Історія чорношкірого хлопця з Данилівки

Добавить новость

Среда, 15 Июля 2009 15:00  |  Просмотров: 4366

Наталія Вапник та Віталій Камлеве

27 років тому мешканка Данилівки Менського району Наталія Колесна народила темношкірого сина. Можливо, зараз це б не викликало такого резонансу, а 1982-го то була подія навіть для міста, не кажучи вже про невелике село...

Темношкірий 27-річний Віталій Камлеве живе в Данилівці Менського району. Його мати — українка, померла п'ять років тому, а батько — замбієць, його теж уже немає в живих. По материній лінії у Віталія родичів немає, тож він сподівається через передачу «Жди меня» знайти батькових рідних і поїхати жити до них в Африку.

Ім'я – українське

17-річна Наталя Колесна познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком у Києві. Дівчина тоді навчалася в столиці на кухаря, а темношкірий Патрік Камлеве із Замбії приїхав учитися на геолога. За кілька місяців одружилися, у Києві на світ з'явився і їхній первісток — Віталій.
— Одружувались вони у Києві, бо Наташа соромилася привезти до села свого обранця тому, що той був чорним, — розповідає  Наталія  Вапник, колишня дружина Наталиного брата, яка тривалий час виховувала Віталія. — А коли народився Вітя —дуже переживала, що про це скажуть у селі. До речі, Патрік хотів назвати сина Давідом, але Наташа вирішила дати хлопчикові наше ім 'я, сказавши чоловікові, що в Україні мають бути українські імена... Закінчивши навчання, замбійський чоловік Наташі поїхав до себе додому. Забирав і дружину, та вона відмовилась навідріз. Так вона залишилася сама із малим сином. І скоро зі столиці переїхала жити в Мену.

—  Батько писав часто,  — згадує Віталій, — цікавився нашим  життям.   Останній  лист від нього прийшов із Канади, де він тоді працював. У ньому батько писав, що повертається в Африку, бо захворів на виразку шлунка і хоче вдома поправити своє здоров 'я. Кликав маму й мене до себе, обіцяв, що за кожен рік, який не бачив мене (а це 9 років), купить мені подарунок... Тоді мені було 10 років. Мама їхати відмовилась. Хоча я дуже хотів. Більше жодної звістки від батька не було. Я вирішив знайти його лише 2006 року. Розмістив заяву про розшук на сайті телепрограми «Жди меня». Мама тоді вже померла (у 2004 році), а я встиг закінчити школу й відслужити в армії. І можу сказати, що люди скрізь ставились до мене добре, хоча були й казуси. Наприклад, у дитячому садку.

Намагалися відмити

— Коли мені було років три-чотири, я вперше пішов до дитячого садка в Данилівці. У село мене забрала тітка Наталя (Наталія Вапник. — Авт), і я став жити з нею, а мама залишилася в Мені, — згадує Віталій. — Нянечки як побачили мене, зразу ж посадили у миску з водою і нумо мити. Мили-мили — не відмили. Тільки шкіра почервоніла від того тертя та так щеміла — ще б трохи — й точно б злізла... На щастя, тітка Наталя нагодилася: «Хіба ви не бачите, що він смаглявий?»

Школу я закінчував у Мені, мама вирішила, що так буде краще. Там мене брали в усі шкільні концерти і весь час просили танцювати хіп-хоп. В армії також всі ставилися до мене добре, хіба що товариші жартували, що я американський шпигун. До речі, у військкоматі взагалі дивувалися, навіщо мені та армія здалася, й казали: «Ти зі своїми зовнішніми даними міг «відмазатись» без особливих зусиль».  Мені було дивно чути від військових таке. Я що, у Бога теля з 'їв і чимось, окрім кольору шкіри, відрізняюсь від своїх однолітків? А три роки тому, як я вже казав, Валентина Петрикей (хоча вона мені й не рідна, просто сусідка моєї матері, але я її називаю своєю бабусею) порадила мені звернутися в програму «Жди меня». Я відмовлявся, тоді тітка Наталя на мене насіла з другого боку... І я написав. Але відповіді не було. Я подав ще одну заяву про розшук, це було 2007-го, і майже одночасно з моєю заявою на сайті цієї програми з'явилося повідомлення, що мене шукає рідний брат батька — Валеріо Камлеве. До нашої сільради (я вже тоді, щоб бути подалі від міського галасу, продав квартиру в Мені, яка залишилась від мами, і купив хату в Данилівці) зателефонували з цієї передачі, питали, чи я тут живу, чи ні... Тоді ж сказали, що мій батько вже помер. Та на цьому, на жаль, все й затихло.

«Хоч би забрали...»

— Попервах у селі мене трохи побоювались, — говорить Віталій. — Дивилися скоса. А згодом звикли. Я ж живу сам, ні в кого не прошу допомоги, їжу купую за ті гроші, які заробляю на підробітках, — то дров нарубаю, то на городі допоможу. .. У хаті ж у мене немає ні радіо, ні телевізора, "ні телефону, навіть велосипеда немає, — немає грошей, щоб усе це придбати. До бабусі у Мену також ходжу пішки (від Данилівки до Мени — 6 км), бо немає за що купити квиток. Допомагаю їй по господарству, а вона мене «балує» — щоразу, як до неї навідуюсь, дає мені торбу з продуктами. Щодо дівчат, то в мене зараз нікого немає — весь час у роботі. Та й навіщо примушувати дівчину страждати, адже я в будь-який час можу поїхати на батьківщину батька? Якщо це станеться, я буду сумувати тільки за бабусею і тіткою, а ще мені не вистачатиме сала, бо сало — мій найулюбленіший продукт!

— Ми всім селом молимося за те, щоб Віталика забрали до Африки, бо думаємо, що там йому житиметься краще, аніж в Данилівці, — сказала на прощання Наталія Вапник.
Тітка Наталія — найближча для нього людина, вона найбільше за нього переживає. І хоча вони живуть окремо (Віталій хоче бути самостійним), та хлопець щодня ходить до неї, щоб допомогти по господарству. Крім тітки і бабусі, у Віталія більше нікого немає — ні братів, ні сестер. У сільраді кажуть, що Наталія — його друга мама, бо фактично вона його виховала, оскільки Наталія Колесна не хотіла цим займатись.

Ольга Мусій, тижневик «ГАРТ» №28 (2416)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: