«Ми власники хутора», — сміється родина Васильєвих, єдині мешканці Дерепівки

Добавить новость

Пятница, 12 Февраля 2021 13:07  |  Просмотров: 3129

На хуторі Дерепівка, що на Меншині, серед поруйнованих пустих хат — обійстя. За парканом гучно гавкає собака Рода, дорогої породи — американська акіта. У хвіртку виходить 62-річний Олександр Васильєв, статний і міцний на вигляд чоловік.

— Я не чую, — одразу попереджає Олександр Андрійович. І для розмови кличе дружину.

— Це вам пощастило, що я вірус тут пересиджувала, три тижні минуло, тепер поїду у няньки в Чернігів, — заводить до хати 63-річна Любов Васильєва. — У дочки Лени і в сина Жені по немовляті — шість і п’ять місяців. Треба допомога. А якби мене не було тут, Саша б і не почув, що стукаєте.


Любов та Олександр Васильєви: «Планували з весни до осені, а вийшло, що постійно»

У Чернігові — чотирикімнатна квартира, на селі — гектар землі

Тепло, затишно. Не зовсім схоже на сільську хату на закинутому хуторі. Є ванна, унітаз, тепла і холодна вода. Піч, грубка та газова плита з прикріпленим до неї балоном.

— У серпні буде тридцять років, як ми купили собі тут дачну хату, якраз купували, коли у Москві путч був, — Любов Олександрівна пояснює, як опинилися у Дерепівці. — Ми чернігівські. Я жила біля обласної лікарні, а Саша — на Котах, котрі були селом, а їх приєднали до міста. Ходили в одну школу, в один клас.

Поки розмовляємо, жінка час від часу глибоко кашляє — даються взнаки рештки перенесеної хвороби. Олександр Андрійович лізе на піч. За декілька хвилин звідти чутно міцний чоловічий храп.

— Коли купували, тут було ще 12 хат. Зараз — ми, більше чоловік, постійні мешканці, і є родина дачників, які навідуються сюди, — продовжує Любов Олександрівна. — Діти були малі, їх однолітки їздили гостювати до бабусь-дідусів у села, а ми тільки з наметами на Снов виїжджали. А тоді вирішили — наметів досить, треба дачу. Тут, на краю Блистови, у знайомого була дача. Ми пригледіли собі у Дерепівці. Відтоді — щоліта тут.

А потім чоловік захворів. Він працював водієм, мав свій МАЗ. Вантажівку продали, бо треба були гроші на лікування. Саша мав сильні проблеми з хребтом, не міг працювати, він, поки доїжджав машиною від Чернігова до хутора 70 кілометрів, від болю кінчався. Так Саша і оселився тут. Сам. Я бувала наїздами, бо діти підлітки, самих у чотирикімнатній квартирі за «Дружбою» не лишиш. Працювала друкаркою на радіо. На вихідні — сюди.

Два роки Олександр жив тут. За цей час переніс мікроінсульт, оглух на одне вухо. Тепер уже і на друге не чує — два роки тому грип дав ускладнення, їздили по лікарях, та сказали, що повернути слух не вдасться.

Потім чоловіку стало трохи легше, завів господарство, ще шість років тримав тут і коня, і корову. Я бачу, що йому стало краще, почала наполягати, щоб до міста переїжджав. У 49 він повернувся до Чернігова і прожив там до 56. Тоді знову на село. Планували — з весни до осені. А вийшло, що — постійно.

Важко і страшно?

— Як жити на хуторі міській людині?

— Мені важко через відсутність спілкування. Фізично — не тяжко, хоч у нас і гектар приватизованої землі. Господарство на чоловікові, сапування городу на мені. Посадка та інша обробка — тракторцем, у нас свій невеличкий. Кукурудзу для господарства сіємо, щоб не купувати на дві наші пенсії. У мене 2100, у Сашка 2600.

Умови зробили собі наближені до міських. Одне тільки, за що завжди переживаю, так це за електроенергію. Пропаде світло — сидиш, як на вулкані. Дзвоню в Блистову: у вас є? Як нема і в них, мені спокійніше, значить, швидше зроблять. А як тільки у нас, то спробуй додзвонитися, щоб до одних нас приїхали. А все ж від електрики. Навіть, елементарно вода — криниць нема, тільки станції. Нема світла — нема чим воду качати.

— Не страшно тут?

— Спочатку боялась. Особливо, як чоловік поїде у місто, а я тут сама. Сокиру поряд із собою клала. Хоча, Бог його знає, допомогла б вона мені чи ні. А тепер собака є, людей знаю, то зовсім не страшно. Та ще й собака на знайомих і чужих по-різному гавкає.

А ще важко, як чоловік сам тут лишається. Дзвонить мені, сам говорить, а мене ж не чує.

Попереселялись

— Чотирикімнатну квартиру у місті дітям лишили?

— Дочка не хоче жити у квартирі. Моя мама померла ще дев’ять років тому, а тату вже 90, то Лена за ним доглядає. І в приватному секторі живе. Три роки тому батько упав, зі стегном проблеми. Ходить дуже тяжко. Щоб хоч трохи розходжуватися, тупає по кімнаті два метри в один бік, два — в інший, і так 50 разів. То так усім добре: і батько під наглядом, і дочка на землі, а не на поверхах.

А в синової родини половина будинку на Подусівці, прибудували до батьківської невістчиної хати. Та до центру далеко, то вони своє житло здають квартирантам, а самі до нас переїхали. Я оце як їм з дитиною допомагаю, то завжди невістці Ліді співчуваю: як ти з моїм сином живеш? Дякую, що терпиш.

А в нього характер складний, як у батька. Заводиться дуже швидко. Але за п’ять хвилин він уже спокійний і лагідний. Та мене вже аж трусить за ці п’ять хвилин. А Ліда тримається, дякую їй.

Ми дітям, чим можемо, допомагаємо. Наприклад, консервацією. Я за літо закруток нароблю — і на місто машиною, щоб дітям менше мороки. Бо грошима ми помогти не можемо. Он на Новий рік шести онукам по сто гривень — то вже й шістсот. А на дні народження ж уже хоч по 300-500 хочеться дати.

У дочки три дочки, у сина три сини

— На старості років і дочка, і невістка підзалетіли! Маючи вже по двоє майже дорослих дітей. Знаю, була свіжина в нас у листопаді. З’їхалися діти-внуки. Дочка каже: «Я замочувати не буду, не можна, бо вагітна». Хоча ж хвилювалась, у неї найстарша дочка інвалід, не говорить. У чотири з половиною місяці перехворіла на коклюш. Отримала ускладнення. У чотири роки десять кілограмів важила. Говорити так і не стала. Зараз уже підліток. Важкувато ж буде ще й з немовлям.

А невістка Ліда, як на свіжину приїхала, ще про свою вагітність не знала, тільки на капусту квашену налягає та нахвалює: «Ой, така смачна!». А через місяць дізналася, що вагітна теж. Тест показував дві смужки. Пішла до гінеколога — нема вагітності. Ще почекала, поїхали на відпочинок. Повернулись, знову тест зробила — позитивний. А лікар ще дитя не бачить. Тоді вже таки знайшли. Думала Ліда робить аборт, а тоді вирішила: дитина двічі ховалась, так жити хотіла, нехай буде, виростимо. Працює Ліда в міграційній службі, заробляє непогано, то декрет на сина оформили.

Так і вийшло: у дочки нашої три дочки, а у сина три сини. З минулої весни до вересня онуки тут з нами були. Важкувато, бо дві кімнати, усі в ліжках. Зате веселіше, бо гамірно.

Відбили хутір у генерала

Дерепівка, або його ще іноді називають Луговим, свого часу виявилася ласим земельним шматком для столичного начальства. Родина Васильєвих боролась за свій гектар.

— У 2008 році ми відпочивали на морі, — пригадує жінка. — Коли дзвонять місцеві: на хуторі десять ділянок розбили для столичного генерала та його заступника. Уже по нашому городу, біля підв'язаних помідорів, кілочки позабивали. А у нас якраз земля в процесі приватизації.

Представники генерала приїздили. Я просила лишить наш город у спокої. А собі думаю: що друкарка проти генерала зробить? Ходили розмови, що тут навіть якийсь кінний комплекс збирались робити.

А тоді, дякуючи кризі, усе заглохло. Так і не поселились тут генерали. Відстояли ми свій хутір. Бо охочі до нього є — Десна неподалік, гриби, ставки для риболовлі, у лісі звірі для полювання.

Додому — човном

— Раніше розливи такі були, що до хутора човном плавали! Останній такий пам’ятаю років вісім назад. Знаю, дала клаптик землі подрузі обробляти. До Дерепівки із села привезли нас конем. А назад їхать — вода. Мені на роботу, а ми в оточенні. І човна маємо, а самі ж не випливемо, бо треба знать, де мілина, де вода бурлить. Просили блистівського чоловіка, щоб нас човном вивіз.

А зараз і зимою машиною доїжджаємо. Ні зим, ні весен колишніх не лишилося, і пішки, як хліб не спечу, до Блистови ходжу. Напряму до села — десять хвилин. Це зимою, як озера замерзнуть. А по дорозі — хвилин двадцять.

Ніяких розлучень

— Жили з чоловіком і разом, і окремо, як шлюб зберегли?

— Питали мене місцеві, як Саша сам тут жив: «Ти не боїшся його тут самого лишать, як забере котрась». Кажу, як у Чернігові не забрали, то тут і тим більше.

— Як захворів і осів на хуторі, не було думки покинуть його?

— Жодного разу! Якось по роботі дали мені путівку в ялтинський пансіонат «Дружба». Такий шикарний. А там поселилась зі мною жінка, у неї чоловік у «культурі» працював. Жили-жили, а тоді він пішов до племінниці. Так вона сердилась на нього, і мені казала: «Ти ж молода жінка. Влаштовуй своє життя, а він хай собі сам». Та ми ж з ним одне ціле! Ніяких розлучень.

Перехворіли: хто за десять днів, хто за три

— На хуторі живете самі, де коронавірус підчепили?

— Перед Новим роком десять днів пробула в Чернігові. Там десь у магазині «ковід» і підхопила. І руки миємо, і маски носимо, та хіба вбережешся. Тоді приїхала автобусом до Блистови. Чоловік машиною довіз до Дерепівки. Зустріли Новий рік. А 2 січня стало мені погано — температура піднялась, пішов страшний кашель. Я ще жартувала, що шампанського холодного напилась. Син розхвилювався, приїхав. Говорив, хоч побачить мене. І антибіотики привіз. Десять днів температурила.

Стало страшно, коли і чоловік зліг. То, думала, раптом що, він мене машиною у лікарню відвезе. А як Саші стало погано, перелякалась. Та він за три дні одужав.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №5 (1812), 4 лютого 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: