрібно бути визнаним есте­том чи випускником академії мистецтв, щоб бачити красу у простих речах. Щоб перетворювати пластмасові намис­тини чи біласті муш­лі на щось незви­чайне, досить мати вправні руки, живу фантазію та море бажання. Бажання перетворити своє життя на свято...

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 05.01.2023, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Зозуль, Кинашівка

Добавить в: