«Куди?» «Розстрілювать». Так прилучанина Павла Сакадьола забирав з полону ДНР російський волонтер

Добавить новость

Понедельник, 25 Января 2016 11:16  |  Просмотров: 3763 | Обновлено 4 Февраля 2016 14:28

33-річний Павло Сакадьол з Прилук двічі (перший раз — 9 місяців, другий — півроку) був миротворцем в Іраку. Там бачився з Надією Савченко. Потім стояв на Майдані. Добровольцем пішов воювати на Схід. Пережив російський і ДНРівський полони, після яких знову повернувся в зону АТО. Нині він удома. Уперше став депутатом Прилуцької міської ради. Про Схід не забуває — у складі громадської організації «Патріот Прилуки» їздить туди як волонтер. Допомагає бійцям.


Павло Сакадьол

Два тижні благав батьків, щоб пустили в Ірак

Павло Сакадьол — корінний прилучанин. Жінка Оксана працює касиром у супермаркеті «Квартал». Є 5-річний синочок Кирилко.

Павло після строкової служби мав спеціальність санінструктора. Учебка була в Десні, потім — служба в Полтаві. Опісля працював слюсарем на комбікормовому заводі. У 2004 році у військкоматі запропонували поїхати в Ірак.

— Ми відмовляли, — тремтить голос матері бійця Людмили Іванівни. — У батька слабке серце. А тут син надумав в Ірак. Два тижні він у нас просився. Умовив. Підписали ми з батьком дозвіл — без цього ніяк.

— Підготовку проходив у Чугуєві Харківської області, — долучається до розповіді Павло. — Готували при 92 бригаді. Як другий раз їхав, пройшов навчання у Яворові Львівської області, перевчився на снайпера. Поїхав по старому дозволу — він тоді ще не втратив чинність.

— Поки він був в Іраку, ми життя не мали, — говорить мати. — На городі порпаєшся, глядь на годинник — шоста вечора. Бігом у хату, новини дивитися. І по всіх каналах до 12 ночі, чекаємо, що розкажуть за Ірак. Син, слава Богу, дзвонив.

— Перший раз як поїхав, охороняв ірако-іранський кордон, — пригадує чоловік. — По нас стріляли. Але не так, як в АТО. Удруге був на охоронній базі.

В Іраку вперше побачив Надію Савченко. Ідемо по базі, мені кажуть: «Дивися, дєвка з України тут». Особисто з нею не спілкувався. Я був спочатку в шостій, потім у восьмій бригаді. А вона — в сьомій. Моя бригада міняла її.

Деякі хлопці, з котрими Павло Сакадьол був в Іраку, зараз воюють на боці ДНР.

— Якби побачили колишнього товариша по службі у приціл?
— Ви дуже хорошої думки про снайперські гвинтівки, якими ми користуємося. Звичайно, є такі, в приціл яких видно ворога, але не в нас. Тільки у спецслужб.

Один товариш по Іраку, з Харкова, мій командир, кричав: «Я русский!» Говорив, що на Майдані одні фашисти. Потім прозрів, воював на боці української армії.

«Слава Україні!» — зустріли Псковську десантну дивізію

Сакадьол прапор з написом «Прилуки» возив з собою в столицю на Майдан. Пізніше прапор згорів на Сході.

— До Прилуцького військкомату ходив вісім разів. Навіть із сумками. А мене чогось не брали. Тоді я плюнув, поїхав у Дніпропетровськ. Там за півгодини оформили в батальйон «Дніпро-2». Наступного дня я вже заступив у наряд.

— Як довго тривала підготовка у Дніпропетровську?
— Тиждень. Потім ми поставили умову: або нас відправляють на Схід, або розпускають, і ми підемо по інших батальйонах. Ми прийшли добровільно воювати, а не у частині відсиджуватися. Нас і відправили під Маріуполь.

Потім був в Іловайську. Звідти 24 серпня потрапив у полон.

— Про полон синок повідомив нам сам, — зітхає Людмила Сакадьол. — Приїхали російські журналісти і дали подзвонити додому. Рідна сестра Павлика Наташа порадила видалити усі фото із соцмереж, на котрих видно, що він був на Майдані. Ми не вміємо, дружина сина на роботі. Ми до малого, до Кирилка: «Зможеш?». Він і зміг.

— Ні про Майдан, ні про те, що ти доброволець, у полоні краще не згадувати, — стає серйозним Павло. — Коли мені в Дніпропетровську у військовий квиток вклеїли повістку, я обурювався: «Я ж доброволець». У полоні вона мене врятувала. Мовляв, не сам прийшов — мобілізували.

— Ранком 24 серпня ми зідзвонювалися. Я розказала, що парад техніки проходить у столиці. А син: «Мамо, нам так підмога треба! Навіщо той парад», — веде далі Людмила Іванівна.

— Ми стояли на самому передку, — розповідає Павло. — Перед нами — Донецьк, позаду — російський кордон. Того дня дивимося — їде колона. Ми не знаємо, хто вони. Зв'язалися з командуванням. Нам сказали: «Зустрічайте. То наші». Ми подумали, що підмога йде, зустріли криками: «Слава Україні!». А то була Псковська десантна дивізія. Тільки гусеничної техніки ми нарахували у них ЗО одиниць, а ще колісна. Нас же стояло 22 чоловіки. Двоє загинули. Ховали, як і багатьох, прямо там, у лісосмузі. А скільки танками бійців подавили!

Якби ми знали, що то не свої, устигли б постріляти і відступити. Атак...

Росіяни нас посадили в першу машину в колоні. Ми були живим щитом. Спочатку дозволяли при обстрілі зістрибувати з машини. Потім заборонили. Наші по росіянах стріляють, а ми на машині сидимо. Та вижили всі, наче хтось оберігав. Було так, що падав снаряд «Граду» перед нами і не розривався.

«Змушували голим пузом лазити по асфальту»

— Ми заховали телефон. Дзвонили в штаб, говорили, де ми. А наш штаб, як відходив, лишив наші особові справи. І вони потрапили до рук противника.

Зразу привезли нас в Росію. На два дні. Була домовленість з російськими військами, що нас не передадуть ДНР. Але передали, в Сніжне. Якби не особові справи, я міг би сказати, що не снайпер. А так — у паперах все написано.

Били нас не сильно. Змушували прибирати вулиці Сніжного до Дня шахтаря. Лякали: закривали очі і підводили до шахти. А спіднизу пов'язки видно. Позаду тебе підштовхують ногою, щоб упав. Змушували голим пузом лазити по асфальту. Щоб шкіру обідрати до крові. У мене в такі моменти перед очима був малюнок сина — обведена ручка Кирилка і поруч слова: «Папа, це я, Кирюша. Коли ти приїдеш?».

На цих словах Кирилко повертається до тата і усміхається.

— Кирюшо, хто ти такий? Чого мовчиш? Ти що, російський якийсь? — переводить погляд на сина Павло.

— Я українець. Патріот. Козак, — серйозно доповідає хлопчик.

— Через два тижні Павликового полону ми телефонуємо волонтерам у Дніпропетровськ: «Може, вдасться його на кого обміняти?». А нам у відповідь: «Сакадьол? Так він же дав дьору з сумчанином. Вони в Росії, в Ростові», — продовжує мати бійця. — Батько кинув слухавку. Нас теліпає. Ну, думаємо, все. Буде з ним, як і з Савченко. Я плачу. Давай знов дзвонити волонтерам. Вони пояснили, що Павлик в українському посольстві.

— З території ДНР, зі Сніжного, в Ростов нас перевіз російський волонтер Олег Мельников, — йорзає на дивані Сакадьол. — Коли нас садив в автобус, хлопці питали: «Куди?». Він: «Розстрілювать. Це ж снайпери». Але інтонація така, що не вірилось, що так буде. Вивозив уночі, якимись стежинами. Попереджав: «Якщо нас хтось помітить, уб'ють і вас, і мене».

«Страшно, що держава може зрадити»

— З Ростова вивозив нас консул, Віталій Москаленко. Придумали легенду, що ми із сумчанином були на Сході на заробітках, загубили паспорти. Нам виписали нові. Привезли в Луганську область. Передали нашим. У них зламалася машина. Кажуть: «Далі ми вас на попутку посадимо». А ми у відповідь: «А як нас знову завезуть в Росію? Дайте хоч гранату». Не дали. Коли якраз їхали бійці Першої танкової бригади. Посадили у кузов своєї вантажівки. Виїхали на харківську трасу, раптом пройшла плітка, що їдуть два полонених сепаратисти. Командир до нас. Ледь переконали, що ми свої.

Як ішов з полону, написав розписку: якщо повернусь, мене чекає вища міра покарання але за два тижні я знову пішов. Уже в Луганську область.

— Стріляти страшно?
— Це як комп'ютерна гра. Втягуєшся. Воювати можна. Страшно, що держава нас може зрадити. Не говорячи вже про якусь допомогу. Я десять років учасник бойових дій. Два з половиною роки (після Іраку) вибивав собі землю. На кожну сесію міськради ходив. Таки вибив.

— У фільмах про снайперів показують, що їм треба нерухомо лежати по декілька годин.
— Три години — то дрібниця. Після першого бою я дві доби лежав на позиції. Чекали ударів у відповідь. А ще мені заважала гілка, її треба було прибрати так, щоб противник не помітив, що я її рухаю. Тому робив це малесенькою пилкою на штик-ножі. Три години пиляв. Жити хочеш — вилежиш. Страшно пропустити, коли на тебе піде ворог.

Після АТО в Павла Сакадьола проблеми зі спиною.

— Болить, — зізнається. — Носити на собі доводилося бронежилет, автомат, снайперську гвинтівку і саперське приладдя. Попросив у військкоматі путівку на відпочинок. Пообіцяли на листопад. А потім сказали: «Ми нічого не обіцяли». Спасибі дівчатам із соціальної служби, дали мені путівку в Трускавець.

Павло говорить — найважче те, що державі бійці не потрібні.

— Після полону вам психологічна допомога була потрібна?
— Я сам її кому хочеш надам. До АТО захоплювався риболовлею. Після — походами з металошукачем. Збираю дріб'язок (показує коробочку з монетами і залізячками). Добре заспокоює. І іншим раджу.

— Удома шарахалися гучних звуків?
— Єдине, що зразу насторожувало у Прилуках, — свист. Здавалося, що снаряд «Граду» летить. Якось Кирюша дивився мультик. Я був відвернутий. У мультфільмі хтось свиснув. Я так смикнувся. Тепер уже все нормально. Тільки більш мовчазним став.

Ірак і схід України: у чому різниця?

1) їжа

— В Іраку з нею проблем нема. Провіант закінчився — доправили вертольотом. Тільки курятини давали по шість видів: гостра, негостра, в тісті, ще якась. Також годували картоплею-фрі, м’ячкою. Їсти можна було коли завгодно. Столова постійно відкрита. Закривається двічі за добу на півгодини, щоб прибрати. Другий раз, як з Іраку повернувся, важив 92 кілограми, а зараз — 76.

А на Сході і собак їли. Я перебірливій у їжі. Не зміг. А хлопці під Іловайськом реберця на вогні смажили. Я ж шукав якусь банку тушонки чи ще чогось на покинутих позиціях сепаратистів.

— Так он для чого в батальйонах тримають собак... На чорний день.

— Ні, своїх не їдять. Чужих ловлять.

2) вода

— У Сніжному я згадував Ірак. Там проблеми з водою, іноді пили кришками від пляшок. Потроху. Купалися навіть у калюжі. А як були в полоні, хлопці злизували конденсат з тенту машини. Пити хотілося, а води не давали.

3) одяг

— В Іраку видавали на півроку три комплекти одягу, рюкзаки, декілька пар берців. Навіть спортивні костюми і кросівки. На Сході цього не було. Якось поправ увесь свій одяг. До трусів. Розвісив, щоб сохнув, стою голий. «Град» лупонув—усе згоріло. Довелося зізнатися домашнім, що я в АТО, бо треба було, аби посилку з одягом вислали. До цього рідні думали, що я ще під Дніпропетровськом.

Удруге лишився без одягу після полону. Тещі отримав звичайний светр і штани, і справді — скільки ж можна мені видавати форму? (Сміється).

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №3 (1550)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: