Через 6 днів після одруження випроводила його з хати

Добавить новость

Четверг, 19 Ноября 2009 17:59  |  Просмотров: 3784

Через 6 днів після одруження випроводила його з хати

От уже й розмов було в Рубанці, коли таке сталося! Хтось засуджував Ольгу. Мовляв, сама ж усе зробила, власними руками. Не Василь же Іванович сватався до неї, а вона запропонувала йому разом жити. Жаліли старого, що знов опинився сам-один. Сміялися: отак женитися на молодій! Треба ж думать, що робиш. Історія й справді і смішна, і сумна. Як в отому російському виразі: «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно».

Розписалися, навіть по чарці випили

Шлюб Ольги Володимирівни Астахової, 1957 року народження, і Василя Івановича Зінченка, 1923 року народження, у Рубанській сільській раді Бахмацького району зареєстрували 22 вересня 2009 року з дотриманням усіх статей закону. Ні про який примус не було й мови. Ольга взяла подвійне прізвище: Астахова-Зінченко. Василь Іванович сяяв, як нова копійка. Блищали проти сонця військові нагороди на піджаку. Майбутнє життя у законному шлюбі з набагато молодшою за нього дружиною здавалося старому світлим і прекрасним. Увечері Ольга накрила стіл. З гостей були тільки її дочка з чоловіком та онуком. Посиділи по-сімейному, випили по чарці за нове подружжя і майбутнє життя.
А через шість днів, 28 вересня, Ольга прибігла до сільради. Прохання її було більш ніж дивним:
— Чи не можна ліквідувати наш шлюб, не узаконювати документи про його укладення? Ну так, немов би нічого й не було?
— Та що ж це ти, Ольго Володимирівно? Розписуватись тебе ніхто не примушував. Сама пішла на таке. Шлюб ваш законний. Розірвати його можна лише в законному порядку, — роз'яснили їй. — А що сталося? Чого такий поспіх?
— Я його боюсь, — призналася жінка. — Боюсь і все. Жити з ним не буду. Речі дідові ми з зятем вже перевезли в його хату. Василя Івановича теж відправили.

Так дід напередодні свого 86-річчя опинився в хаті, яку купив, не вживши у рідної дочки в Ромнах. 29 вересня йому вже стіл ніхто не накривав, дня народження не справляв. Сидів старий у темряві, бо електрику відрізали від хати, коли він переселився до молодої дружини і зареєструвався за новим місцем проживання. Підключили світло тільки через місяць, у день нашого приїзду до Рубанки. Ми могли пишатися: і тут допомогли чоловікові. Щоправда, сільський голова Віталій Михайлович Задерій пояснив старому, що належні йому пільги (Василь Іванович — інвалід Великої Вітчизняної війни першої групи) ідуть за місцем його реєстрації, тобто до Ольги Володимирівни, з якою він досі в законному шлюбі. Зрозуміти, чи дід збирається з нею розлучатися, а чи ні, було важко. — Туди я не піду. Хай вона сюди ходить і все тут робить, — заявив Василь Іванович.— Їсти варить, пере, прибирає.
— Соціальний працівник теж тепер ходити до вас не буде, — пояснив голова. — Доки ви були самотні, вас обслуговували. А тепер ви жонаті, шлюб ваш не розірваний. Вирішуйте.
—   Скажи їй, хай вона сюди ходить, — стояв на своєму дід.

Зовні дідова хата цілком ошатна: білі стіни, міцні віконні рами, шибки на місці. Двір, правда, занедбаний, поріс бур'яном. Сарай теж сяє дірами. Відсутність хазяйської руки відчутна на кожному кроці.
У маленьких сінях прибульців вітає з портрета Клим Ворошилов, «донецький слюсар, бойовий нарком». У хаті топилася груба. Сусід, явно напідпитку, вніс оберемок дров, за ним другий.
— Хватить, Ваня, — спинив його господар. — Спасибі, іди.
Помічник іти з хати не збирався. Хотілося послухати нашу розмову. Зрештою примостився на ослоні біля хазяїна і сільського голови.
Що діда давно ніхто не доглядає, а в хаті не прибиралося, було ясно з першого погляду. Брудна постіль на ліжку біля печі, брудна клейонка на столі, а на ній немитий посуд, півбатона, якась банка. Брудна підлога. І самотній, давно не митий старий, схоже, нікому не потрібний.

—  Василю Івановичу, у вас же діти є. Дочка і син, — заводжу я розмову.
—  Син Іван у Чернігові живе. А дочка Ніна — в Ромнах. Там і онуки, і правнуки. У них жінка моя жила, Марія Яківна. А як умерла, мене вони забрали. Дак п'яницею обізвали, випровадили без копійки, — починає плакати старий. — Я тоді вернувся сюди і хату купив.
Розібратися у взаєминах батька й дітей я не берусь. Хто винен, що чоловік у 86 літ живе у брудній хаті сам, не нам судити. Оженився Василь Зінченко молодим, десь у 1943 році, перед тим, як піти на війну. У сорок першому двадцять третій ще не брали, а після визволення села від фашистських окупантів мобілізували в діючу армію. Воював Василь Зінченко на Другому Прибалтійському, командиром відділення зв'язку. Був поранений. Має нагороди — два ордени Великої Вітчизняної війни, медаль «За відвагу». Дочка Ніна народилася в сорок четвертому, коли батько вже воював. А син — повоєнний.
Трудове життя Василя Івановича минуло в колгоспі. Був бригадиром рільничої бригади, завфермою, об'їждчиком. Один час жив в Олишівці під Черніговом, збудував там дім. Жив сам. Жінка, мабуть, була вже в Ромнах. В Олишівці згадують, що Василь Іванович заприятелював, було, з чаркою. Та так, що й до білої гарячки допився. У дев'яносто п'ятому в Ромнах померла Марія Яківна. Поховали її в Рубанці. А батька дочка забрала до себе. В Олишівці дім продали. Коли ж виник конфлікт у Ромнах, дід повернувся в Рубанку, купив оцю невеличку хату.

Роки Василя Івановича немалі. Здоров'я підводить. Одну зиму, розповідають, жив старий у місцевій лікарні. Під наглядом лікарів. Город цього літа не порав. Сільський голова пропонував допомогу, але Василь Іванович відмовився. Пенсія у нього хороша, близько 1500 гривень.
— Два мішки картоплі куплю, з мене хватить, — сказав.
—  Василю Івановичу, а як же ви з Ольгою зійшлися? — повертаюсь я до питання, яке привело нас у Рубанку.
—  А вона мені молоко носила, — каже він. — І предложила жить разом. Я й согласився. Три місяці прожили харашо. І їсти давала, і прала, і доглядала. Дальше розписалися. А тоді ні з того, ні з цього випроводила з хати, перевезла сюди. Каже: «Погрузили все». «Де ж усе? — кажу я. — А телевізор? А пральна машина? За мої гроші куплені! А де мій орден?»
Тут уже і я зацікавилась: — Який орден, Василю Івановичу?
— Отєчественної войни. У мене ж їх два. 1949 і 1985 году. І документи на обидва є. Подивіться, одного нема. Тільки дірочка на пинжаку. Украли. Зорвали з пинжака. Хай вернуть! Тут було чотири, — показує нагороди на піджаку.
—  Так чотири ж і є. «Вітчизняна війна», значок гвардії і два «За мужність». Це вже українські.
— Ще був один. Украли.

—  То через що саме вона вас випроводила? Може, лаялися?
— Ні, не лаялися. Я її моя любимая називав. А раз застукав на мєсті преступлєнія. З мужчиною. Так і сказав: «Це бл...ство». Звиніть, конешно. А вона каже: «Усе ви видумали. Нічого не було».
— Ну, вона ж іще молода, — беру під захист незнайому жінку. — Молодша за ваших дітей. Мо, їй треба.
—  Я законний муж, — сердиться Василь Іванович. —  Пішла  заміж — будь вєрна, веди себе достойно.
— То що ж буде далі, Василю Івановичу? Самому залишатися не страшно? Може, помиритесь? Житимете разом?
— До Ольги я не піду! Хай вона сюди ходить, — стоїть на своєму дід. І раптом, плачучи: — Найдіть мені якийсь дом престарілих. Там доживатиму.
—  Василю Івановичу, ви не розведені з Ольгою, — каже йому голова. — Від живих жінок, та ще й молодих, у будинок престарілих не беруть.

Садиба Ольги Володимирівни недалеко. Дім і подвір'я в повному порядку. Зустрів нас злим гавканням пес на ланцюзі. Хазяйка була попереджена про наш приїзд, але дверей ніхто не відкрив. Лікарня, в якій вона працює санітаркою, через вигін. Пішли туди, але Ольги і там не було. Губимося в думках, де ж її шукати. Може, в дочки?
—  Та он вона іде,   — киває на жіночу постать у кінці вулиці сільський голова. — Ольго Володимирівно, завертай сюди.
— Що ж це таким куцим виявилося ваше заміжжя? — питаю я.
— Аж шість днів, — гірко усміхається жінка. — На сьомий я вже перевезла Василя Івановича назад у його хату.
— Чого ж тоді було виходити заміж?
— Та не заміж я йшла! У дев'яносто шостому помер мій чоловік Петро Астахов. Головою колгоспу тут був. Відтоді я сама. А знаєте, як у селі жить самій? От докоряють мені, що шукала вигоду, а воно ж насправді так і є. Носила Василю Івановичу молоко. Дивлюсь один день — у нього на столі тільки трохи халви та дві пачки кукурудзяних паличок. На другий день те ж саме. Питаю: «Оце уся ваша їжа?». «А до мене ніхто не ходить», — каже, мало не плаче. Жаль його стало. Думаю, заберу, догляну. І йому добре, і мені легше. Пенсія в нього хороша, пільги є. А що старий, занедбаний, то не біда. Я ж санітарка, доглядаю всяких, догляну й цього.

— Мо б, перейшли до мене жить?—запитала.
— Перейду, — погодився він.
Дочка, правда, спиняла мене:
— Що ти собі думаєш? — казала. — Дід п'є, усе село знає. Нащо він тобі?
Спочатку повела його в лікарню, покупала, привела в порядок. Він був хворий: надутий живіт, пухлі, як колодки, ноги, нетримання сечі. Наші лікарі підлікували, виходили. Коли йому стало краще, рушили додому. Дійшли до моєї хати. Василь Іванович сів перепочити. А тоді каже:
— Я звідси нікуди не піду. Отак і залишився в мене.
Спав на дивані на веранді. Літо ж надворі. Радів чистій постелі.
— Наче в моєї Марії Яківни, — гладив рукою простирадло.
Я перепрала усі його речі. Склалося враження, що старий багато літ не мився. Ну, це не проблема. Покупала. Вдягла в усе чисте.
На перших порах усе було добре.
— Квіточка моя кохана, посидь біля мене, — казав.
Був задоволений усім. Налагодився його шлунок, відступили інші болячки. Пенсію віддавав. Купували ліки, все, що треба. Планувала зробити на зиму електроопалення в хаті. Щоб діду було тепло.
Але з часом Василь Іванович усе частіше висловлював невдоволення усім на світі.

Якось трусила сажу, натомилася. Не до розмов, тільки б відпочити.
А він сердиться:
—  Чого ти мовчиш, не балакаєш зі мною?
Почав ревнувати мало не до кожного стовпа. Повірте, я приводу не давала.
— А казав, що застукав вас із кимось.
— Та Господь з вами! З ким?
Василь Іванович глухуватий, уночі йому не спиться. Увімкне на повну потужність радіо, нікому не дасть спокою. Раз онук у мене ночував. То ми й очей не стулили від того радіо.
— Я тобі здєлаю, — почав погрожувати. — Ти в мене все забрала.
Звинуватив, що я вкрала його документи на землю. А потім знайшов їх у своїй хаті. Про той орден чого тільки не говорив. От украли ми його і все. Я ж пам'ятаю на його піджаку тільки ті відзнаки, які висять і досі.
Люди казали, що в діда біла гарячка. Тут я вже й сама переконалася. То він якихось журавлів гонить, то скаржиться, що коні кругом з довгими гривами, ще якусь дурницю верзе. Горе та й годі.
А 28 вересня затіяв сварку з моєю дочкою за якісь ключі. А тоді ще й зятя вдарив палицею. От я й вирішила, що досить. Чекати, щоб і мене побив? Ні, краще вже роз'їхатись. Ото ми й відвезли діда в його хату. Не потрібні мені ні його пільги, ні його пенсія, ні він сам. Жила без нього й далі житиму. Каюсь, що піддалася спокусі. Тепер він вимагає гроші за телевізор і пральну машину, каже, що дав на їх покупку 1500 гривень. Їй же Богу, ніякого телевізора чи пральної машини ми не купували. Усе то його вигадки.
Ні-ні, жити з ним я не буду. Насмішили людей і досить.

Ольга Макуха, тижневик «Вісник Ч» №47 (1227)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: