Бабусі з українськими прізвищами живуть у Дубліні

Добавить новость

Среда, 28 Октября 2009 13:03  |  Просмотров: 3790

Ніна Скрипченко (ліворуч) і Надія Голубенко

На минулому тижні мені з трьома колегами-журналістами з Чернігова пощастило побувати в Білорусі. Перетнувши українсько-білоруський кордон, на шляху до районного центру Брагін ми наткнулися на село з неординарною і зовсім не характерною для Білорусі назвою – «Дублін». Що то за Дублін і чи має він якесь відношення до однойменної столиці Ірландії, які там люди живуть? Ми вирішили заїхати і з’ясувати це безпосередньо з вуст самих його мешканців.

Що було першим: дуби чи ірландці?
 
Селище Дублін адміністративно підпорядковується районному центру Брагін Республіки Білорусь. Населення білоруського Дубліна складає всього-на-всього 284 людини. Цікаво те, що живуть там не тільки так звані автохтонні мешканці, тобто дублінці, - велику частину жителів Дубліна складають переселенці з відселеної тридцяти кілометрової Чорнобильської зони.
При в’їзді у «вєсть» (там так називають села. - Авт.) зупиняємось біля першого-ліпшого двору. Якась бабуся неспішно фарбує дерев’яний паркан. Підходимо ближче та знайомимось. Жіночка на вигляд 75-ти років представляється нам як Скрипченко Ніна Іванівна. Я одразу ж поцікавився, чи не українського вона походження. «Та що ви, я - білоруска, - каже старенька. – Я і мої предки тут живуть віками». «А що у вас і дід є? – запитую я. – А як же без діда, - відповідає бабуся, - з ним і посваритися можна, і посумувати». От тільки діти від неї далеко, – «розлетілися» по містах, тільки іноді заїжджають в гості.   
Почувши від нас, що ми - журналісти з України, старенька одразу ж зрозуміла, що нас цікавить і почала розповідати про походження  назви рідної «вєсті».

«Ще мої діди розказували, а їм їхні діди переповідали, що колись тут було багато боліт та озер, в яких водилося безліч риби, особливо линів, а в лісах росли дуби. – Звідти і назва – Дублін», пояснила Ніна Іванівна.
Білоруські колеги-журналісти з різноманітних приватних, а отже – опозиційних до існуючої влади видань, на запрошення яких ми і приїхали в Білорусь, пізніше розповіли нам іншу історію. Наприкінці ХVІІІ століття цю місцевість заселили переселенці з Ірландії. В ті часи в якості військових найманців вони воювали в Північній війні на боці армії Петра І. Саме московський цар Петро дозволив заселити ірладцям цю місцевість. На згадку про свою далеку батьківщину вони і назвали засноване ними селище Дубліном.

Доба на те, щоб зібрати найнеобхідніше

Мабуть, як і кожному з нас, українців, цікаво побачити на власні очі та почути, як насправді живуть в братній Білорусі. Виявилось, що в нас багато спільного. Та й люди тут такі ж прості і щирі, як наші. Ну, а оскільки Дублін знаходиться неподалік від тридцяти кілометрової Чорнобильської зони, ми поцікавились, чи є тут переселенці. Старенька одразу ж запропонувала відвідати її самотню сусідку, яка, за словами Ніни Скрипченко, зазнала переселенських поневірянь.
Сусідка Ніни Іванівни – 80-річна бабуся Надія з милозвучним українським прізвищем Голубенко живе в Дубліні порівняно нетривалий час – близько п’яти років. До того вона жила на Гомельщині, раніше - на Брагінщині. По світах, за її словами, скитається відтоді, як стався вибух в в Чорнобилі. «Нас примусово виселяли з рідних домівок, даючи всього добу на те, щоб зібрати все необхідне, не надавши навіть компенсації за виселення», - пригадує Надія Голубенко.

Молодь не одружується, щоб отримувати допомогу

Пересувається старенька тільки по хаті, та й то за допомогою спеціальних ходунів. Тому бачити людей вона була надзвичайно рада. Рік тому Ніна Павлівна упала та зламала ногу, яка ніяк не хоче заживати.
Живе сама-самісінька, хоча є і діти, і онуки. Навіть в рідному серцю Дубліні живе її донька з онуками. Проте не заходить дочка до старенької, не підносить водички з криниці-журавля, не розрадить її теплим словом, – все це робить її добра сусідка. А в рідної доньки – інші турботи, - де б взяти грошей на оковиту. Та й онук, за словами старенької, пішов слідами матері, – тільки те й робить, що п’є та гуляє безбожно.
Жаліються старенькі, що пережили і війну, і голод, що молодь зараз пішла «непутяща». «В селі більшість чоловіків заглядають в чарку, - скаржиться Ніна Скрипченко. – Коли таке було, щоб відмовлялися від роботи?», - з подивом запитує вона.

За словами обох бабусь, більшість сучасних сімей живуть не одружуючись, – таким чином жінки оформляють на себе допомогу матерям-одиночкам, або заводять багато дітей. Допомога на одну дитину в Білорусі – не багато - не мало, а 300 тисяч білоруських рублів (на наші це – дев'ятсот гривень). За словами моїх співрозмовниць, більшість із батьків ту державну допомогу пускають на випивку. У такому стані речей старенькі звинувачують державу, яка витрачає такі суми невідь куди. «В роки нашої молодості, в повоєнні роки, в родинах жило по четверо-п'ятеро дітей, – і виживали без будь-яких державних допомог, - розповідає Надія Голубенко. – Пригадую, як мій дід плів нам, своїм онукам, постоли із лози, в яких ми бігали до глибокої зими». А зараз, за словами моїх сивих співрозмовниць – молоді створені найкращі умови для життя, а вони навіть працювати не хочуть.

Голод не оминув її обійстя

В маленькій та затишній хатині Надії Голубенко пахне старовиною, – на покуті стоять вкриті рушниками образи. На одному з них Ісус Хрестос зі слов'янськими рисами обличчя суворо дивиться на гостей, що зайшли в хату. Такі образи характерні для північної частини Сіверщини та для межуючої з нею південної частини Гомельщини. Вони і зараз стоять в курних хатах старообрядців, віра яких зазнала одного з найбільших гонінь в історії більшовизму та зазнає і зараз переслідування з боку російського православ’я. Так суворо Господь дивиться на нас тільки з ікон старовірів.
Надія Голубенко, якій в січні виповниться 80 років, згадує часи страшного голоду 1932-1933 років. «Мені тоді було всього три роки, проте я пам'ятаю, як мої батьки з дідами ходили в поле за мерзлою гнилою картоплею», - говорить старенька. На все життя закарбувалася в пам’яті бабусі Друга світова війна: спалені німцями хати, тисячі смертей, стогін та плач матерів і дітей. Повоєнні роки видались не кращими. Знову – постоли, знову пекельна праця та гнила картопля з мерзлого поля.

Проте вона вижила. Наперекір суворим часам доля дозволила їй виростити дітей, зараз вона дозволяє доживати останні дні в холодній пустій хаті з перебитими ногами, забутою рідними дітьми, проте не забутою добрими людьми та Богом. 
Посеред осені по неї заїзджає донька з Мінська та забирає на зиму в місто. Та тільки землю покриє весняне тепло, старенька знову проситься в село, до землі, адже навіть при такому здоров'ї Надія Голубенко намагається щось виростити на невеличкому городі. «Земля любить роботящі руки і щедро обдаровує тих, хто про неї дбає», - говорить мудра бабуся.
Ось так і доживає свого віку в холодній дерев’яній хаті самотня пенсіонерка з білоруського села Дублін Надія Голубенко.

Чернігівські журналісти милуються крайовидами Білорусі

Віталій Назаренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: