Віктор Кіндер у 2015 році врятувався від обстрілів із Донецька, але продовжує у Феськівці сумувати за рідним містом
Вже другу зиму Віктор Кіндер зимуватиме в хаті на феськівській Сонячній вулиці, яка межує з річкою Мена.
- Хата наче вже і моя, бо придбав її, але остаточних прав власності не маю, - ділиться чоловік. - Свого часу попередні власники не оформили її належним чином, то доводиться тепер все робити самому. А це не так просто в сучасних умовах: то реєстри не працюють, то заплатити треба за послуги, а з однієї пенсії не розженешся.
Віктор Кіндер вже майже вісім років мешкає на Менщині, але з теплом говорить про рідний Донецьк
За свої 65 років це вже не перший дім у Віктора. Лише за останні сім років йому довелося двічі змінити помешкання. Все б було нічого, якби не війна, яка розгорілася на Донбасі вісім років тому.
Усе життя пов'язане з Донбасом
- Я народився в колишньому Артемівську (сьогодні це Бахмут), а з п'яти років і майже все життя прожив у Донецьку, - розповідає Віктор Кіндер. - Не в центрі, звичайно, а в приватному секторі міста знаходився мій батьківський дім. Хоч дуже люблю столярну справу, але столяром не довелося стати. Закінчив свого часу училище і отримав фах слюсаря-сантехніка. Але відпрацював за спеціальністю всього три роки. Потім 12 років працював на Путиловському військовому заводі. Саме ці роки і дали змогу мені піти на пенсію по досягненню 50-річного віку.
На пенсії Віктор теж знайшов застосування своїм рукам. Займався ремонтами квартир, офісів. Відремонтував і батьківську оселю, в якій проживав зі своєю родиною. Все було добре, поки не почалися відомі події на Донбасі. Перші місяці вони ще терпіли бомбардування. Але коли одного дня 2015 року осколок залетів в оселю, вони задумалися над тим, що треба виїжджати. В лютому і приїхали до Мени, де їх спочатку прихистила родина Валерія Кіндера - двоюрідного брата Віктора.
Якщо під час того обстрілу, який так налякав сім'ю, будинок вцілів, то невдовзі він був майже повністю розбомблений. Про це Віктор дізнався з телефонного дзвінка від сина.
- Згодом ми стали винаймати квартиру, - пригадує чоловік. - Тоді було трохи легше: була жива дружина, то ми мали дві пенсії, я зміг влаштуватися ще й на роботу (хотів би за це подякувати тодішньому керівнику ТОВ «Мена-Авангард» Володимиру Прищепі). Але потім у дружини виявили онкозахворювання. Всі намагання врятувати її були безуспішними, вона померла. Невдовзі і я втратив роботу. Звісно, що далі винаймати житло сам не міг. На той час ми з донькою встигли вже пустити коріння на Чернігівщині: Аня спочатку вступила на навчання до Чернігова, а тепер там і живе.
Згодом знайомий запропонував Віктору придбати за підйомну ціну хатину, в якій він тепер і хазяйнує.
Здригався від звуків петард
Ще довго після переїзду з Донецька до Мени Віктор не міг звикнути до гучних звуків серед спокійного міста.
- Коли десь лунали звуки петард, коли люди запускали святкові феєрверки та салюти, я вкотре здригався від цього, - пригадує він. - Зараз у розмовах, згадуючи той час, мої співрозмовники вже з розумінням ставляться до тодішнього мого стану. Хоча, можливо, і не цілком, адже, на щастя, тут чули звуки вибухів, які лунали не так близько. Якось їздили з Валерієм до Чернігова, і коли проїжджали через Новоселівку, то він з жахом дивився на руйнування. Для мене ж це було звичним, бо я таке вже бачив ще в 2014 році в Донецьку. Там теж околиці, забудовані приватними будинками, зазнали значних руйнувань. Цікавим і незрозумілим для мене залишився той факт, що обстріли велися якось вибірково: заможніші будинки вціліли, а бідніші лягли під самий фундамент.
Саме це і змусило Віктора Кіндера залишити рідну домівку в Донецьку і поїхати практично ні з чим на підконтрольну українську територію.
Тут наче розуміють, співчувають, але підозрюють
У перші місяці, коли родина Кіндерів приїхала до Мени, місцеві люди з певною підозрою ставилися до них. Іноді доводилося чути поза спиною, як їх називали сепаратистами.
- Чесно зізнаюсь - було образливо спочатку, - говорить Віктор. - Згодом уже говорив відверто: якщо б я був сепаратистом, то чи приїхав би я до Мени? Звичайно, що я б або залишився там, у Донецьку, або ж поїхав до росії. Але ж я тут, бо я був і є за неньку-Україну.
І тут він починає цитувати вірш Шевченка. Помітно, що у нього дуже гарна українська вимова, і слово-маркер «паляниця», яке популярне сьогодні, у нього виходить бездоганно.
- Тут часто запитують мене, чому я говорю російською, - пояснює він. - Відповідаю, що знаю добре й українську. Звичайно, що її словниковий запас не такий і багатий у мене, бо все життя доводилося перебувати в російськомовному середовищі. А загалом українська мова для мене не проблема: розумію, можу і читати, і писати.
«Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало»
В оселі Віктора тепло, бо, як він сам говорить про себе «Я - кримський сибіряк. Для мене +5 градусів на вулиці - це вже холодно».
На столах, ближче до вікон, стоять горщики з різними кімнатними квітами. Тут поряд з традиційними геранями та гіпеаструмами (різновид кімнатних лілій) червоніють на зелених стеблах перчинки різних форм та кольорів. Аби рослини не відчували браку світла, пан Віктор над кожним столом обладнав цілу систему підсвітки, яку вмикає навіть у денний час. От тільки її ефективність порушується частими відключеннями електроенергії.
- Посадити квітку не важко, - розмірковує чоловік.
- Важливо далі подбати про неї. Тоді і буде якийсь результат. З того, що було у мене, то вже половину пороздавав людям.
Чоловік вже говорить про наступний урожай. Каже, що вже зараз готує ґрунт для майбутньої розсади. Ящиками з нею буде заставлена значна частина його теперішнього будинку. Бо, як зізнається сам, любить цю справу: свіжа молода зелень, яка пробивається на цей світ, листочки, які один за одним з'являються на стеблині. Він експериментує
- виписує екзотичні рослини, сіє насіння. Радіє, коли експеримент вдається і рослинка сходить чи приживається.
Світ його захоплень
Біля хати є величенька земельна ділянка. На жаль, у попередні роки вона не оброблялася належним чином, то тепер Віктору доводиться її потроху окультурювати. Частину вже обробляв цього року: мав свої буряки, моркву, помідори, перці. А ще були яблука та смородина в старому саду, посадженому ще попередніми власниками. Навіть варення наготував цього року.
Сад теж доводиться приводити до ладу: щось прибрати назавжди і замінити новими саджанцями, а щось - просто підрізати і дати змогу розвинутися молодим пагонам. З домашньої живності у нього лише кури. Як він говорить, багато хто йому радить завести кізку, але він поки що не наважується.
Віктор як людина, яка майже 60 років прожила у великому промисловому місті, багато з чим стикається у своєму житті вперше. А тому доводиться займатися самоосвітою, щоб дізнатися нюанси, які, здається, є такими звичними для селян: як правильно обрізати сад чи посадити дерево, як правильно та раціонально утримувати курей чи кролів.
Хоч за вікном майже зима, але в кімнаті літо ще триває
- Інформацію черпаю переважно з інтернету, - каже Віктор. - Потім для зручності зберігаю її на флешку і роз-друковую. Вже цих папірців назбирав багато, то думаю якось систематизувати все в окрему брошуру.
А ще Віктор Кіндер захоплюється нумерологією, йогою, східню філософією, астрологією. Там, в Донецьку, у нього залишилася ціла бібліотека на ці теми. Коли і що краще саджати, як росте та чи інша рослина - йому цікаво все. Чоловік каже, що за нумерологією його магічним числом є одиниця, яка означає постійне прагнення до пізнання нового.
«Донбас для мене - батьківщина»
Повертаючись до розмови про Донбас, Донецьк і ситуацію, яка склалася за останні дев'ять років, пан Віктор все ж з теплом згадує прожиті там роки. Бо саме з тими місцями пов'язані найприємніші спогади молодості, там і до сьогодні залишилося багато його рідних та друзів. За сім років, проведених на Менщині, їздив у Донецьк тричі, але вже в гості. З жалем відвідував тоді він своє зруйноване обійстя.
- Для мене Донбас і надалі залишається батьківщиною, - ділиться Віктор. - Але я не можу почуватися там безпечно і спокійно. Під час усіх трьох поїздок помітив трансформацію думок тих, хто залишився там. Якщо спочатку їхніми гаслами були «путін» і «росія», то під час другої поїздки вони говорили мені про те, що почуваються нікому непотрібними - ні росії, ні Україні. Коли я був там востаннє, то на моє запитання, за кого вони, почув відповідь: «Ми ні за кого. Аби перестали стріляти». Люди просто стомилися. А загалом Донецьк зараз справляє гнітюче враження: місто зістарилося, бо через брак роботи молодь виїхала чи на підконтрольну українську територію, чи до росії. А ще процвітають наркоманія і бандитизм.
Віктор Кіндер пояснює своє розуміння того, що розпочалося на Донбасі в 2014 році і продовжується сьогодні, тим, що переселені в радянські часи туди росіяни втратили свої істинні російські національні цінності, але не змогли чи не схотіли долучитися до цінностей української культури. Коли ж отримали ідеологічну підтримку з боку росії, вони підняли голову і стали заявляти свої вимоги.
Зв'язок з рідними на Донбасі по телефону сьогодні обмежений. В основному, каже Віктор, спілкується в месенджерах. Помітив, що за період від початку повномасштабної війни стало складніше ставити одне одному запитання, як справи. Бо всі чудово розуміють, як ці справи насправді. Тому для нього достатньо почути рідний голос і пересвідчитися, що людина жива.
У свої 65 років Віктор Кіндер, незважаючи на випробування, які доля підкинула йому за останнє десятиліття, не опускає руки, а навпаки, продовжує планувати майбутнє. Хоч і зізнається, що трохи стомився бути «птахом-феніксом», який відроджується, постаючи з попелу.
Джерело: газета “Наше слово” від 8 грудня 2022, Віталій СЕРГІЙКО. Фото Олексія ПРИЩЕПИ
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Кіндер, Феськівка, переселенець, Донецьк