Віктор Кіндер у 2015 році врятувався від обстрілів із Донецька, але продовжує у Феськівці сумувати за рідним містом

Добавить новость

Среда, 11 Января 2023 18:25  |  Просмотров: 6628

Вже другу зиму Віктор Кіндер зимуватиме в хаті на феськівській Сонячній вулиці, яка межує з річкою Мена.
- Хата наче вже і моя, бо придбав її, але остаточних прав власності не маю, - ділиться чоловік. - Свого часу попередні власники не оформили її належним чином, то доводиться тепер все робити самому. А це не так просто в сучасних умовах: то реєстри не працюють, то заплатити треба за послуги, а з однієї пенсії не розженешся.



Віктор Кіндер вже майже вісім років мешкає на Менщині, але з теплом говорить про рідний Донецьк

За свої 65 років це вже не перший дім у Віктора. Лише за останні сім років йому довелося двічі змінити помешкання. Все б було нічого, якби не війна, яка роз­горілася на Донбасі вісім років тому.

Усе життя пов'язане з Донбасом

- Я народився в колишньому Артемівську (сьогодні це Бахмут), а з п'яти років і майже все життя прожив у Донецьку, - розповідає Віктор Кіндер. - Не в центрі, звичайно, а в приватному секторі міста знаходився мій батьківський дім. Хоч дуже люблю столярну справу, але столяром не довелося стати. Закінчив свого часу училище і отримав фах слюсаря-сантехніка. Але відпрацював за спеціальністю всього три роки. Потім 12 років працював на Путиловському військовому заводі. Саме ці роки і дали змогу мені піти на пенсію по досягненню 50-річного віку.

На пенсії Віктор теж знайшов застосування своїм рукам. Займався ремонтами квартир, офісів. Відре­монтував і батьківську оселю, в якій проживав зі своєю родиною. Все було добре, поки не почалися відомі події на Донбасі. Перші місяці вони ще терпіли бомбарду­вання. Але коли одного дня 2015 року осколок залетів в оселю, вони задумалися над тим, що треба виїжджати. В лютому і приїхали до Мени, де їх спочатку прихистила родина Валерія Кіндера - двоюрідного брата Віктора.

Якщо під час того обстрілу, який так налякав сім'ю, буди­нок вцілів, то невдовзі він був майже повністю розбомбле­ний. Про це Віктор дізнався з телефонного дзвінка від сина.

- Згодом ми стали винаймати квартиру, - пригадує чоловік. - Тоді було трохи легше: була жива дружина, то ми мали дві пенсії, я зміг влаштуватися ще й на роботу (хотів би за це подякувати тодішньому керівнику ТОВ «Мена-Авангард» Володимиру Прищепі). Але потім у дружини виявили онкозахворювання. Всі намагання врятувати її були безуспішними, вона померла. Невдо­взі і я втратив роботу. Звісно, що далі винаймати житло сам не міг. На той час ми з донькою встигли вже пустити коріння на Чернігівщині: Аня спочатку вступила на на­вчання до Чернігова, а тепер там і живе.

Згодом знайомий запропонував Віктору придбати за підйомну ціну хатину, в якій він тепер і хазяйнує.

Здригався від звуків петард

Ще довго після переїзду з Донецька до Мени Віктор не міг звикнути до гучних звуків серед спокійного міста.
- Коли десь лунали звуки петард, коли люди запускали святкові феєрверки та салюти, я вкотре здригався від цього, - пригадує він. - Зараз у розмовах, згадуючи той час, мої співрозмовники вже з розумінням ставляться до тодішнього мого стану. Хоча, можливо, і не цілком, адже, на щастя, тут чули звуки вибухів, які лунали не так близько. Якось їздили з Валерієм до Чернігова, і коли проїжджали через Новоселівку, то він з жахом дивився на руйнування. Для мене ж це було звичним, бо я таке вже бачив ще в 2014 році в Донецьку. Там теж околиці, забудовані приватними будинками, зазнали значних руйнувань. Цікавим і незрозумілим для мене залишився той факт, що обстріли велися якось вибірково: заможні­ші будинки вціліли, а бідніші лягли під самий фундамент.

Саме це і змусило Віктора Кіндера залишити рідну домівку в Донецьку і поїхати практично ні з чим на під­контрольну українську територію.

Тут наче розуміють, співчувають, але підозрюють

У перші місяці, коли родина Кіндерів приїхала до Мени, місцеві люди з певною підозрою ставилися до них. Іноді доводилося чути поза спиною, як їх називали сепаратистами.

- Чесно зізнаюсь - було образливо спочатку, - гово­рить Віктор. - Згодом уже говорив відверто: якщо б я був сепаратистом, то чи приїхав би я до Мени? Звичайно, що я б або залишився там, у Донецьку, або ж поїхав до росії. Але ж я тут, бо я був і є за неньку-Україну.

І тут він починає цитувати вірш Шевченка. Помітно, що у нього дуже гарна українська вимова, і слово-маркер «паляниця», яке популярне сьогодні, у нього виходить бездоганно.

- Тут часто запитують мене, чому я говорю російською, - пояснює він. - Відповідаю, що знаю добре й українську. Звичайно, що її словниковий запас не такий і багатий у мене, бо все життя доводилося перебувати в російсько­мовному середовищі. А загалом українська мова для мене не проблема: розумію, можу і читати, і писати.

«Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало»

В оселі Віктора тепло, бо, як він сам говорить про себе «Я - кримський сибіряк. Для мене +5 градусів на вулиці - це вже холодно».
На столах, ближче до вікон, стоять горщики з різ­ними кімнатними квітами. Тут поряд з традиційними геранями та гіпеаструмами (різновид кімнатних лілій) червоніють на зелених стеблах перчинки різних форм та кольорів. Аби рослини не відчували браку світла, пан Ві­ктор над кожним столом обладнав цілу систему підсвітки, яку вмикає навіть у денний час. От тільки її ефективність порушується частими відключеннями електроенергії.

- Посадити квітку не важко, - розмірковує чоловік.

- Важливо далі подбати про неї. Тоді і буде якийсь результат. З того, що було у мене, то вже половину по­роздавав людям.
Чоловік вже говорить про наступний урожай. Каже, що вже зараз готує ґрунт для майбутньої розсади. Ящиками з нею буде заставлена значна частина його теперішнього будинку. Бо, як зізнається сам, любить цю справу: свіжа молода зелень, яка пробивається на цей світ, листочки, які один за одним з'являються на стеблині. Він експериментує
- виписує екзотичні рослини, сіє насіння. Радіє, коли екс­перимент вдається і рослинка сходить чи приживається.

Світ його захоплень

Біля хати є величенька земельна ділянка. На жаль, у попередні роки вона не оброблялася належним чином, то тепер Віктору доводиться її потроху окультурювати. Частину вже обробляв цього року: мав свої буряки, моркву, помідори, перці. А ще були яблука та смородина в старому саду, посадженому ще попередніми власни­ками. Навіть варення наготував цього року.
Сад теж доводиться приводити до ладу: щось прибрати назавжди і замінити новими саджанцями, а щось - про­сто підрізати і дати змогу розвинутися молодим пагонам. З домашньої живності у нього лише кури. Як він гово­рить, багато хто йому радить завести кізку, але він поки що не наважується.
Віктор як людина, яка майже 60 років прожила у великому промисловому місті, багато з чим стикається у своєму житті вперше. А тому доводиться займатися самоосвітою, щоб дізнатися нюанси, які, здається, є такими звичними для селян: як правильно обрізати сад чи посадити дерево, як правильно та раціонально утримувати курей чи кролів.



Хоч за вікном майже зима, але в кімнаті літо ще триває

- Інформацію черпаю переважно з інтернету, - каже Віктор. - Потім для зручності зберігаю її на флешку і роз-друковую. Вже цих папірців назбирав багато, то думаю якось систематизувати все в окрему брошуру.

А ще Віктор Кіндер захоплюється нумерологією, йо­гою, східню філософією, астрологією. Там, в Донецьку, у нього залишилася ціла бібліотека на ці теми. Коли і що краще саджати, як росте та чи інша рослина - йому ціка­во все. Чоловік каже, що за нумерологією його магічним числом є одиниця, яка означає постійне прагнення до пізнання нового.

«Донбас для мене - батьківщина»

Повертаючись до розмови про Донбас, Донецьк і ситуа­цію, яка склалася за останні дев'ять років, пан Віктор все ж з теплом згадує прожиті там роки. Бо саме з тими місцями пов'язані найприємніші спогади молодості, там і до сьогод­ні залишилося багато його рідних та друзів. За сім років, проведених на Менщині, їздив у Донецьк тричі, але вже в гості. З жалем відвідував тоді він своє зруйноване обійстя.

- Для мене Донбас і надалі залишається батьківщи­ною, - ділиться Віктор. - Але я не можу почуватися там безпечно і спокійно. Під час усіх трьох поїздок помітив трансформацію думок тих, хто залишився там. Якщо спочатку їхніми гаслами були «путін» і «росія», то під час другої поїздки вони говорили мені про те, що по­чуваються нікому непотрібними - ні росії, ні Україні. Коли я був там востаннє, то на моє запитання, за кого вони, почув відповідь: «Ми ні за кого. Аби перестали стріляти». Люди просто стомилися. А загалом Донецьк зараз справляє гнітюче враження: місто зістарилося, бо через брак роботи молодь виїхала чи на підконтро­льну українську територію, чи до росії. А ще процвітають наркоманія і бандитизм.

Віктор Кіндер пояснює своє розуміння того, що розпо­чалося на Донбасі в 2014 році і продовжується сьогодні, тим, що переселені в радянські часи туди росіяни втра­тили свої істинні російські національні цінності, але не змогли чи не схотіли долучитися до цінностей української культури. Коли ж отримали ідеологічну підтримку з боку росії, вони підняли голову і стали заявляти свої вимоги.

Зв'язок з рідними на Донбасі по телефону сьогодні обмежений. В основному, каже Віктор, спілкується в месенджерах. Помітив, що за період від початку повномасштабної війни стало складніше ставити одне одно­му запитання, як справи. Бо всі чудово розуміють, як ці справи насправді. Тому для нього достатньо почути рідний голос і пересвідчитися, що людина жива.

У свої 65 років Віктор Кіндер, незважаючи на випро­бування, які доля підкинула йому за останнє десятиліт­тя, не опускає руки, а навпаки, продовжує планувати майбутнє. Хоч і зізнається, що трохи стомився бути «птахом-феніксом», який відроджується, постаючи з попелу.

Джерело: газета “Наше слово” від 8 грудня 2022, Віталій СЕРГІЙКО. Фото Олексія ПРИЩЕПИ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: