Чернігівка Наталія Захаренко розповіла про білоруську тюрму та обмін

Добавить новость

Пятница, 16 Августа 2024 18:16  |  Просмотров: 3145

Наталії Захаренко. На руці напис: «Моє життя — мої правила»

— За весь час схудла на десять кілограмів. А після затримання за шість днів в ізоляторі тимчасового тримання — на п’ять. Бо там я нічого взагалі не їла. А весь час спала, — пригадує 44-річна Наталія Захаренко з Киїнки під Черніговом. До Дня Конституції її обміняли. І ще дев’ятьох політичних бранців і бранок Кремля та режиму Лукашенка.

Наталія як волонтерка з другого півріччя 2022 року їздила в евакуаційний центр у Мозирі. Допомагала повертатися додому українцям, які під час окупації виїхали в Білорусь. На своєму мікроавтобусі «Мерседес Віто» перевозила десятки людей, їхні речі, котів, собак. Передавала посилки, гроші, документи, ліки. Їздила з Чернігова в Мозир через Житомир, Рівне, Луцьк, польські міста і Брест.

18 липня 2023 року її затримали в Білорусі і звинуватили в шпигунстві. У березні цього року гомельський суд засудив Наталю до дев’яти років ув’язнення і постановив конфіскувати її мікроавтобус. Ексклюзивне інтерв’ю на волі Наталія дала «Весті».

1. Півтора року — за лайк, рік — за слово рашисти

— Як вдавалося заснути?

— Певно, свідомість ставила блок. Ні про що не думала. Так було простіше. Не розуміла, день чи ніч. Світло в ізоляторі горіло постійно. Годинника не було. Перші три доби мене тримали в камері з шістьма жінками. Вони сиділи за несплату аліментів, поставлені в інтернеті неугодні владі вподобайки. Людина десь написала «рашисти» — отримала рік. Написала в інтернеті коментар — отримала два з половиною роки, поставила лайк — півтора року.

Раніше чула, що в них робиться, але навіть не уявляла, що можу потрапити за ґрати. Їхні звинувачення — маячня.

Мною займалися з КДБ, рідкісні піда…си. Так можете і написати. Не розуміла, що відбувається. Думала про матір. Я тут, вона там, де війна, і я їй нічим допомогти не можу. Переживала, що вона не знає, де я, дуже хвилюється і це може позначитися на її здоров’ї. Розуміла, вона шукає мене. Тому сама тричі писала заяви до білоруського МЗС, просила повідомити матері, де я знаходжуся. Відповідь була така: «Зв’язку з Україною немає, посольство не працює. Нічим зарадити не можемо».

— Говорили, дайте я подзвоню мамі?

— Дзвінки для мене були заборонені. Мене на три дні посадили в одиночку. Напевне для того, щоб я нікого не просила про допомогу, чи щось передала.

Коли 25 липня перевели в СІЗО, зі мною сиділи і вбивці, і наркоманки. І Лариса Щирякова, журналістка з «Белсата» (єдиний незалежний телеканал, що мовить білоруською мовою. — Авт.). До таких, як я, політичних в’язнів вони ставилися добре. Ділилися зі мною їжею, мильно-рильними засобами.



Лариса Щирякова

Не було такого, що ти з України, і ми тобі нічого не дамо. І я потім, коли мені подруга Лариса Крупа приносила передачі, з ними ділилася і цигарками — я курю,— і чаєм. У нас навіть півтора місяця в камері був телевізор. Йшло п’ять програм. Можна було дивитися будь-яку передачу чи фільм.

— Телевізор, усе можна дивитися. Дивно.

— Може, у камері сиділа робоча людина (підсадна качка). У мене ніхто не допитувався, чому я там і за що. Сама не розповідала, бо мене відразу попередили про нерозголошення. За розголошення теж строк.

Конвої по-різному ставилися до політичних. Дехто змушений був щогодини звітувати перед конвоєм — ім’я, прізвище, за якою статтею сидиш, — розповідає Наталя. — Треба було додати: «схильний до екстремістської та іншої деструктивної діяльності».

2. Адвокат сказав: «Гарантій не даю»

Уранці давали вівсянку, перловку на молоці і чай з цукром. Та я його не пила, бо казали, що він з бромом. Не факт, що й їжа була без брому (він володіє заспокійливою дією, знижуючи концентрацію уваги і фізичну активність, може викликати отруєння. — Авт.).

На обід давали суп горовий, борщ, щі. Кашу або картоплю з тушкованкою. На вечерю кашу.

Здоров’я погіршилося: упав зір, боліла спина. Підіймався тиск. З 6.00 до 21.30 чекала, доки його поміряють. Засунеш руку в «годівничку», а вони абияк міряють. Таблеток не завжди можна було допроситися.

З часом мати таки дізналася, де я. Мені навіть дозволили писати їй листи. Писала, що все добре. Я не голодна. Інакше б послання не вийшло за стіни СІЗО. Ці листи Лариса фотографувала і відправляла матері інтернетом. Бо ж поштового зв’язку з Білоруссю немає.

— Адвокат був?

— Призначили безплатного. З другої нашої зустрічі за поведінкою зрозуміла: вона співпрацює з КДБ. Тому відмовилася.

Написала матері, щоб знайшла мені білоруського платного адвоката. За його послуги заплатили чотири тисячі євро. Але він одразу попередив: «Гарантій не даю. Що зможу, те зроблю». Там такі адвокати, що бояться не так дихнути.

— Можливо, ваше затримання — це помста? За те, що нібито ви на десять років посадили білоруського митника за хабарництво. Так писали білоруські видання.

— Не через мене його засудили. Я 20 років їздила в Білорусь. Туди возила хрін, гірчицю, спеції, інші товари. Звідти привозила продукти. Здавала оптом на Центральному ринку Чернігова. Цим заробляла на життя. А потім білоруські силовики захотіли, аби я з ними співпрацювала на пункті пропуску «Добрянка». Здавала людей, які переміщають товари.

Послала на три букви. Сказала: «Вам треба, сидіть у посадках». У Білорусі вліпили три адмінпротоколи. За непристебнутий ремінь, перевищення швидкості і за понаднормове переміщення товару. 1 серпня 2011 року відпочивала в Криму, дзвінок від матері: «Тобі лист. «Заборона в’їзду до Білорусі на п’ять років». Того вечора пішло все: горілка, коньяк. У 2016 році повернулася до поїздок.

3. На суді кортіло крикнути: «Слава Україні!»

— Суд почався в день мого 44-річчя, — продовжує Наталія. — Журналісти не могли на нього прийти. Розгляд зробили закритим. Аби ніхто не почув, що доказів немає. Справу проти мене сфабрикували на порожньому місті. Заробили собі зірки на погони. Захиститися могла лише словом. Та хто б мені повірив… Суддя Анатолій Сотніков та прокурорша Ірина Подковиркіна були налаштовані засудити.



Ірина Подковиркіна

Перед оголошенням вироку схопило серце. Випросила валер’янки. Випила вісім таблеток, щоб сидіти мовчки. Коли оголосили дев’ять років колонії, в адвоката був шок. Він не очікував такого суворого рішення. Мені кортіло закричати: «Слава Україні!». Побоялася, що добавлять років п’ять. Якби не заспокійливе, не знаю, що б було. Коли повернулася до камери, був ступор, шок. А потім усвідомлення — дев’ять років в’язниці. Ті, які сиділи зі мною за політичними статтями, заспокоювали: «Наташо, тобі простіше. Тебе ж можуть обміняти».

4. «П’ять хвилин на збори»

У травні мене зарахували до екстремістів. Апеляційний суд залишив вирок без змін. Чекала відправки в колонію. Сумки стояли зібрані.

13 червня повели нас у душ. Виходжу, а мені кажуть: «П’ять хвилин на збори». Не розуміла, що відбувається. Винесла матрац, речі. Дозволили забрати речі, що були на складі (мої картки, дві тисячі гривень, ключі).

Привели в підвал, стали видавати мої речі, паспорти. Настільні ігри. Лариса передавала мені шахи, лото. На людину не дозволено більше одного набору. Тому їх і не пропустили. До слова, у шашки я вміла грати, а в шахи навчила в СІЗО Лариса Щирякова.

Вивели на вулицю. Стоять три чоловіки в масках. Вийшов начальник СІЗО Рубанов. У мене паніка. Не розуміла, що відбувається.

Запитала: «Ви хто?» У відповідь: «Все нормально. Головне, ви виїжджаєте з СІЗО».

Наручники не одягали. Сказали: «Нема потреби». Привезли на квартиру в Мінську. Потім вивезли в поле. Когось чекали. Згодом — на якусь базу відпочинку, там сиділи до 22 червня. Мене годували. Просила молоко — давали. Хотіла морозива — привозили.

Коли йшла в душ, говорили: «Не закривайте двері. Ми заходити не будемо». Усе це здавалося сном. 22 червня вивели з будиночку, наділи на голову один мішок, потім другий. Руки зв’язали будівельними стяжками так, що й поворухнути не можна було. Привезли кудись і пересадили в інше авто. Зупинилися в лісі. Вивели. Розв’язали руки. Мішки не знімали. Сказали: «Через годину будете вдома».

Коли прибули на місце, зняли мішки. Повертаю голову і бачу напис: «Україна». Хотілося впасти на землю і цілувати її. Побоялася. Навпроти стояв чоловік у масці, з автоматом. Думала, пристрелить. Привезли ж на машині без номерів.

Нас було вже четверо. Так тремтіли руки, що не могла пити воду, облила футболку.

Нас поміняли на трьох полонених російських військових і священника. Батюшка був на інвалідному візку. Ми перейшли кордон. Потім усіх посадили в гелікоптер. І полетіли. Усе було, як у блокбастері.

Дві ночі не змогла спати. Переповнювали емоції.

— Що найбільше хотілося: напитися, забутися, плакати від радості?

— Побачити маму. Змогла їй подзвонити лише 28 червня, коли президент оголосив, що нас обміняли. До того чекали на шістьох, котрих обмінювали з Росією. З нами працювали психологи. Після полону людина може закритися, піти в себе. Ходили дивитися на річку, спілкувалися. Складалося враження, що сплю, а мене ніяк не можуть розбудити.

Мати приїхала за мною 2 липня. Не могли наговоритися. Були сльози щастя.

Виїхала в Чернігів — стільки людей, машин! Я розгублена, не знаю, куди подіти руки. Або тримай, як у СІЗО, або ховай у кишеню.

— А що з вашим мікроавтобусом?

— Мені ж не тільки дали дев’ять років, а й штраф. Півтори тисячі базових білоруських величин. У перерахунку на долари — це близько 20 тисяч. Автомобіль арештували як заставу, у рахунок штрафу. Оцінили в 13 тисяч доларів. Додали ще шість тисяч доларів, котрі забрали в мене після затримання. Машину відняли незаконно, бо не я її власниця, а моя мати. От як мені повернути авто? У Білорусь я ж не можу поїхати.

— Чим зараз займаєтеся?

— Намагаюся забути те, що пережила. Обновила тату. У мене була чорна ящірка на лівій руці. Зробила її зеленою, — показує плече. На правій руці до ліктя в Наталії напис: «Моє життя — мої правила». Я така, що ні під кого підлаштовуватися не буду. Роблю все, як вважаю за потрібне.

— Про те, чим зароблятимете на життя, думали?

— За мінімальну зарплату продавцем точно не піду. Хто займався поїздками в Білорусь, — а таких чимало в Чернігові — ніколи не працюватимуть за копійки.

* * *

Доки Захаренко сиділа в білоруській тюрмі, передачі їй носила знайома Лариса Крупа. Після затримання чернігівської волонтерки Ларису теж засудили — за недонесення на Наталію. Дали штраф.

* * *

37-річний Андрій Шмей, чернігівець, колишній прикордонник, який працював у Вітебську, досі в білоруській тюрмі. Його звинуватили за двома тяжкими статями білоруського Кримінального кодексу: шпигунство та агентурна діяльність. Працював в облвиконкомі Вітебська. Основні його обов’язки були: обслуговування електрики, сантехніки та підтримання загального порядку.

Джерело: сайт газети "Вість", Валентина Остерська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: