Суддя Борзнянщини виніс за все життя більше 33 тисяч вироків!

Добавить новость

Понедельник, 5 Октября 2009 17:12  |  Просмотров: 4225

Суддя Борзнянщини виніс за все життя більше 33 тисяч вироків!

Приємне, добродушне обличчя, спокійний відвертий погляд, м'який приязний голос. Начебто для судді надто добренька зовнішність. Та при спілкуванні вгадується сильна, мужня натура, безкомпромісність, психологічне уміння вгадувати людську суть. Отож вершителем доль Іван Іванюк став недаремно.

Родом із невеличкого села Миколаївка, що на Борзнянщині. З дитинства пройшов сувору школу життя. Адже виховувався в багатодітній родині - мама народила восьмеро дітей, вижило шестеро, з них - п'ятеро хлопчиків. Міцні, добродушні велетні-Іванюки мусили змалку тяжко працювати, щоб вижити. На кожних канікулах - на заробітках у райзаготконторі. Збивав тару для овочів: п'ять копійок за ящик.
Рано подорослішав, розумів: батькам важко прогодувати таку велику родину. Було, пече мама млинці, роздає дітям. А самій уже й не лишається. Отож уже після восьми класів пішов на свій хліб. Завербувався на цілину. «Комсомольці, добровольці….» - вела за собою пісня, романтика освоєння нових земель. От уже натренував свої хлоп'ячі м'язи… Працювали по 12 годин, перелопачували гори зерна. Спали у холодних дощатих вагончиках. Станція Степна Цілиноградської області навчила 15-річного хлопця цінувати хліб і працю хліборобську.
Повернувся додому - влаштувався токарем у Дочинську райсільгосптехніку. І тут став передовиком, перевиконував норми. Товариська вдача, уперта цілеспрямованість - якості лідера. Тому і обирали секретарем комсомольської організації колективу. Ще ж був і кращим гравцем місцевої футбольної команди.

Дуже хотілося учитись….. Щодня після роботи ходив за чотири кілометри до вечірньої школи. Кінчав десятирічку. Мріяв і про вищу освіту. Дивував молоденьку бібліотекарку - мало не щодня набирав гору книг: дуже швидко читав. Саме книги і зблизили з майбутньою дружиною. Катерина старалась підбирати потрібну літературу, залишати рідкісні новинки. Русокоса мила розумниця із всерозуміючим поглядом - на дружину Івану теж поталанило. Весь вік мовчки ділила труднощі долі, все старалася допомогти. З родини інтелігентів. Батько - вчитель, мама - фельдшер.
Штурм Київського університету був нелегким. Чим могли допомогти Івану батьки? Хіба що порадою. А конкурс на юридичний факультет у 1970-му - 25 чоловік на місце. Ще ж чимало було серед абітурієнтів тодішніх «мажорів» - факультет вважався елітним. Перемогла уперта наполегливість Івана Іванюка - став студентом. Тоді ще можна було вступити не за гроші - за здібності. Помчала в столицю за Іваном Іванюком і Катерина Тимофіївна. Винаймали квартиру. Дружина створювала всі умови для свого студента - триразове смачне харчування, домашній затишок, спокій. Отам, у студентській колотнечі, знайшовся у молодих батьків синок-первісток Геннадій.

Щоб сім'я могла якось харчуватися, вечорами Іван підробляв то кочегаром, то розвантажував вагони. А на канікулах - веселі студентські будівельні загони у Тюмень, на цілину. Навчався блискуче. Недаремно ж бо зарахували у групу, в якій готували спеціалістів для роботи у радах обласного і республіканського рівнів.
Вважає, що успіхів у житті домігся завдяки постійному фізичному гарту, заняттям спорту. Ще в армії захоплювався боротьбою самбо. В університеті оволодів дзюдо: виконав норматив кандидата у майстри спорту.
Добрі спомини залишила про себе Семенівка - перше місце роботи. Район самобутній, далека глибинка, то й збереглося там чимало молоді, добра аура інтелігентності і добропорядності. Якось багато встигали…

Іван Іванович - єдиний суддя на весь район. Щодня чекали невідкладного вирішення десятки справ. А скільки громадських навантажень… Закріплювали за відстаючими господарствами. І о п'ятій ранку мав бути на ранковому доїнні. Розбирався з агрономами, вживав заходів, аби краще родив льон і картопля. У товаристві «Знання» - найактивніший лектор. З дружиною були першими голосами у народному хорі, що славився на всю країну. Мали багато друзів. Так, зблизилися із сім'єю редактора тамтешньої районки Віталія Розувана (бобровичани пам'ятають Віталія Олексійовича - працював у «Жовтневій зорі» заступником редактора). Звісно, не хотілося виїздити із Семенівщини. Там мали зручну, затишну квартиру. У Бобровиці ж сім'я два роки мучилась зовсім без житла (мешкала в приміщенні суду). Катерина Тимофіївна як могла заспокоювала майже зовсім дорослих синів, морально підтримувала чоловіка. Нарешті голові Бобровицького народного суду квартиру виділили...
У нашому райцентрі Іван Іванович залишив помітний слід. Де б не розташовувався суд - розбудовував, оновлював приміщення (батькова будівельна жилка). Прийняв старий і занедбаний будиночок суду по вулиці Олега Бичка. Відреставрував, зовні обклав плиткою, поставив нову огорожу, заасфальтував подвір'я. Ще й сад яблуневий виростив.
Двоповерховий адміністративний будинок по вулиці Незалежності теж утримував у доброму стані: підвів газ, побудував нову котельню, обгородив.

І ось нарешті суд перевели в колишнє приміщення банку. Скільки тут зроблено!.. Повністю реконструював, переробив будинок. Поставив перегородки, кожному судді обладнав по окремому кабінету, створив комфортні умови для працівників канцелярії. По-сучасному оформив три зали засідань. Що там говорити, господар.
33 роки суддівського стажу. В основному головою районного суду. В області лише три колеги витримали такий великий строк. За рік розглядав більше тисячі справ. За життя - більше 33 тисяч вироків. А за ними ж - людські долі.
Якось на вулиці зупинила зовсім незнайома жінка:
- Іване Івановичу,  Ви мене пам'ятаєте?
- Не пригадую…
- Та Ви ж помирили мене з чоловіком, коли ми надумали розлучатись. Тепер живемо гарно, народилось двоє діток. Як ми Вам вдячні!

Більше тисячі справ: встановлював воєнні пенсії дружинам померлих фронтовиків. Тепер ось плавом пливуть діти війни - через суд встановлюють пільги. А скільки проваджень по встановленню прав власності на нерухомість, земельних спорах. А скільки сил забрала справа про крадіїв автомобілів, що діяли на Бобровиччині, Ніжинщині, Носівщині. Автомобілі розбирали на запчастини, переправляли в Білорусь, Молдову. Було викрито і засуджено сім чоловік.
Працювати поруч із Іванюком - то ще один університет. Ростив кадри побатьківськи турботливо і терпляче. Недаремно молоді талановиті колеги зростали професійно. Так, Людмила Демченко - нині суддею в обласному апеляційному суді, Микола Кузюра - голова суду в Деснянському районі Чернігова. Кілька років тому підмінила наставника на посаді голови суду Світлана Єременко.
Іван Іванович - щасливий батько. Хочете дізнатись, яким був у молодості - подивіться на обох синів. Кремезні, богатирського складу. Не зразу визначився із покликанням старший Геннадій. Одержав дипломи інженера, економіста. Та робота не давала морального задоволення. І ось третій диплом - юридичного факультету Київського університету. Трудиться в Бобровиці адвокатом. Юридичну освіту одержала і невістка Наталія - на «відмінно» скінчила юрфак університету. Чималий юридичний стаж у молодшого сина Тараса: скінчив Харківську юридичну академію, нині працює в Козельці. Здобула вищу освіту ще одна невістка - Яна.

Поважають люди берегиню роду Іванюків - Катерину Тимофіївну. Чимало років трудилася бібліотекаркою. А потім здобула ще одну освіту - юридичну. Отож працювала нотаріусом, консультантом нотаріальної контори. До відвідувачів привітна, уважно-чемна, людяно вела кожну справу. Завжди до неї багато відвідувачів.
- Саме Бобровиця - моє рідне місто, - говорить Іван Іванович. - Тут народилися онуки: Альоші - чотири роки, Тимофійчику - рік. Міцненькі хлопчики. Козаки.
Між іншим, Іван Іванович - натхненник козацького руху в Бобровиці. Підтримує первинні організації, пропагує здоровий спосіб життя. Ще одне захоплення - футбол. Один з організаторів райцентрівської команди - голова футбольного клубу «Колос». Слідкує за тренуваннями, спортивним ростом. Бобровицьких футболістів знають в Україні. В Одесі стали бронзовими призерами Всеукраїнського чемпіонату, в Сумах вибороли золоті медалі, одержали кубок України.
Нещодавно родина Іванюків святкувала ювілей старійшини юристів Бобровиччини. Лунали пісні й вітання - на многії щасливії літа, у славу й розквіт чесного, дружного роду. Будьмо!

Світлана Скрипка, тижневик «Деснянська правда» №108 (27939)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: