Залишились без батька. На фронті загинув Сергій Петраускас. Родина осиротіла

Добавить новость

Среда, 10 Марта 2021 13:10  |  Просмотров: 4149 | Обновлено 21 Марта 2021 13:38

25 лютого на кладовищі в Ічні над яскравою купою вінків майорить свіжий блакитно-жовтий прапор. З портрета на хресті дивиться 43-річний Сергій Петраускас, старшин солдат-контрактник 72 Окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців (Біла Церква, Київщина). Поряд — могила померлого у 2001 році Сігітаса Петраускаса, батька Сергія. Він прожив 47 років. Також був військовослужбовцем. Служба закинула його, литовця, і дружину Валентину до Ічні. Тепер обидва військовослужбовці, майже однолітками, спочивають поряд.



«А що чекать? Поки вони прийдуть в мою хату, до моїх дітей?»

Сергій народився в Ічні, батько на той час уже тут служив.

— На Євромайдані, після роботи на Київському бетонному заводі, стояв. Був у зоні АТО у 2014, 2017, 2018 роках, і оце 2020-2021. Завжди казав: «А хто, як не я?», — пояснює позицію чоловіка 39-річна вдова Галина Петраускене (у литовців видозмінюється остання частина прізвища: чоловіки, незалежно від віку — Петраускас, заміжні жінки — Петраускене, незаміжні дівчата — Петраускайте). .

— Говорив мені: «Сестро, а що чекать? Поки вони прийдуть в мою хату, до моїх дітей?», — долучається 35-річна Наталія Пальчиковська, сестра загиблого (її восьмирічною родина Петраускасів взяла на виховання з сиротинця, хоч не рідні по крові, стали рідними по життю). — Коли останнього разу зібрався знову на Схід, ми відмовляли. Казали: «А як загинеш?». А він: «Мною будуть пишатися діти».

— Не засмучував правдою про ООС?

— Я брехні не люблю, просила, щоб говорив, як є, — каже вдова. — Останніх тижнів два розмов було дуже мало, бо загострення біля Авдіївки на Донеччині страшне. Головне почути голос. А це подивились у його телефон, а там один, другий танк ворожий. Зовсім поряд.

22 лютого (в день загибелі від осколкових поранень) ми з ним ранком ще говорили. «Мамусічка, зроби страховку на машину, сфотографуй і пришли», — просив мене. Хотів, щоб я йому відправила фото хати, ягняток, бо за всім скучив. Усе фотографувала.

Потім моталась по Ічні, робила страховку. Тоді з Катею заїхали до старенької родички в Парафіївку, їсти завезли. В дорозі, мені так важко було. Каті кажу: «Щось мене так душить». З’їла м’ятну цукерку. А Сергій не дзвонить. Зазвичай після обіду хоч на десять секунд набирав.

Повернулись. Дзвонить Сашко, брат Сергія: «Глюк, (так він мене називає), ти дома? Їду з рибалки. Ноги мокрі, заїду підсохну». Вони вже всі знали про біду, тільки мені не казали. Хвилин за десять-п’ятнадцять приїхав.

Дивлюсь — за криницею головиха стоїть, фельдшер, воєнком, дівчина з військкомату плаче. Думки нехороші: «Може, мій кого вбив, чи щось не так сказав кому». Не пам'ятаю, хто промовив: «Галочко, Сергія нема». І далі темрява.

Олександр Петраускас, як і Сергій, служив в АТО. Тепер знову збирається підписати контракт.

— Хоч і рідні брати, та різні, — знає Наталія. — Сашко емоційний дуже. Як дізнався, що брат загинув, дома усе потрощив, меблі, стіни, плазмовий телевізор, телефон. Не могли заспокоїти, викликали на допомогу атовців. І одне в голові: «Я помщуся». Напередодні трагедії йому снився сон, що вони удвох на війні. Сергій стоїть попереду, а Сашко позаду подає йому патрони.


Таким за життя був Сергій Петраускас

«Аби не Галя»

У ічнянському кафе «Мама Міла» поминають загиблого. 24 лютого поховали. На обід прийшло стільки людей, що не всі помістилися за стіл. Наступного дня охочі «топтали стежку» до могили і знову прийшли на поминальний обід.

— Він був для нас усім, — надривно ридає Галина.

— Мам, ти обіцяла не плакати, тато ж на тебе з небес дивиться, — рвучко обіймає маму 9-річна Ангеліна.

15-річний син Яніс стоїть поряд, 20-річна Катерина гладить маму по плечу.

— Галочко, ми порад. Сергій мені не пробачить, якщо я тебе покину. Як вагітній помагала, так і зараз буду, — кладе голову вдови собі на плече Наталя.

Сергій і Галина Петраускаси одружились у 1999 році. Завели велике господарство: вівці, свині, землю обробляли. А познайомились у тамбурі дизельного потяга. Пригадуючи це, Галина раптом перестає плакати, посміхається, навіть поправляє чорну хустку на голові, ніби прихорошуючись.

— Сергій їхав у Більмачівку до нас у клуб, трохи наче підгулював з моєю однокласницею. Вийшли з поїзда, він тьопає за мною. Кажу: «Чого ти за мною ідеш?». «Проведу тебе», — відказує. «У тебе ж є кого водить». А він: «Не можу від неї відв'язатися». На другий день знову провів.

Наталія Пальчиковська і собі пригадує, радісне:

— Як не встиг з Ічні на «дизель», до неї в Більмачівку (а це біля 20 кілометрів) пішки по рельсах йшов, так любив. Він шукав собі чорняву дівчину з довгою косою. А мати казала: «Тільки, щоб не Галею звали». Зразу не казали, яке ім’я майбутньої невістки. А тоді змирилась. Як Галю додому віз, то мені: «Наташка, щоб був порядок». Я усе повилизую — невістка ж у гості!

— Поїхав на заробітки в Одесу, Наташку просить: «Дивись за моєю Галею», — обіймає сестру чоловіка Галина.

— Галя не вміє без нього жити, треба вчитися, — сумно констатує сестра загиблого. — Він їй усе казав: і як поратись, і що робить. Вона у нас Галя балувана. Сергій і любив її за те, що вередуха. Як пригадаю! Брат на заробітках, Галя вагітна, з величезним пузом. Я в помічницях. Приїду в Більмачівку. Вона жила зразу, як з поїзда зійти. Я в селі нічого не знаю. А вона: «Хочу сєльодки, іди купи. Де магазин, людей спитай». Іду, шукаю, несу Галі того, довбаного оселедця. То на город, відправить по цибулю і моркву. А земля не біля хати. Ходжу між грядками. Де вирву, чи в себе, чи на чужій — головне, принесла.

Зате Галочка у нас співає шикарно. На концерті в Іваниці для Сергія завела: «Тебя я в жизни повстречала». В обох сльози виступили.

— Він жив сім’єю, а ми ним, — підсумовує Галина. — Як другий раз повертався із зони АТО додому, то діти повітряними кульками хату прикрашали, плакати малювали.

— Я йому назустріч боса по снігу бігла, так раділа, — Катерина витирає зі щоки сльозу. — Тато попросив мене, як вийду заміж, не змінювати прізвище. І не буду. Так і залишусь на батьковому. Не тільки Яніс продовжить рід Петраускасів, а і я.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №9 (1816), 4 березня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: