Боялися німецького об’їждчикиа

Добавить новость

Пятница, 6 Августа 2021 14:31  |  Просмотров: 6305

Кожна людина - яскрава, неповторна особистість. Кожна має свою долю, призначення і дорогу в житті.



Хочу розповісти про життєву дорогу Валентини Іванівни Дубини, жительки села Нові Млини. Народилась Валентина Іванівна 16 листопада 1934 року в сім‘ї простих трудівників - Івана та Якилини Гурських. Крім Валентини, в сім’ї була ще старша на два роки дочка Віра.

Дитинство Валентини випало на важкі роки закріплення нової системи господарювання, встановленої радянською владою, воєнні та післявоєнні роки. Скрутний час був для кожної родини. Важко було обігріти хату. Валя пам’ятає, як з матір’ю та сестрою ходили копати торф в урочище Довжик. В прадавні часи тут були болота, які згодом висохли, залишивши людям в пам’ять про себе невеликі поклади торфу. Цілі родини копали його прямокутними брикетами, складали у формі «колодязів», сушили на сонці прямо в лісі. І, як не дивно для сьогодення, один в одного брикети не крали. Також топили сухим картоплищем, соломою, хмизом, лепехою й очеретом. Дров було мало. Дерева пиляли лише у власному дворі та біля двору. Валентина пам’ятає, що ніколи не нагрівалися.

З перших днів війни батько пішов на фронт. Ще до початку воєнних дій родина тримала господарство, тож зарізане порося та корова з курми справді допомогли вижити в голодні воєнні роки. Коли німецькі солдати йшли селом, мати виганяла корову в кущі, що росли в кінці городу. І корова, ніби відчуваючи небезпеку, жодного разу з тих кущів сама не вийшла. Ще Валентина пам’ятає, як із сестрою збирали колоски на скошеному полі. Дуже боялися німецького об’їждчика, який стеріг поле і, коли спіймає, боляче бив пугою.

Німецькі солдати часто знущалися над населенням: відбирали худобу, запаси харчів. Але поряд з нелюдським ставленням траплялися випадки прояву людяності, гуманізму та доброти.

В пам’яті спливає сюжет тих часів. Нові Млини звільняли від німців два дні, велися жорстокі бої. Того дня люди не знали, що наші війська вже близько. Тож коли німці примусили з пожитками зібратися в одному хліві на околиці села нібито для переїзду в іншу місцевість, мусили слухатись. Валентина пам’ятає, як вона з матір‘ю та Вірою теж ішли з зав’язаними в вузол пожитками. Та на півдороги Якилина спохватилась, що взяла мало харчів і вони повернулись додому. А біля хліва з людьми вже стояла велика бочка з бензином. Та вчасно нагодились радянські солдати, які врятували людей від спалення живими. А біля двору та на подвір’ї Валентини вже стояли німецькі танки, в хаті німецькі солдати. Тож, побачивши це, сім’я сховалася у кущах, що росли біля городу. До них підійшов німецький солдат, який трохи знав російську мову, сказав, щоб викопали ямку і сховалися в ній, інакше їх може повбивати кулями або снарядом. Сказав, що вони відступають і скоро прийдуть ваші солдати: «Ваш чоловік прийде, а ми підемо», показав світлину своєї дружини і дітей. Навіть продукти з погреба не дав німцям забрати. Сумуючи за своєю родиною, пожалів чужих, ворожих дітей. Інший солдат зі словами «є ваш хорош, а є наш хорош, є ваш плох і наш плох» дав Вірі та Валентині коробку з медом. Яким смачним тоді видався звичайний багатьом на сьогоднішній день шматок меду! Якилина лопатою викопала невелику ямку і сім’я врятувалась. Зі сльозами на очах Валентина згадує, як розривалися навкруги бомби, їхали ворожі танки, стріляли німецькі солдати, як їх охоплював відчайдушний страх.

Справжнім щастям для сім’ї було повернення батька з війни. Він був чоловік розумний, тож не дивно, що йому відразу запропонували посаду голови колгоспу, на якій він працював чотири роки.

Закінчивши Новомлинівську школу, Валентина пішла працювати в колгосп «по наряду». Різала навесні картоплю, садила, обробляла колгоспні поля, мочила коноплі. Зруйнована війною країна поступово піднімалась з колін.

Двадцятидворічною поєднала долю з односельцем Павлом Дубиною. Згодом молода родина побудувала свою хату. Керував будівництвом батько Валентини, адже добре знав будівельну справу. Спочатку хату покрили соломою, адже на той час у нашій місцевості це був основний матеріал для покрівлі.

Із чоловіком Валентина народила і виховала п’ятеро дітей: Надію, Тамару, Миколу, Володимира, Наталію. Упродовж життя Валентина працювала продавцем в ларку і шкільному буфеті. На той час у Новомлинівській школі ще не працювала їдальня.

Потім - знову в колгосп, «по наряду». Рік була ланковою. За сумлінну працю її фото було розміщене на «дошці пошани». Валентина має тридцять шість років трудового стажу.

А ще у спадок від батька їй передався дар допомагати людям. Валентина вміє вправляти вивихи, допомагає від пристріту, ляку, допомагає худобі. Тож залюбки вирішує такі проблеми односельців.

Сьогодні Валентина має велику, дружну родину. На жаль, її чоловік чотири роки тому помер. Діти, свого часу створивши власні сім’ї, покинули рідну хату. Але часто її навідують, не залишають на самоті. В хаті розвішені численні світлини таких рідних їй людей і про кожного Валентина згадує з любов’ю в серці та теплотою в голосі.

Односельці щиро поважають цю жінку і бажають їй міцного здоров‘я, довгих років життя, благополуччя та Божої допомоги і підтримки.

Джерело: газета «Вісті Борзнянщини» №26 (9948) від 26 червня 2021, Людмила Тютюнник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: