Олександр Макієнко: «Мій батальйон підірвали в Донецькому аеропорту…»

Добавить новость

Вторник, 2 Февраля 2021 14:31  |  Просмотров: 2477

Олександру Макієнку з Борзни зараз тридцять років. Невисокий, чорнявий, на вигляд майже підліток. Навіть не скажеш, що цей хлопець уже встиг побувати у самому пеклі – на Сході держави – 2014-го, коли розпочалася війна з російським агресором, якій підбирають все нові й нові назви: АТО, ООС…

Проходила третя хвиля мобілізації. Сашко працював в охороні в Києві. Якраз приїхав із вахти – і виклик у військкомат, на мобілізацію, були потрібні хлопці, які відслужили в десантно-штурмових військах. Треба то треба. Тож разом із В’ячеславом Коновим і Артуром Ткаченком поїхали в «учебку» до Житомира.



– Пробув там буквально три дні, – каже Олександр. – А тоді відправили отримувати БТРи під Краматорськ. Там було більш-менш спокійно. Коли ми приїхали, то Слов’янськ уже був звільненим. Там і ночували, три місяці возили БТРи, поки наш батальйон був на «учебці». З листопада по вересень тримали в обороні Донецький аеропорт.

Олександр був водієм, служив у взводі зв’язку. Його завданням було підвозити харчі, хлопців на заміну до аеропорту. Під час одного з таких виїздів їхній БТР злетів у повітря. – В той момент, коли ворожа міна підірвала нашу машину, ми обстрілювали аеропорт, щоб можна було завести туди наших бійців. Вони були на другому поверсі, а російські війська – на першому і на третьому. Коли наші заходили, їх закидали гранатами. Коли й
нас почали «накривати» мінами, ми стали відступати і трохи не встигли. Так зі своїм екіпажем і вціліли. Довелося йти до своїх пішки, – згадує він. – Не спали тоді три доби. Коли полягали, а зранку прокинулися
зі своїм кулеметником, то дізналися, що тим часом нашого командира й розвідку взяли в полон, а БТР, який їх вивозив, спалили разом із водієм… Якби тоді не спав, на той виїзд поїхав би я…

Потім Сашко пересів на УАЗ: із трьох десятків БТРів, які їм до цього видали, деякі «розсипалися» вже по дорозі
до АТО і стояли «мертвим вантажем», а з робочих залишилося лише п’ятеро.

– 20 січня мій батальйон підірвали в Донецькому аеропорту, – каже співрозмовник.
– Багато хлопців тоді загинуло, багато залишилися під бетоном, і забирали їх уже пізніше, багатьох не знайшли зовсім…

Обстрілювали нас на виїздах постійно, особливо вночі, хоча їздили з вимкненими фарами.

Нас повинні були змінювати – щоб місяць були на передовій, а місяць – у «сірій зоні». Але так вийшло, що ми базувалися у Водяному (за півтора кілометра від аеропорту) дев’ять місяців безвиїзно.

Чому ворогу вдалося захопити аеропорт? Про це було безліч дискусій у новинах.

Але, здебільшого, це сталося через помилки керівництва, каже Олександр. Тоді якраз ввели режим тиші, й коли наших обстрілювали, не можна було стріляти у відповідь. Навіть коли хлопці з терміналу по рації повідомляли, що чули, як простукують колони, керівництво не взяло цього до уваги. А це ж очевидно: простукують – значить, будуть мінувати…

Після взяття аеропорту Олександр із хлопцями тримали позиції у Водяному до 2 серпня – їх вивели якраз на день високомобільних десантних військ. Привіз юнак додому орден «За мужність» ІІІ ступеня, вручений командиром батальйону за те, що не побоявся підставити себе під кулі.

– Уночі біля аеропорту нас почали обстрілювати. Темно, не видно нічого. Кулеметник кричить, що не бачить, куди стріляти. Тоді я виліз зверху на БТР і крутив баштою вручну, а він відстрілювався.

Після повернення додому Олександр вирішив шукати роботу в Борзні. Ось уже два роки він працює в секторі реагування патрульної поліції. Їздить із колегами на виклики, слідкує за порядком на дорозі. Зізнається, що робота – не з легких. Адже бувають і такі патрулювання, коли на зупинку немає і хвилини або треба їхати з одного краю Борзнянщини в інший. Проте з дружнім колективом усі труднощі посильні.

На питання, коли ж, на його думку, закінчиться війна на сході, Олександр Макієнко говорить:
– Вона триватиме, мабуть, ще довше, ніж афганська. Бо ті території, що там залишилися, тепер нікому не потрібні… Донецьк і Луганськ ще трохи вціліли, а навколишні села повністю зруйновані, зрівняні під фундамент. Хоча… якби наші політики захотіли домовитися, то вже давно все б закінчилося.

Людмила Шульжик, газета "Вісті Борзнянщини" №49 (9919) від 05.12.2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: