Доброволець Прокоп врятував у АТО три десятки саперів
45-річний кинашівець Віктор Прокопчук - невисокий, худорлявий, усміхнений, постійно «на телефоні». Щоб поспілкуватися, від роботи відірвався всього на декілька хвилин.
На Борзнянщині він опинився у 1986 році, коли батьки в пошуках роботи знайшли оголошення в газеті про Кинашівський колгосп-мільйонер, куди потрібні були механізатори і доярки. Вони й виїхали, залишивши своє невеличке село на Ріпкинщині.
- Нас у батьків шестеро, - каже Віктор. - Старший брат, я і чотири молодших сестри. Витішили один одного сімейним підрядом. Я навчався в Черешеньській середній школі-інтернаті, бо батьки якраз розлучилися, а я залишився з бабусею. Після вибуху на ЧАЕС із нашого села, яке було в тридцятикілометровій Чорнобильській зоні, всі масово почали роз’їжджатися. У школі залишилося дуже мало дітей, тож із четвертого класу перейшов навчатися в інтернат.
Після 9 класів хлопець вивчився в Бахмачі на водія. Невдовзі - служба в армії, в окремому батальйоні матеріального забезпечення в Одесі. Після цього разом із братом влаштувалися в Добрянський лісгосп на Ріпкинщині.
- Спочатку працювали «сучкорубами», бо пилку одразу в руки ніхто вам не дасть. А коли почали набирати нову бригаду, куди потрібен був вальник, я спробував - і відтоді почав пиляти. Легших «Штилів», по 6-8 кілограмів тоді ще не було, а тягали майже вдвічі важчі «Урали» й «Дружби». «Штиля» я отримав уже в Борзнянському лісгоспі, куди влаштувався пізніше. А загалом я років п’ятнадцять ліс валив.
Робота з пилкою тяжка, зізнається Віктор, але до труднощів він звик змалку. Пробував і сам набирати бригади валь-ників і з ними їздити на заробітки. Але підібрати добросовісний колектив - справа не з простих, тому через кілька років змінив пилку на будівельну робу.
- Їздив на будівництво в Київ. Вмію будувати все: «з нуля» - «під ключ». Але це робота непостійна, сезонна. Тому повернувся в Кинашівку й почав шукати роботу на місці.
Коли 2014 року в Криму з’явилися «зелені чоловічки», Віктор пішов записуватися у Борзнянський райвійськкомат, щоб відстоювати кордони своєї держави.
- Я думав, що потраплю відвойовувати Крим. Ніхто тоді й не думав, що Росія піде ще й на Донецьк і Луганськ, що наші люди це підтримають... Мене викликали. Треба було гнати машини на «учебку» в Гончарівськ, де ми пробули місяць, поки сформували бригади. Звідти нас відправили в Луганськ, де йшли криваві бої. Моя основна задача була підвозити боєприпаси. У мене був оранжевий КамАЗ, на якому я їздив по всій лінії фронту. Потрапив із ним аж у Луганський аеропорт, і тільки там його спалили сепаратисти якраз на День Незалежності. Він був замаскований, але пройшов безпілотник - і його «накрила» самохідна артилерія.
За рік АТО Віктор пережив багато. Втрати наших бійців тоді були колосальними - сімдесят відсотків із тих, хто був із ним, каже ветеран, живими не повернулися. Спочатку жити «на передку», під постійними обстрілами було дуже страшно, а потім, каже, організм адаптується. Перерва від обстрілів тривала пів години чи годину - тоді Віктор з побратимами завантажувався й віз снаряди.
- Ми були в оточенні з початку й до кінця. Боєприпаси завозили й вивозили тільки по визначеному коридору. їдеш туди - по тобі міномет стріляє, назад - та ж ситуація. Якщо народився у щасливій сорочці - то проїхав, ні - то підірвана машина й загублене життя. Я возив і патрони, і продукти, і «двохсотих», і «трьохсотих».
Сепаратисти попалили тоді всі наші машини й озброєння, перед тим, як видворити нас із аеропорту, й спалили його повністю на моїх очах. Нас відігнали до Щастя, бо був наказ відходити. Хоча Луганськ ми тримали в кільці... А тоді пустили гумконвой, у якому були не продукти, а снаряди й боєприпаси, - і почали по нас стріляти. Спочатку пішли звідти ай-дарівці, за ними відходили ми.
В один із «гарячих» днів, Віктору було завдання - вивезти із Луганського аеропорту своїх саперів.
- Туди їх закинули «вертушкою» (вертольотом - Ред.), а назад мали вивезти ми. Машиною. Чоловік тридцять їх було. Коли їх забрали, я вже виїжджав, то від вибуху снаряда на ходу майже відірвало кабіну. Та зупинятися було не можна: зникло зчеплення. А в кузові ж люди... Вони затягували наших хлопців, яких ще зустрічали по дорозі, на ходу. Якби тоді зупинилися, то вже б не рушили й загинули під обстрілами.
За цей випадок сержант Віктор Прокопчук після повернення з АТО отримав медаль «За врятоване життя». Також має й інші нагороди.
Можна сказати, що війна допомогла знайти Віктору дружину. Вона якраз розшукувала брата, з яким він воював, а тоді, самі знаєте, як буває, - почуття спалахують, коли їх зовсім не чекаєш. Зараз у подружжя підростає чотирирічний синочок Давид. Мабуть, майбутній футболіст, як і тато. Адже Віктор - затятий гравець, відколи почав відрізняти м’яч від цеглини, як він жартує. Також чоловік захоплюється хокеєм і є чемпіоном Борзнянщини з більярду. Тож на місці не сидить, весь час «крутиться»: то на роботу поспішає, то для хобі час викроює.
- Місцеві називають мене - Кент, а на війні мав позивний - Прокоп. За ці сім років багато чого змінилося. Хто воював, той знає. Як підставляють, вбивають, відвертаються... Але я свій обов’язок виконав і ні про що не шкодую, - каже він.
Районна газета «Вісті Борзнянщини» №49 (9971) від 4 грудня 2021, Людмила Шульжик
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.