Гончарка Галина Близнюк продає своїх ляльок американцям, італійцям та японцям

На фестивалі «Куманець», який нещодавно відбувся в Мені, втретє зібралися майстри гончарної справи з Чернігівщини. Їхні прекрасні роботи – глиняний посуд, кумедні іграшки, ляльки – прикрашають уже багато осель. І не тільки українських. Це цілий світ, культура, яка поєднує теперішніх нас із глибоким корінням нашого народу.



В Австралії ще немає

Пані Галині дуже подобається наш фестиваль. Каже, що тут вона відпочиває. Вдячна, що Олег Луцук збирає їх тут разом. Адже цікаво і корисно поспілкуватися, обмінятися досвідом із однодумцями, познайомити людей із різними видами цього мистецтва. Її глиняні, розписані вручну ляльки розлетілися вже по усьому світові. У ближньому і дальньому зарубіжжі, в Америці, Італії, Японії, Великобританії, інших країнах.

– Хоча я мало продаю своїх робіт. А ще створюю колекцію своїх ляльок «Регіони України», роблю їм автентичний одяг. На фестиваль привожу свої роботи, щоб показати, що в нашому регіоні є таке мистецтво, що в Україні ця культура не померла – глиняні ляльки. Але зараз це явище дуже рідке. Навіть не можу назвати, хто ще займається деталізованою глиняною лялькою. Щоб вона була з розписом, витриманими пропорціями, щоб дотримувалася автентичність, якесь психологічне значення тощо, – ділиться Галина Близнюк.

Робота повела себе сама

На ліплення однієї ляльки витрачає шість-сім годин. Починає зранку, аби до вечора завершити. Бо глина не знає слова «потім», чекати не буде. Наступного дня чи через день затирає виліплену ляльку. Потім виріб має висохти, сушити треба не на сонці, не на протязі, тут є свої правила. Затим його випалюють, знову затирка і шліфування, насамкінець – розпис та декорування. Загалом від замісу глини і до виходу ляльки «у світ» минає тижнів три або й місяць.

– Не завжди народжується те, що замислила. Ліпиш, а воно виходить зовсім інакше, і все одно цікаво. Робота повела сама себе, з характером вийшла. Є такі, що з першого разу ліпляться. Є такі, що ліпляться на одному подиху, а розпис не йде місяцями. Не лягає орнамент і все тут. Забілюю, перебираю по-новому, – каже гончарка.

Щоб розмалювати ляльку, пані Галина витрачає до 30 годин. У кожну ляльку, як у дитину, вкладає душу, свої знання і вміння. І ставиться, як до дітей.

– Коли роблю ляльку, кажу, що це буде моя найулюбленіша. А сестра моя сміється, бо це вже не вперше так, і каже, що наступна буде також найулюбленіша. А до цієї ось все одно найбільше прикипіла, навіть назвала її Галиною, – показує жінка глиняну панянку у синьому вишиваному вбранні і червоному вінку.

Орнамент – голкою

Перед тим, як взятися за роботу, особ­ливо з розпису, Галина Близнюк вивчає багато матеріалів, дивиться ролики в інтернеті про автентичне вбрання. За цей час кожна лялька проростає в ній, стає дітищем, потім тижнів два пані Галина нею милується. А тоді вже поміщає у коробку. Звільняє місце і душу для наступного творення.

– Тоді вже люблю наступну. І так я їх перелюбила кожну по черзі. Це й копітка праця і, безумовно, відпочинок. Ніколи не сідаю за роботу з поганим настроєм. Тоді нічого не виходить, навіть було таке, що лялька падала і розбивалася, – ділиться майстриня.
Її ляльок (а хочеться назвати їх панами й панянками, такі вони гарні, ошатні, поважні або граційні) можна роздивлятися довго. Вони такі різні й цікаві! У квітчастих хустках або барвистих вінках, з намистом, у руках – горщик з варениками або миска з млинцями, букетик квітів. Інша несе на коромислі глеки, а у вусатого дядька – граблі у руках, у іншого – сулія з самогоном, а в того – мішок за плечима.

А вбрання однієї красуні пані Галина розписувала кінчиком голки. Уявляєте, скільки часу пішло на такий орнамент? Сто разів треба вмокнути голку у фарбу, аби намалювати маленький хрестик. Ювелірна робота.

Чим корисна глинотерапія

А ще Галина Близнюк працює у Чернігівському навчально-реабілітаційному центрі «Відродження» з дітками, що мають інвалідність. Як людина добра і щира, світла і творча, знайшла і таке корисне застосування своєму мистецтву.

Займаються ліпленням. Глинотерапія дітям подобається. І тут не має особливого значення кінцевий результат – що зліпили. Важливий сам процес, бо розслаблюються дитячі ручки, покращується дрібна моторика і, звісно ж, настрій. Звичайно, очима діти хотіли б зліпити все, хотіли б зробити шедеври. Гадаю, що виліплені ними гарбузики чи ще щось – то вже диво й радість.

– Отак глина знайшла мені роботу. Рада, що в такий спосіб можу допомагати цим дітям. А взагалі перше моє знайомство з глиною не сподобалося. Дуже пересушило шкіру рук. А через якийсь час знову прийшла до того майстра і стала ліпити. Можливо, спрацювала якась генетична пам’ять, хоча не було у роду тих, що знаю, гончарів, – розповідає Галина Близнюк.

На її думку, ми всі як пострадянські діти постраждали від того, що політика була спрямована на знищення родової пам’яті. Щоб український народ не знав свого коріння, яке його міцно триматиме. І тепер мало хто знає, ким були їхні прапращури. Які вони були. Та певно, багато з них вміли працювати з деревом чи залізом, а ще більше – мали справу з глиною. Робили хати-мазанки, глиняний посуд. Можливо, тоді на кожному подвір’ї ліпили свої горщики, миски.

Джерело: сайт "Сусіди Сіті", Поліна Назаренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.