Йога, гітара та IT-технології. Чим наповнює життя менська студентка Оксана Василенко

Добавить новость

Среда, 14 Апреля 2021 14:26  |  Просмотров: 3181 | Обновлено 5 Мая 2021 08:47

Оксана Василенко – студентка-другокурсниця Національного університету біоресурсів і природокористування України, закінчила менську школу імені Тараса Шевченка із золотою медаллю, має і аналітичний склад розуму, і творчі здібності. Зараз Оксана, як і всі студенти, – на дистанційній формі навчання. Розповідає, які в цьому переваги та чим займається у вільний час. Слухаючи її, хочеться сказати тим, хто так любить критикувати молодих: молодь у нас розумна, талановита і цілеспрямована. І попри складні часи, зможе знайти гідне місце у житті.



Золота медаль і барабани

Оксана розповідає, що була звичайною школяркою, активної участі у шкільному житті не брала. Тільки у старших класах виступала на заходах – читала вірші або грала на гітарі. Те, що її мама працює у цій школі вчителькою фізики і математики, ніяк не впливало на стосунки дівчини з однокласниками та педагогами, не давало жодних привілеїв. Хоча, звісно ж, вимагало бути відповідальнішою. Та й золота медаль – це важливіше для мами, бо сама Оксана вважає медаль абсолютно непотрібною річчю, яка нічого не дає у житті.


З однокласниками на випускних урочистостях

– Маминої уваги в дитинстві дуже не вистачало. Бо вона приходила зі школи дуже стомленою, готувала обід та вечерю й сідала за зошити та підручники, старанно готуючись до наступного дня, – каже дівчина. – Просто шкода, бо розумієш, скільки вчитель вкладає часу, сил, нервів у свою працю. І наскільки ця важка праця знецінюється.

Окрім старанного навчання, з дитинства Оксану приваблювало мистецтво. Відвідувала багато різних гуртків – художній, рукоділля. Ходила в музичну школу, спочатку навчалася гри на фортепіано, та покинула, про що нині шкодує. Тоді ж її душу полонили гітара і барабани. На барабанах вона грала у оркестрі. А гітара й зараз із нею завжди поруч. І, як каже Оксана, музика та гра на гітарі – це, мабуть, єдине, що поглинуло її з головою.

Оксана-айтішниця

До університету своєї мрії Оксана не вступила, бо не вистачило трохи балів. Куди далі йти – дівчина не знала. Розривалася між двома вогнями: або повністю поринути у творчість, або податися у «технарі». До Національного університету біоресурсів і природокористування потрапила, бо тут навчалася її сестра, яка й підказала, що у виші є факультет IT-технологій.

– Спеціальність у мене – комп’ютерні науки. А хто з мене вийде – програміст, системний адміністратор чи інженер – поки навіть не знаю, – зізнається Оксана. – Сподіваюся, що працюватиму за спеціальністю. Не даремно ж витрачатиму чотири роки? Думаю, що моя робота буде пов’язана не з програмуванням, а з графічним чи вебдизайном.



Уже з другого семестру першого курсу (вже рік) студентське життя змінив карантин

Оксана навчається дистанційно. Вважає, що айтішнику не складно дається дистанційна форма навчання. Тому що і аудиторно постійно навчалися у ноутбуках, писали програми, працювали з ними абощо.

– Це саме можна робити й удома. Звісно, є деякі предмети (як-от технологія виробництва продукції рослинництва і тваринництва), які передбачають практичні навички. Нам треба було б ходити на конюшні, у поля, дивитися на землю, на тварин. Та у нас практичних занять з цього предмета немає, чому я, чесно кажучи, й рада, – посміхається дівчина.

Єдиним недоліком дистанційного навчання Оксана називає ризики зі зв’язком

Коли нещодавно в Мені вимк­нули електропостачання, то і заняття її на цьому завершилися. Буває, що, перечекавши півтори години своєї черги, аби захистити лабораторну роботу, не може цього зробити, бо зникла електроенергія.

– Нема інтернету – все, сьогодні не складеш іспитів, наступного дня знову чекай своєї черги. А в іншому – тільки плюси. Можу спати і бути одночасно на лекції, можу їсти, можу займатися своїми справами. Можна й списати за потреби, – ділиться Оксана. – Не заважають одногрупники своїм галасом, говорить тільки лектор. Це дуже класно!

Заняття і для душі, і для тіла

Вільного часу в неї небагато. Потрібно робити домашні завдання, готувати курсовий проєкт. Знаходить час, аби приділити увагу тілу й душі. Довго не спить, а займається зранку йогою, читанням. Потім починаються лекції. І ще багато чим треба зайнятися протягом дня.

– Займаюся спортом, бо потрібно тримати тіло у здоровій формі. Захоплююся психологією, особливо зараз, в умовах пандемії, вона дуже актуальна, треба вміти відновлювати психіку. Знаходжу час на читання книг та перегляд фільмів у жанрі хорору, трилеру, жахів. Люблю себе полякати, подивитися, наскільки вистачить моїх нервів, – розповідає студентка.


Під час канікул Оксана займається мистецтвом

Має різноманітні захоплення: грає на гітарі, плете, вишиває, інколи ліпить, інколи малює. Дуже подобається дівчині щось створювати власноруч, сповню­ючись емоціями.

– Частину вільного часу проводжу з друзями. Мені здається, що я їх не цінувала, і зараз намагаюся це компенсувати. Друзі, які у мене зараз є, – це справді ті люди, з якими готова і у вогонь, і у воду, і до кінця своїх днів. Яким би кожен з них не був, все одно нас щось разом тримає, – замислюється Оксана. – Намагаюся приділяти більше уваги й своїм рідним. Хоча завдяки дистанційному навчанню я зараз і вдома, та багато часу працюю в ноутбуці, інколи не помічаю, як день змінюється на ніч. На жаль. Тож і дві мої мрії – це щоб і сама, і мої близькі люди були щасливими, а також – знайти своє покликання в житті.

Хто залишиться в рідному місті

Чи покине рідну країну? Для неї це важке питання. Хоча їй тільки 19 і, можливо, хтось не сприймає молодь всерйоз, вважає і почувається справжньою патріоткою. Коли почалася Революція гідності, Оксані було 11–12 років, але вже тоді зрозуміла, що їй не байдуже за свою країну, за свій народ. Упродовж всієї своєї історії українці постійно щось виборюють. Хтось намагається образити, хтось завоювати території. І, як каже Оксана, ми хоч нещасні, хоч бідні, все одне не здаємося, боремося.

– Мене це так надихає! Як би погано не було, люди виходять, обстоюють свою думку, свої права. І не бояться це робити відкрито. Тому у мене немає бажання переїжджати до іншої країни. Якщо я буду айтішницею, то зможу працювати і в іноземних компаніях, живучи у рідній країні, – сподівається вона.



А щодо рідного міста, яке дівчина любить і хотіла б тут жити, висловлює думку багатьох

Шкода, але для молоді тут взагалі ніяких перспектив. Знайти цікаву перспективну роботу, у якій можна себе реалізувати, в Мені просто нереально. Влаштуватися продавцем, касиром чи сезонним робітником у поле – це «стеля» для молодої людини.

– Наше місто мені дуже подобається, я б хотіла після навчання сюди повернутися. Та за нинішньої влади місто занепадає. Де тут себе реалізувати? Навіть попрацювати десь під час канікул чи дистанційного навчання кілька днів на тиждень немає можливості, – журиться Оксана.

Поліна Назаренко, Cусіди.Сіty

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: