Опальний батюшка

Добавить новость

Вторник, 17 Ноября 2020 09:14  |  Просмотров: 3274

У Добрянці Ріпкинського району — єдина на Чернігівщині церква старого обряду, де майже чверть віку править священник-старообрядник 52-річний Сергій Малащенко. Родом з Гомеля.



За броньованими дверима

Отець Сергій відмикає церковні ворота, потім зовнішні двері дерев’яної церкви.

У притворі стоять нові золоті куполи.

— Нержавійка з покриттям — пояснює, відкриваючи чудернацьким ключем ще одні двері, схожі на сейф зі шпіонських фільмів. — Щоб куполи поставити, треба дах переробляти. А ми ще всередині ремонт робимо, підлогу міняємо. Храм у нас гарний, ремонтуємо за людські копійки. Трохи лісгосп допомагає.

Зателенькала сигналізація — церква нарешті відкрита. Батюшка сходив кудись за іконостас, відключив сирену.

— Пару років тому обікрали, — пояснює, — золота в церкві нема, 17 ікон винесли. Хтось злив інформацію, що сигналізація тимчасово не працює. Бандитів знайшли, а ікони вже ні.

На диво, всередині храм здається більшим, ніж зовні. Персти святих на образах складені по два (а не по три пальці, як у всіх інших православних).

— Добрянка — старообрядницьке селище. До революції тут було шість храмів, тільки старообрядницькі, — починає розтоплювати піч булер’ян отець Сергій. — П’ять зруйнували, а тут в 1937 році радянська влада зробила спортзал. Німці прийшли в 1941-ому, знов відкрили церкву. З того часу її ніхто не закривав. 300 років Добрянці і завжди тут була старообрядницька церква.

Українську православну церкву Петра і Павла побудували тільки в 2000 році. Половина Добрянки ходить туди, половина — до мене.

— Як намагаєтеся збільшити приход?

— Добрим словом. Проповідь, більше нічого. В нашій церкві близько тисячі прихожан.

Від булер’яну по церкві пішло тепло. Батюшка завжди приходить раніше хору і топить сам. Сідаю поряд на лавку, скраю якої накидані невеликі подушечки, десь 20 на 20 см. Це підрушники — підставки для рук. Старообрядці під час молитви б’ють земні поклони, опираючись об ці підрушники.

— В чому різниця зі звичною православною церквою?

— Хрестимося двома перстами. Обов'язково три повні занурення в купіль при хрещенні. Земні поклони при молитві. При вінчанні і хресному ході — рух посолонь (за сонцем). На праву руку, за часовою стрілкою. Крій одягу відрізняється, головні убори.

Старообрядна церква завжди в гонінні. Переслідувалася то царями, то більшовиками. Зараз влада нас теж не любить. За Кирила ми не молимося, Московський патріархат нас не визнає, вважає розкольниками. А ми їх — ніконіанами.

Отець Сергій і сам пише ікони. Закінчив Мінське художнє училище ім. Глібова.

— Намагався паралельно заробляти: люди ікони на реставрацію приносили, в храм писав. Іноді зроблю, не розрахуються. Всяке було. Чудова пора, весела, — пригадує молодість, 1992 рік, старообрядне духовне училище у Новозибкові (Брянська область).

— П’янки, дівчата в келіях?

— Що ви, ні разу. Там військова дисципліна. Порядок дуже строгий, служба – навчання – служба, все по дзвінку колокола. Ніяких дівчат, тільки пенсіонерки, які на кухні працювали. Ми дівчат тільки в храмі на службі бачили. В принципі, одружитися можна, але на канікулах. Одруженим дозволялося квартиру знімати, жінку в келію не приведеш.

Кілька років провчився, не закінчив. Райцентр, училище нове, викладацький склад слабенький, — з числа радянських вчителів. Чому ці тітки могли навчити? Набридло штани просиджувати.

Гомельський настоятель Нікола роботу пообіцяв. Каже: нащо тобі ті «корочки», ти ж священиком бути не збираєшся, все одно малюватимеш. І після 10 років блукань я повернувся до батьків. Став працювати регентом в Іллінській старообрядній церкві, зарплату платили. Керував кліросом (церковним хором).

В Добрянку поставили священика без церковної освіти. В 1996-ому мене направили йому допомагати. Розказував, підказував отцю Володимиру: коли виходити, коли заспівати, коли кадилом махати. Мені 28, йому років 40. Я щиро намагався йому допомогти. Їздив на службу електричкою з Гомелю.

Через свою недосвідченість отець Володимир почав конфліктувати з прихожанами, виясняти повноваження. У старообрядців община потужна. Прихожани писали церковному начальству у Київ, що Володимир погано керує. Врешті архієпископ сказав: проводьте збори, голосуйте. І община проголосувала проти Володимира.

Старообрядна церква — демократична. Має право слова і народ, і збори. У звичайній церкві настоятеля може звільнити тільки архієрей. У нас, якщо архієрей не убере, то община має право повісити замки на вівтар. Так зробили в Добрянці. Я сам, коли потім став священиком, ще років сім за ключами до старости заїжджав.

«Не треба Володимира, ти приїжджай»

— Я теж в Гомель повернувся. Писав ікони, ходив до гомельського храму.

Я ще не був жонатий. Я шукав тиху, жіночну.

Аж тут з Добрянки люди дзвонять: «Вертайся, ми до тебе звикли». Коротше, відчувають, що «попали», бо службу вести нікому.

Зателефонував селищний голова Олександр Алгінін. Каже: «Давай, приїжджай. Тут Трійця йде, нас вже з'їдають, що попа вигнали».

З Алгініним ми дружили, він був заслуженим діячем мистецтв. Дві краєзнавчі книжки про Добрянку написав. А за його будинком жила моя майбутня матушка. Надія ходила в хор ще коли служби вів Володимир. Ми разом на кліросі співали. Її проведу, тещі здам, повертаюся, — Олександр Миколайович на чай запрошує.

Вона в мене і зараз красуня, — з’являється вогник в очах батюшки. — Молодша на 10 років.

А тоді, перед Пасхою, заявила: «Я подумала: не будемо ми далі спілкуватися. Залишимось друзями. Не ходи до мене більше». Отак мене прокатила.

Поїхав я до митрополита Олімпія в Москву, давай в монахи проситися: «Владико, стрижіть в іноки. Я готовий». Той рукою махнув: «Які монахи? Жінку шукай».

«Мамка процідить, і розіллє. Пішли»


Матушка Надія

Вернувся. Алгінін дзвонить: «Сергію Олександровичу! (він мене по-батькові називав). Офіційно запрошуємо вас на роботу. В церкву, вести службу безпопівським чином». Можна й так. Поїхав.

А через тиждень пішов до своєї Надії. Заходжу в двір, вона корову доїть. Повертається: «Чим зобов'язана?» Кажу: «Мамка процідить, і розіллє. Пішли». Остовпіла теща прийняла відро. Надя переодяглася, пішли гуляти. І вже не розставалися.

Повінчалися 14 вересня, на церковний новий рік. Вінчав отець Леонід, у якого я дочку не взяв. А гомельський настоятель Нікола відмовив: моїх не береш — вінчайся де хочеш. Образився. Попівські ж дочки — готові попаді. У нього їх чотири, і жодна мені не сподобалась. А Надя — ну що, 10 класів за спиною. Хотіла в училище МВД в Чернігові, не вступила. Мама і бабуся старообрядці.

— Що ж тоді сталося, отче, що вона вас відшила?

— Не допитувався. Зробили вид, що нічого й не було. Я зрозумів, що лукавий поробив. Не хотів щоб я тут залишався.

Рукополижили мене через п’ять місяців, на Стрітення, 15 лютого. Спочатку в диякони, потім в священики. 10 літургій відслужив, документ дали.

— А весілля було? Державний розпис?

— Реєстрація шлюбу пройшла через кілька місяців. У мене паспорт ще радянський був, поки його поміняв на білоруський. І тоді одразу заяву подали. Матушка громадянка України, я — Білорусі. Маю вид на проживання.

Весілля в Гомелі гуляли, вдома, чоловік на 10. Якось без підготовки вийшло, та й грошей не було.

Вже 23 роки разом.

Трьох синів народили: Андрій, Сергій та Діма. В священики не пішли. 22-річний Андрій зараз в Добрянці, вивчився на автомеханіка. 20-річний Сергій працює кухарем у Гомелі. 18-річний Діма школу закінчив. Їздили з Андрієм у Польщу на заробітки.

«Бацька — не пригон. Але за батьком завжди плачуть»

— Сини брали участь в протестах в Білорусі?

— Білоруський паспорт тільки у Сергія, він голосувати взагалі не ходив.

У Гомелі тихо. В основному три області вирують: Гродненська, Брестська і Мінськ. Де більше католиків, там більше і ярих противників Лукашенка. Я за нього теж ніколи не голосував, не подобається він мені. Пригон це називається білоруською. Тобто, кріпосництво, диктатура. Як не крути, Лукашенко — реальний диктатор. Лізе у всі сфери, чхнути без нього не можна. Всім вже в печінках сидить, правда.

Але правда і те, що краще нього не буде.

Він править вже 26 років, з 1994-го. І це вже сімейне. Який він не є, але він бацько. Батько може бути п’яницею, його можна не любити. А помре, — всі плакатимуть. Так і Лукашенко. Чесно, його ми не любимо. Як його не крути, як не став: з одного боку не хороший, і з іншого. А кращий хто?

Залишився в Добрянці завдяки Надії

Матушка домогосподарка, вона мені допомагає у всьому. В тому числі і в церкві, я її навчив. Бізнесу ніякого не маю, тільки ікони пишу. Все ж плюс до бюджету.

— Вдома — теж старообрядність? Є сучасна техніка, телевізор на всю стіну?

— Телевізора нема. Стіралка хороша. Третя вже. Дві плити: електрична і газова. Інтернет-мережі не дуже люблю. Але сторінки завів.

Будинок у нас старий, дореволюційний. Не раз хотів його поміняти, але там хороша вода.

Тримали двох корів, телицю. Хлів особисто чистив. Раніше вставав, викидав все, стелив. Матушка доїти в чистеньке приходила. Були свині, кури, гуси, коли діти росли. Зараз тільки коти й собаки.

— Жалієте матушку?

— Не обіжаю. В погріб матушка взагалі не лазить.

Останні роки на город не ходить, ми з хлопцями вправляємося. Сам в магазин ходжу. Платіжки за комуналку в банку сплачую. Я їй допомагаю, вона мені. Підлогу не мию, не підмітаю. Матушка в хаті командує. Коли й прикрикне.

— Ви ж шукали тиху, скромну...

— Вона чудова. Скромна, тиха, але бойова. Теж сильна жінка: що треба — скаже. Весела. Якби не вона, все б було сумно.

Правда, що я дурень, по великому рахунку, художники всі такі. А вона мене повертає з неба на землю. Уберегла від багатьох неправильних рішень. Я багато чого хотів робити. А вона завжди призивала: менше активності, більше Богу молитися.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №46 (1800), 12 листопада 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: