Аліна Дубина з Купич керувала церковним хором у Швейцарії

Добавить новость

Суббота, 6 Августа 2022 14:08  |  Просмотров: 3478

І це не єдине досягнення сільської дівчини, яка стала професійною диригенткою, співачкою і піаністкою, закінчивши Дніпропетровську консерваторію. А путівку в життя їй дала Сосницька музична школа, зокрема родина викладача Бориса Федоровича Поди. Попереду у Аліни Володимирівни відповідальний період і вона обирає рідну Україну. «За рубежем добре, але краще там, де твоя родина, на Україні», - каже 29-річна Аліна.



Шлях до успіху маленької сільської дівчини був непростим, подекуди й тернистим. Музикою дівчина загорілася, коли зустріла подружку, яка переїхала з Чернігова до Змітнева і довгий час проживала в селі. Дівчатка разом відвідували воскресну школу. Маша вже тоді навчалася у музичній школі і Аліна сказала мамі, що теж дуже хоче навчатися музиці. Так, коли дівчинка ходила до 4 класу, подала документи і на навчання до музичної школи.

- Нас першим зустрів Борис Федорович, - пригадує Аліна, - світла йому пам'ять, і запропонував пройти до його класу на прослуховування. Сказав, що я буду вчитись грати на фортепіано. Аліна Борисівна вчила мене вокалу. Ми брали участь у різних конкурсах, нас запрошували навчатись в музучилище.

Уперше побачивши Аліну і почувши її природній голос, напевно, Борис Федорович вже тоді побачив у маленькій, скромній худорлявій дівчинці зірку сцени і поставив перед собою мету допомогти їй.

На перший погляд навчання було таким цікавим і безтурботним. Насправді, не раз дівчині доводилось плакати від розпачу - що стояло подолати дорогу з Купчич до Сосниці, особливо взимку. Аліна щораз добиралась маршруткою, а потім від траси йшла одна у вечірніх сутінках пішки. Через це майже не відвідувала уроків сольфеджіо. Думка про те, що варто покинути навчання не витала, адже дівчина відчувала найсильнішу підтримку з боку родини Бориса Поди. Ця підтримка допомогла Аліні вступити до Чернігівського музичного училища ім. Ревуцького.

- Мене зарахували ніби авансом, повірили у мене, адже пропуски уроків сольфеджіо показали, наскільки я відстаю від інших, - розповідає Аліна.

- І це було моїм стимулом, я мала не розчарувати викладачів. Із фортепіано проблем не було, я грала складну музику і всі дивувались: як учениця диригентсько-хорового факультету може так гарно грати! Гра на музінструменті займала 4-7 годин щодня; виступала на концертах і заробляла гроші, співаючи у хорі при храмі.

Так із найслабшої учениці Аліна виросла до відмінниці, яка одержувала підвищену стипендію і в результаті закінчила училище з червоним дипломом.

Привита викладачами школи і училища любов до музики настільки глибоко проникла у душу дівчини, що увесь час Аліна прагнула удосконалюватись. Вона бралась грати складну музику Рахманінова, а цьому ще й сприяли її справжні руки піаніста (довгі пальці і гарна розтяжка). Одного разу вона хотіла брати участь у концерті і грати свого улюбленого композитора Рахманінова. Але їй відмовили, оскільки вже був учень, який виконував цю музику, крім того він навчався на фортепіанному відділі, а в Аліни був інший факультет. Тоді вона вирішила іншим чином побувати на концерті - купила 15 троянд і подарувала кожному виконавцю. Для училища це була несподіванка. І після концерту її оточив увесь фортепіанний відділ і подарував їй величезну троянду.

Талантище росло настільки швидко, що викладачі училища постійно наголошували Аліні, що бачать її тільки у консерваторії. Але її наставник Борис Пода хотів, щоб Аліна повернулась до Сосниці і викладала у музичній школі.
- Коли я навчалась у школі, то тільки й мріяла, що повернусь сюди викладачем, - пригадує Аліна. - Але тоді розгубилася, дуже хотіла навчатись далі, але не могла підвести Бориса Федоровича. А тут ще і подружка з училища вступала до консерваторії і пропонувала разом їхати на прослуховування.

Цього разу дівчину підтримала Ніна Іванівна Пода, і Аліна, заощадивши грошенят, поїхала до Донецька разом із трьома своїми одногрупниками. Мало було надії на успішний результат. Крім спеціальних предметів потрібно було скласти і ЗНО, що найбільше хвилювало дівчину, яка увесь час приділяла музиці. Вона самотужки підготувалась до незалежного оцінювання і ... всі з групи вступили до консерваторії!

Це був 2013 рік. Крім уроків, дівчина відразу пішла підпрацьовувати у Спасо-Преображенському храмі, бо на стипендію у місті дуже важко було прожити. Мама, яка виростила самотужки 4 дітей, не могла грошима допомогти доньці. Вони й самі жили з господарства та бабусиної пенсії. Мама завжди готувала Аліні сумку з продуктами. А досвід співу у церковних хорах Аліна здобула ще в Чернігові. Церковний спів - це окремий, специфічний спів. Духовні твори звучать на літургії, на службах - до кожної частини служби різні пісні. У неділю початок служби о 6-ій, у будні - о 7.30. Наполеглива Аліна повністю віддавалась музиці.

- Спочатку було складно, - ділиться Аліна. - Велика служба, великий репертуар. Але я старалася, бо це суттєва підтримка і колектив хороший. У Донецькому храмі мене називали «солов'їне сопрано».

А у 2014 почалась війна. Всіх студентів розпустили. Спочатку думали, що ось-ось все скінчиться. Але згодом студенти почали переводитись до інших вузів. Аліні теж наказали забирати документи, бо вона до всього того, одна спілкувалась українською мовою.

- Повернувшись у Сосницю, я, як завжди, пішла до Бориса Федоровича і Ніни Іванівни. І як завжди, ніби звітувала перед ними. Разом обговорили, як діяти далі. Вони порадили переводитись до Дніпропетровська (батьківщина Ніни Іванівни).
Дуже не хотілось все залишати. У Донецьку працювала «Бахівська академія», займатись в якій дуже було престижно і цікаво, - каже Аліна.
Залишатись у Донецьку було небезпечно і Аліна поїхала на прослуховування до Дніпропетровської консерваторії. Зіграла Рахманінова, продиригувала і її зарахували на навчання.
Треба сказати, що у Аліни абсолютно відсутня теорія, що в кого фінанси - у того і успіх. Вона своїм природнім талантом, постійними стараннями досягала успіху.
- У Дніпропетровську мене теж наздогнала «Бахівська академія». У Донецьку було німецьке консульство, але через війну вони переїхали до Дніпропетровська. Отож тут я почала брати в ній участь. Два роки я була в цій академії як диригент.
Крім цього, як і скрізь, мала підзаробіток у храмі. А ще була керівником народної хорової капели на громадських засадах. Багато виступали з концертами. А головне Аліна набралась колосального досвіду.
У 2018 вона закінчила навчання і повернулась до Чернігова. Пішла на прослуховування до хору ім. Бортнянського. Від такого рівня співу всі були у захваті і відразу підписали з дівчиною контракт. Але за два тижні вона мала вивчити репертуар театральної музичної постановки «Музика інкогніто» (музика невідомих композиторів, це 10 творів німецькою мовою та на латині).

- Я їхала за дипломом у потязі і постійно вчила, вчила, - пригадує Аліна. - Коли прийшла на репетицію, диригент Іван Павлович Богданов був у шоці.

Таким чином дівчина відразу завоювала авторитет і прихильність до себе. Вже після двох місяців роботи її вибрали як кращу до капели ім. Кишиця.

- Цей проект передбачав роботу зі столичним хором «Кредо». До капели увійшли представники Львівського хору, Харківського та Чернігівського - всього 80 чоловік. З нашого хору, який налічував

24 чоловіки, вибрали шістьох, в тому числі і мене. Дехто із хористів був незадоволений, адже люди займаються багато років, а мені таке щастя усміхнулося відразу, - каже Аліна.

Цей хор мав би популяризувати українську пісню, зокрема «Щедрик» Леонтовича. У 1919 році (на той час 100 років тому) влада України просила композитора Кошицю, щоб він зібрав капелу, яка доносила б світу, що український народ існує, що Україна - це нація. Тоді, 100 років тому, українці заспівали «Щедрик» у Нью-Йорку. Після цього він настільки став популярним, що світ вважав його американською піснею. І ось в створеній капелі була мета нагадати, що «Щедрик» - українська пісня.

- Ми мали поїхати з концертом до Чехії, Австрії, Швейцарії, Канади, до багатьох країн Європи і завершити концертом у Нью-Йорку. Але почалась пандемія і зупинила цей проект. Встигли побувати лише у Празі. Було багато українців, - у захваті Аліна.

А 24 лютого 2022 року зовсім зупинилось музичне життя.

На той час 29-річна Аліна була повна життєвої енергії - улюблена робота, коханий Олександр поряд. Разом пара покидає Чернігів і втікає від війни до батьків Олександра у с. Олешівка. З ними поїхали і друзі, які їх познайомили, приїхала і сестра Саші - загалом 11 чоловік. Проте війна і тут наздогнала. Коли було зовсім небезпечно, всіх жінок і дітей вивезли.

- Поїхала я до Польщі. Але обставини так склалися, що майже відразу вирушила далі, у Швейцарію, куди запросила мене подружка дитинства Маша Грищенко. Треба сказати, що разом з нею ми вчились на одному курсі в училищі, тільки вона на вокальному відділі, я - на диригентсько-хоровому. Вона сказала, що мене згодна поселити родина. Справді, сім'я була дуже добра. Чоловік - органіст, він грав, я співала. І вони повели мене до церковного хору. Це був аматорський хор, який налічував 400 чоловік, я нічого там не заробляла. Але із задоволенням співала на фестивалі. Цей період припав тоді, коли в Україні були поминальні дні. Ми співали реквієм (заупокійна меса), звучали французька, німецька і українська мови.

А потім знову подружка запропонувала іншу роботу, саме за її дипломом.

- У Швейцарії є українська спілка і вони хотіли організувати при українській православній церкві хор. Я поїхала у Шамбезі (єпархіальний центр у м. Женеві) і почала співати разом з тими, хто там був. А це українка родом із Полтави, яка там проживає 20 років, швейцарець з українським корінням, паламар теж українець з Києва, який живе у Швейцарії теж 20 років. Почувши мій спів, вони запитали мене чи я професійний музикант. А коли дізнались, що я диригент, вручили камертон і наказали керувати ними. Репертуар був простенький, і тому я відразу справилась. Після служби всі оточили мене і запропонували працювати з ними. Провели екскурсію Женевою. Обіцяли допомогти здобути там освіту. Я працювала деякий час.

Всі там люди дуже щедрі, добрі і музика там цінується понад усе. Але я себе відчуваю одинокою, моя родина в небезпеці. Я відчула, що маю повертатись до України, а раптом ситуація перевернеться і я зовсім не зможу повернутися. Якби не було добре за кордоном, але в Україні найкраще.

Таке переконання вселив Господь у душу цієї небуденної особистості. Головне, щоб вона не відчула розчарування.
Як переселенка у Швейцарії Аліна за два місяці отримала разову допомогу. Але щиро вдячна сім'ї і всім людям за гостинність.

- Родина, в якій я проживала, мене повністю утримувала. Інколи я за свої заощадження щось купувала. Але там настільки все дорого, що за раз я витрачала тисячу, нічого особливого не купивши. А щодо музики, то тут вона дуже цінується. Але будемо розвивати її і в Україні.

Поки що професійна лінія Аліни зупинилась. Хор, в якому вона працювала, зупинив роботу, керівник перебуває у Німеччині. Але надія жевріє, що всі повернуться і буде життя краще, ніж до війни.

- Я мрію про мир. Наша родюча, ресурсна Україна буде однією з найпроцвітаючих, адже в нас сильний народ, у цьому переконався увесь світ. Мрію, що кожен українець повернеться і буде у безпеці. Я хочу ще вивчитися на вокаліста і реалізувати себе. А ще створити щасливу сім'ю, - каже дівчина.

Джерело: Газета "Вісті Борзянщини" від 07.07.2022Ю, Олена КУЗЬМЕНКО, фото зі сторінки Аліни Дубини у Фейсбуці

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: