Як держслужбовець служив в Іраку

Добавить новость

Понедельник, 23 Ноября 2009 13:43  |  Просмотров: 4052

Андрій Ткач

Звичайний службовець Андрій Ткач працює у відділі з питань діяльності правоохоронних органів міської ради. Нічого такого особливо примітного в ньому нема. І далеко не всі колеги знають, яке цікаве і насичене минуле в Андрія Вікторовича. Він — колишній військовий, один із перших українських миротворців в Іраку.

«Повернуся — купимо квартиру, ні — будеш перспективною вдовою!»

У 2003 році вперше прийшла рознарядка на Ірак: направити усіх, хто має медичну освіту, незалежно від посади. Андрій Ткач тоді був командиром взводу охорони однієї з військових частин Чернігівського гарнізону. За його плечима вже було медучилище з відзнакою, п’ять років роботи фельдшером у медпункті й вища освіта психолога. Вибору, як такого, не було.
— Дружина плакала, умовляла, категорично забороняла. Доньці було лише два роки. Але на своїй посаді, щоб я там собі не думав, а Батьківщина вирішила, тож треба. Я сказав дружині: повернуся — купимо квартиру, ні — будеш перспективною вдовою. За загиблого воїна тоді давали 102 тис. доларів. Космічні гроші на той час. Але мій дідусь казав, що заговорив мене: ні куля, ні ніж не візьмуть. Тож, якась містична впевненість була. Та не бояться, звичайно, тільки дурні.

Це був перший набір до Іраку. Їхали, фактично, у нікуди. Що чекає у далекій південній країні — ніхто навіть не уявляв. Зазвичай, за тією підготовкою, що проводиться перед завданням, досвідчені військові можуть вже приблизно собі уявити саме завдання. Тут же Андрій Ткач не мав навіть найменшого уявлення.
— Ми прилетіли спочатку до Кувейту. Години дві сиділи в літаку ІЛ—76, рампа закрита, і в салоні дуже жарко. Усі просили командира екіпажу відкрити рампу. Через півтори години він здався і відкрив. Враження таке, ніби включили великий фен, і він дув прямо в літак. Як там? Як в сауні на п’ятій полиці! Миттєво усі промокли. Якщо вдень ляжеш на ліжко, то за півгодини піт починає капати з матраца. Ідеш у холодний душ, а там вода градусів 60. Скупався в одязі, поки дійшов до намету, а це метрів 100, все вже висохло. У Кувейті ми три дні акліматизовувалися на базі «Ель Койот». Ось там ми вже зрозуміли, куди прилетіли і що на нас чекає. Нам видали бронежилети, зброю. Із цими 20—ма кілограмами обмундирування треба було спати, їсти і, вибачте, у туалет ходити. Відчуття було таке, що додому повернуться не всі…

«В Іраку нічого не відбувалося!»

— Ми розташувалися на території аеро—порту ВПС Іраку. Американці підкупили його командування, й аеропорт здали без бою, тож будівлі не були зруйновані. Правда, іракські військові винесли, відступаючи, все: від двигунів до проводки і розеток. Спочатку нас охороняла морська піхота і військова поліція США. Місяць вони навчали нас. Називали вони наших виключно Crazy Ukraine (скажені українці — Авт.). Скажімо, учать, що за 52—х градусів у тіні треба випивати щонайменше літр води на годину. А ми їм пояснюємо, що нам всього на добу видають 6 л з розрахунком умитися і поголитися. Як це американці можуть зрозуміти?
Одразу скажу, що ні про які бойові дії мій співрозмовник не промовив ані слова. Може, підписку давав, а може, спогади не з приємних.

— Поки наша п’ята бригада була в Іраку, говорити про те, що там відбувається, було не прийнято. За офіційними даними, там нічого й не було. Тож, давайте не порушувати цю традицію. Єдине, що скажу, ми одразу дещо впали духом. Нам обіцяли блакитні каски миротворців ООН. Але на той час місію бомбили і вона була відкликана. Одразу ж розвіялися у зв’язку з цим і сподівання на високу зарплатню.
Найстрашніше було не під час операцій. Справжній жах я відчув, коли надійшла інформація, що в одному районі зафіксована активність бойовиків, і ми мали туди висуватися. Проводжаючи нас на завдання, під час інструктажу начмед поцілував мене в лоб — фактично, попрощався. На щастя, все виявилося не так страшно.
Траплялися казуси. Що таке їхні документи? Лист паперу з каракулями, фотокарткою і ніби намальованою від руки печаткою. Що воно таке — не розбереш. Було, роззброювали «бригаду» таких собі «алібаб» (у перекладі з арабської — розбійників), а це виявлявся який—небудь кандидат у президенти…

Лікували там, де вже кликали муллу

Але і без страшних подробиць бойових дій Андрію Ткачу є про що розповісти. Він був медиком.
— Спали ми максимум 4 години на добу. Ми виїжджали вночі на виклики до мирних жителів. Могло статися все що завгодно: від хвороби дитини до поранення. Їхати на базу вони боялися, отже ми виїжджали до них самі. Через певний час нас почали використовувати як швидку медичну допомогу. Нам було краще допомогти, мати гарні стосунки з населенням і спати вночі спокійно.
Хвала нашим лікарям! Вони бралися за все, місцевим не відмовляли. Якщо були впевнені хоча б на 5%, що це можна зробити, вони робили, за що місцеві були дуже вдячні. Лікували навіть такі випадки, коли вже іракські лікарі запрошували муллу, а американські дивувалися: навіщо нам труп в операційній?

Виїжджали на виклики, в основному, вночі. Вночі Аллах спить. Тож, можна було оглядати жінку, наприклад. При огляді обов’язково був присутній чоловік чи його мати, у крайньому випадку — батьки жінки. Доводилося обережно пояснювати через перекладача, що ми будемо робити. Наприклад, якщо поранена стопа, то мені треба оголити ногу до коліна. Коли лікарі займалися роботою, середній медперсонал повинен був ще й прикривати спину. З озброєння у мене був автомат і пістолет.
Пігулки—мазі можна використовувати усім, а от операція, скажімо, видалення апендициту — тільки з дозволу мулли. Часто це відбирало дорогоцінний час. Хворого на базу приводила ціла родина. Один із родичів ставав «пейджер—джаном», якого відсилали вирішувати усі ці проблеми й отримати благословення. Дивно було, коли ми приїжджали з пов’язкою з червоним хрестом, а нам казали: мулли не треба, у нас свій є! Для них хрест — це символ християнського священика.
Найскладнішим для мене було, коли лежали обгорілі хлопці і хотіли курити. Я не курю, але доводилося затягуватися за двох, пускати їм дим у рота через трубочку. Так от собі й курили.

Люди з іншої планети

— У нас одразу встановилися добрі стосунки з місцевими. Для них ми були з Радянського Союзу, а Союз будував і аеро—дром, і лікарню, й озброєння у нас було таке ж, як у іракської армії. Багато хто розумів російську, а деякі і розмовляли. Ми усвідомлювали, що ми в гостях, і ці люди чекали, що ми чимось допоможемо. Ставилися до мирного населення ми дуже добродушно. Коли ти бачиш дитину, яка плаче, то навіть якщо знаєш, що в тебе залишилася остання пляшка води, ти даєш її малечі. Ми потім, коли з бази виїжджали, завжди набирали з собою води, кока—коли, американських сухпайків, словом, щось, щоб можна було дати цим дітям.
Взагалі, було важко зрозуміти, що вони хотіли. Це люди ніби з іншої планети. У них інше розуміння речей, інший уклад. Мулла, приміром, — це цар і бог. За 20 хвилин він один криком може зібрати тисячі людей в одному місці, а іншим криком їх розпустити. Старійшина знав, що в їхньому 300—тисячному місті з’явилося, приміром, сім чужаків. Та у нас у Чернігові тисяча б з’явилася, ніхто і не помітив би!

За одне весілля вони могли випустити в повітря стільки патронів, скільки сучасна українська армія витрачає за рік. А святкували їх щоп’ятниці. Їхнє ставлення до жінок — це взагалі окрема історія. Якось став свідком такого курйозу. Я здійснював перевірку на блокпосту, дивлюся, їде чоловік на віслюку, а його наздоганяє жінка з газовим балоном на голові. Я зупиняю, питаю: чого б на віслюка не покласти балон? А він каже: навіщо? Є ж дружина! Чи, приміром, дружина при смерті. А чоловіка цікавить тільки, чи зможе вона знову працювати або народжувати дітей, він же за неї 10 тис. доларів заплатив!
Дуже напрягало спочатку, що заходячи в дім, треба було повністю роззброюватися — ти в гостях, нічого не станеться. Обережно треба було бути з жестами, вони значили дуже багато і — зовсім протилежне від того, до чого ми звикли. У жодному разі, приміром, не можна було торкатися нічого в домі, особливо їжі, лівою рукою. Тоді вона вважалася оскверненою, і потім її ніхто не їв. Це було просто неприпустимо, коли в той час господар виставляв на стіл останнє.

Квартира так і залишилася мрією

Повертатися було важко, тим більше, що Андрій Ткач вже розумів — квартира так і залишиться мрією. Зарплатня була менша, ніж обіцяли, пробув в Іраку не рік, як планувалося, а трохи більше шести місяців (203 дні, тобто 4872 години), ціни на житло за цей час зросли. Ще важче було пристосуватися до мирного життя.
— Дуже хотілося виспатися. Але вдома вже чомусь не спалось — надто тихо було: ні вибухів, ні стрілянини. Коли ходиш певний час зі зброєю і в бронежилеті, ти до нього дуже звикаєш. Враження було таке,
що я зовсім голий. Довго позбавлявся звички хапатися за зброю при найменшому шумі. Принаймні, дивно для оточуючих, мабуть, виглядало, коли я ще місяців два падав на коліно і займав позу стрілка, як тільки чув петарду.

Усі повернулися зовсім іншими людьми, з іншими цінностями, може, з дещо меншим патріотизмом. Було з чим порівнювати. Для американців, наприклад, найважливішим є життя солдата. Ми ж відчули себе шматочками м’яса для шампура. У мене загинув підлеглий — сержант Юрій Койдан…
Але, незважаючи ні на що, я ніколи не шкодував, що поїхав. Не звик змінювати свої рішення. Та й взагалі, я побачив світ, побував там, де ще в найближчі років 15—20 жоден турист не побуває. Коли ви, наприклад, зможете відвідати палац Саддама Хусейна? Коли потрапите у Вавілон? Погуляєте садами Семіраміди? Я все це бачив, бачив річки Тигр і Євфрат, старовинне місто Ур… А скільки ви заплатите за «сафарі» з відвідуванням історичних пам’яток? Я побував на іншій планеті, якщо на те пішло.
Сьогодні Андрій Ткач — звичайний чиновник. Але за військовою романтикою не сумує. У кожного свій фронт! Сподівається, державна служба дозволить йому здійснити давню мрію. Адже його родина і досі мешкає у найманій квартирі…

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №47 (975)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: