Лілія Алдошина залишила Донецьк в 2014-му році, але мріє повернутись до нього після перемоги

Добавить новость

Пятница, 25 Августа 2023 13:53  |  Просмотров: 2032

Війна у життя прилучанки-донеччанки Лілії Алдошиної ввірвалась ще у 2014 році. Тоді їй довелось залишати домівку у майже мільйонному Донецьку і пере­їжджати у Прилуки, а на Донбас відпра­вився її племінник з Прилук Олексій Романовський. Відправився, аби захищати Україну. Торік герой загинув. І лише 17 червня, через 10 місяців, його прах змогли поховати у рідному місті...



Клята війна забрала у Лілії Леонідівни племінника і рідні стіни, але ще палкі­шою стала любов до України. Проявля­ється ця любов по-різному. У тому чис­лі, і візерунками на вишиванках. Зреш­тою, наше з нею знайомство і почалось з розмов про її захоплення.

СИЛЬНІ РАЗОМ

А познайомились ми у Прилуцькій міській центральній бібліотеці імені Любові Забашти на заході, який її працівниці назвали етно-культурними перегуками «Велика рідня», що проходили у рамках відкриття Центру со­ціального згуртування «Сильні разом». Як розповіла директорка бібліотеки Людмила Зубко, відбулось це у межах Програми роз­витку ООН в Україні, метою якої є підвищен­ня згуртованості внутрішньо-переміщених осіб та громади міста.

Згідно з планом роботи, на учасників про­екту чекають двомісячні курси української мови для російськомовних ВПО, які прово­дить викладачка Прилуцького гуманітар­но-педагогічного фахового коледжу імені Івана Франка Наталія Грона. Юридичну до­помогу переселенцям на волонтерських за­садах надаватиме юрист міської ради Юрій Новіков. Психологиня центру соціальних служб Віра Чорномаз надасть психологіч­ну підтримку. Заплановано також зустріч з представницею центру зайнятості Тетяною Столітньою. А ще буде проведено майстер-класи з декоративно-прикладного мис­тецтва «Нитка єднання».

На етно-культурні перегуки покликали ви­шивальниць Галину Сич (Колісники), Лілію Алдошину, Наталію Панасевич (Прилуки) та письменницю з Криму Світлану Пшеничну. Про когось з них ми вже писали, про когось ще напишемо. Поки ж представимо читачам Лілію Леонідівну.

ПРИЙШЛА З ВИШИВАНКОЮ

Учасникам зустрічі у бібліотеці вишиваль­ниця розповіла, що у Прилуках проживає з 2014 року. Бо донеччани ще тоді відчули, який страшний «русскій мір». Тож рідний До­нецьк довелось залишати.

Але чому майстриня з чоловіком, донькою і сином приїхала саме у Прилуки? Бо звідси її родинне коріння - відповідає. Вона дуже любить місто і прилучан. Тепло зустріли тоді переселенців не лише рідні, навіть зовсім незнайомі люди, за словами Лілії Леонідів­ни, допомагали. «Прилучани - дуже відкри­ті і добрі люди», - зізнається майстриня, і з цим важко не погодитись.

У Прилуки Алдошини приїхали влітку, у літньому одязі і з мінімумом речей, бо віри­ли, що ворогів з Донецька швидко виб'ють. І ось вже 9 років тут.

У дитинстві на Прилуччину приїздила на кожні канікули. Бачила, каже, як сільські ба­бусі вишивали красиві подушки, наволочки, рушники. Ще тоді, зізнається, її це заціка­вило, але сама вишивати почала вже у до­рослому віці. «Хоча ніде не вчилась, - зізна­ється. - Спробувала і зрозуміла, що це йде звідкілясь зсередини». Коли її донька Настя пішла до школи, вишила їй на свято першо­го дзвоника вишиваночку. Свою роботу при­несла і у бібліотеку.

РОДИННЕ КОРІННЯ

Лілія Алдошина народилась недалеко від Прилук - у Рудівці. Звідти її мама Ольга. У молодості вона теж вишивала. У селі до цих пір зберігаються вишиті нею красиві рушни­ки, простирадла, подушки.

Коли мама Лілії закінчила Прилуцьке пе­дагогічне училище, її направили на роботу у Донецьк. Туди поїхали всією родиною. Бать­ко Леонід також народився на Чернігівщині - у селі Нові Млини.

Нині обох батьків жінки вже немає серед живих. У Донецьку залишились їх могили, але через кляту війну донька не може їх на­відати...

У Донецьку Лілія Леонідівна закінчила школу і технікум. Після того працювала пе­реважно домогосподаркою. Хатню роботу поєднувала і поєднує з хобі. «Вишиваю, в основному, для рідних, зв’язати можу, по­шити щось», - каже. У донецькій квартирі залишилось багато її виробів.

Ще одним захопленням прилучанки-до- неччанки є легка атлетика. Форму підтримує і зараз, займаючись у спортзалі фітнесом.

ПОЧАТОК ОКУПАЦІЇ

«Коли я у 2014 році приїхала у Прилуки і розповідала, що діється у Донецьку, мені зразу ніхто не вірив, - згадує Лілія Алдоши­на. - По телевізору і радіо у Донецьку йшла промивка мізків і ми тоді просто програли інформаційну війну. Перед від’їздом вліт­ку, у червні, ми поїхали на Азовське море, а там вже були біженці зі Слов’янська. Їх безкоштовно селили у пансіонатах. Я ди­вилась на їх біду і думала: не може бути! Я не могла повірити, що у наш час таке можливо! Геноцид, позбавлення людяності - ні, такого не могло бути. А насправді, як виявилось, може».

Тоді, каже, жінка багато хто почав виїж­джати і з Донецька. Виїхали і вони. Доньці на той час, згадує, було лише п'ять років.

«Багато хто говорив тоді нам, чому, мовляв донецькі не піднімались проти во­рога, - говорить співбесідниця. - Та підніма­лись, виходили! Але дуже було схоже на те, що нас залишили. Досі не можу зрозуміти, як колона Гіркіна у складі 300 чоловік змог­ла зайти у місто і таке наробити!»

Після колони поїхали «Камази» з вояками неслов'янської зовнішності. І почалось те, що жінка нині характеризує «повним свавіл­лям».

«Багато хто тоді не все розумів, - зга­дує. - Знаю тих, хто казав, що росія - це добре. Бо зарплати високі їм обіцяла. Але, якщо вам подобається росія, чому ви тут?! Більше всього було прикро за українців, які мислили зовсім не так, як мали б мислити українці».

Дуже багато її знайомих виїхали саме на підконтрольну територію, а не в росію. «Але нас, чесно кажучи, не підтримала тоді дер­жава, - ділиться прикрими думками жінка. - Можна сказати, кинула. Багато знайомих невдовзі побачили, що жити немає де, зні­мати житло немає за що, і змушені були повернутись».

ДОНЕЦЬК ЗАРАЗ

У Донецьку у жінки залишились могили батьків, квартира і все майно. Стосовно квартири, вона поки ціла. Це через те, каже майстриня, що їх будинок розміщений у ти­хому районі, але з кожним днем таких райо­нів все менше.

Окупаційні війська обстрілюють Донецьк ледве не щодня, традиційно звинувачуючи в обстрілах ЗСУ. «Але люди, які можуть оцінити напрям пострілів, траєкторію, ро­зуміють, що обстрілюють росіяни, - каже Лілія Леонідівна. - А є недалекі, котрі не ро­зуміють або хочуть чути те, що хочуть. Такі здатні вірити навіть у нісенітниці. Зо­крема, переповідають одне одному історії про українських диверсантів, які «розкида­ли по місту жучки», тобто, пристрої для прослуховування. Я лише сміюсь: що у ва­шому сараї такого цінного, щоб там жучок поставили?»

Ії чоловік Олександр за національністю наполовину росіянин, наполовину білорус, але, як і Лілія, терпіти не може «русскій мір». «Як можна зрадою, брехнею робити таке страшне з нами? - не може заспокоїтись жінка. - Дійшли до того, що Каховську ГЕС підірвали. Це просто неможливо терпіти!»

У Донецьку у неї залишились знайомі, які доглядають за своїми лежачими батьками. Зараз вони дуже жаліються на те, що їх при­мушують оформлювати російські паспор­ти. Так само, як раніше змушували робити «днрівські». У чергах за паспортом людей зіштовхують лобами.

«Є люди, які змушені там жити, - гово­рить вишивальниця. - І доводиться їм бра­ти ті паспорти, інакше ні роботи ніякої не знайдуть, ні пенсії не отримують. Але ті люди - за Україну!»

Вояки у Донецьку ходять у магазини зі зброєю, поводять себе нахабно. Продукти у магазинах є, але не всі донеччани, каже Лілія Леонідівна, можуть собі їх дозволити у достатній кількості. Не кажучи вже про інші товари. Одна її знайома, каже, працює, не покладаючи рук, але заробленого вистачає ледве їй одній.

ДОРОГОЦІННА ПЕРЕМОГА

У тому, що Україна переможе, Лілія Алдо­шина не сумнівається. Лише, зізнається, що у 2014 році думала, що перемога швидше прийде. «Затягнулось, - каже. - Але тепер, думаю, все швидше піде. Адже нам, по-пер­ше, весь цивілізований світ допомагає. По-друге, маємо свою сильну і професійну армію. Коли ми тоді переїздили через лінію фронту, я з жалістю дивилась на наших військових, які були, у чому дім залишили. Навіть у шльопанцях. І воювали ж! І вою­ють! Шкода лише, що гинуть найкращі хлопці, молоді українці, цвіт нації».

Лілія Леонідівна знає, про що говорить. На похорони її племінника Олексія Романовського 17 червня до собору Різдва Пресвя­тої Богородиці прийшло дуже багато прилучан. 9 липня Олексію мало виповнитись лише 33... Участь у АТО молодий чоловік брав ще у 2014 році. З 2015 по 2019 роки викладав фізкультуру у Прилуцькій школі № 2, які раніше сам закінчував. У квітні 2022 року представник наймирнішої професії знову був змушений взяти до рук автомат. 8 серпня 2022 року під час виконання бойо­вого завдання у районі населеного пункту Велика Новосілка на Донецькому напрямку командир відділення Олексій Олександро­вич Романовський загинув.

НЕЙМОВІРНІ ПРИЛУЧАНИ

Як вже було сказано, прилучани відкриті, щирі і добрі люди.

- Коли ми приїхали, у нас навіть теплого одягу не було, - знову згадує Лілія Леонідів­на. - Тоді наша перша вчителька принесла Насті речі своєї доньки. Завуч допомогла. І у музичній школі, де донька опановувала фортепіано, не залишились осторонь. Велике спасибі за підтримку хочу сказати своїй сестрі Тетяні Романовській, вчи­телю початкових класів Тетяні Тарасівні Катаєвій, вчителю фортепіано Віталіні Григорівні Тихановській та багатьом-багатьом іншим!

- А як будете зустрічати перемогу? Вже думали?
- Вийдемо на вулиці, обніматимемось, те­лефонуватимемо друзям і знайомим, всіх вітати!

- А у Донецьк поїдете наступного дня?
- Так, наступного після перемоги дня!

Андрій Бейник, “Прилуччина + Прилучаночка”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: