У селі Радомці йдуть жнива

Добавить новость

Вторник, 4 Августа 2009 18:14  |  Просмотров: 5403

У селі Радомці йдуть жнива

Хоч дощі на день-другий і призупинили ходу жнив, та вже й на півночі області золотими стрічками лежать на полях покоси жита-пшениці. Не в усіх селах мозолясте свято жнив. Там, де сільгосппідприємства не дали себе розорити, чи, підтримані інвестором, на другому диханні розгорнули роботу, поле засіяли і вже колоски дозріли. За взяті в оренду паї з власниками розплачуються збіжжям, послугами, грішми. Та все одно селянин більше на себе покладається - то там, то сям зустрічаються городики, засіяні житом. Десять-п'ятнадцять соток. Клаптики политі потом, але то гарантований хліб у коморі.
Як ось у Радомці. Тут і сільгосппідприємство працює, розвиваючи тваринницьку галузь, рослинництвом предметно займається, зерном ділиться з селянами. Та все одно клаптики жита на городах - прикмета не лише минулої, а й сьогоднішньої доби.

Може б, більші площі засівали пашницею радомці, так і оранка та насіння в добру копієчку обходяться, і за сотку обмолоченої ниви менше 15 гривень комбайнери не беруть.
У пенсіонерів Ніни Федорівни Луговець і її сусідки Наталії Кирилівни Гончаренко частина городів була засіяна житом. Обмолотили свої нивки. Збіжжя вологе: перш ніж у мішки засипати та в засіки сховати, просушити треба.
Порозстилали рядюги біля двору, висипали на них зерно. Ворушать час від часу. Та не відходять далеко, бо день то сонце розхлюпає, то хмарами небо застеле. Не дай Боже, дощу бризнути, і вся робота намарна.
Сидять пенсіонерки, точать розмову про се, про те. Уже вдови обидві, то й балачки про колишнє, бо в ньому були молодість, материнство, надії... А що попереду? Старість, котра з кожним днем усе дужче налягає на плечі, хвороби, що, мов горобці просо, обсідають жінок. Ото й радість, що онуків дочекалися та нинішнього літа вродило жито. Для селянина, який все життя сіє і збирає, це жито на рядюзі не лише вінець праці, хліб на столі, а й бальзам для стомленої Душі.

У Ніни Луговець чоловік Петро механізатором працював. Вона хоч і продавцем у магазині, та почім мозолі на долонях знає, бо город був за нею. Петра Івановича вже майже десять років немає, а Ніна і господарство веде, і жито, як колись, сіє. Звичка? Швидше, потреба душі.
Наталія Гончаренко з чоловіком Василем на колгоспній фермі гроші на життя заробляла. Дружина корів доїла, чоловік корми підвозив.
- Рік минає, як я без Василя живу. Ось Таня, дочка, біля мене. Онука, студентка, з міста приїхала. Ще й двох синів маю. Я не самотня. Наче б усе є, тільки здоров'я тане, як роса на сонці. І, знаєте, на старості дні так швидко минають. Змогла б, притримала б їх. Хочеться ще й правнуків діждатися, нарадітися, намилуватися ними. Бо за колгоспною роботою й не зогледілася, як мої діти повиростали.
Повільно точиться розмова між бабусями, час від часу і дочка Таня слівце підкине, яку нагукали посидіти разом та погомоніти. День вітерцем шелестить, бува, хмари наганяє. Та дощем не бризкає. Підсихає зерно з селянської нивки. Буде пашня і обмішка худобі і птиці. Ці жінки звикли жити з власного мозоля. А по-іншому і не вміють, та і вчитися пізно.

Микола Будлянський, тижневик «Деснянська правда» №83 (27914)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: