Весілля за гратами

Добавить новость

Пятница, 12 Января 2007 14:13  |  Просмотров: 497 | Обновлено 12 Июня 2019 10:59

Коли я йшла до колонії, мені знову прийшли в голову думки десятирічної давності, які довго не покидали мене після прочитання книги Володимира Чередниченка. Там йшлося про дівчинку Ото, яка пограбувала кіоск «Союздруку» і за це потрапила до колонії, описувалося життя за гратами... І в ній же була фраза, яка найбільше вразила мене:

«А Ви розпитайте батьків, і виявиться, що вона краде з дитинства...» У Чернігівській жіночій виправній колонії №44 немає випадкових людей, усі жінки відбувають тут другий- третій і більше терміни. Є навіть такі, які засудженні у п’ятнадцяте! Коли я домовлялася про відвідування в’язниці, мене відразу попередили: щоб не було ніяких непорозумінь, усе, що говорять засуджені, слід перевіряти, тому що жінки можуть дивитися у вічі і брехати. Якщо ж вони у газеті прочитають що-небудь, що їм не сподобається, то можуть просто так (тому що їм так захочеться) подати скаргу на начальника, почнеться розслідування, чи були правомірними його дії...



ПРОСТОРИ ПОКАРАНЬ

І ось переді мною грати. Потрійні. Охоронець відчиняє перші і просить здати паспорт та мобільний телефон. І тільки після цього відчиняються і другі, і треті. Мене ведуть знайомитись із начальником колонії — підполковником внутрішньої служби Володимиром Полозом. Ми вітаємось. Він розповідає мені трохи про розпорядок дня засуджених, про те, як вони живуть у в'язниці, запрошує до свого кабінету заступника начальника із соціально-виховної та психологічної роботи Людмилу Ігнатьєву і просить провести невеличку екскурсію колонією, при цьому встигає попередити, щоб усі особисті речі втримала «ближче до тіла», мовляв, люди тут різні... Киваю головою, а у самої чомусь перед очима цигани з базару і покупці, які притискають сумки до грудей. Ідемо. Людмила Віталіївна — впевнено (вона тут працює не перший рік), я ж — слухняненько позаду.

Кожна локальна дільниця колонії замикається окремо. Біля воріт стоїть охорона (частіше жінка). Мені пояснюють, що в’язниця —«натуральне господарство», як міста-фортеці у середні віки. Жінки працюють у дві зміни, перша — з шостої ранку. Дивуюсь: „О котрій же тоді повинні прокидатися жінки, щоб встигнути на роботу?" Відповідь: «О п'ятій двадцять». Більшість жінок, що сюди потрапляють, не мають спеціальної освіти, і добре, якщо хоч школу закінчили... 166 із них не встигли навіть цього зробити: п’янки, наркотики, чоловіки тощо. Яка там школа! Перший злочин здебільшого скоєний або з нудьги, або у стані алкогольного сп’яніння, чи просто не вистачало грошей на наркотики. Тож дуже часто засуджених садовлять за парту і навчають, щоб після виходу на волю вони мали хоч якусь освіту. У загратованій школі є комп’ютерний клас і кімната, де засуджені можуть спокійно помолитись. Після школи навчають виробничих професій. Раніше тут давали лише фах швачки та розкрійниці. Тепер ще й на перукаря навчатимуть, нещодавно устаткування купили...

Правда, серед ув’язнених є і жінки з вищою освітою, наприклад засуджена, що працює завідувачкою клубу та бібліотекарем (Якщо чесно, бібліотека мене вразила. Ні, не тим, що там не було читачок (пізніше мені пояснили, що на швейному виробництві перезміна й усі засуджені там), а книжками. Пройшовши між полицями і прочитавши корінці книжок, я зрозуміла: такої нудьги навіть я б не читала, хоч дуже полюбляю цю справу. А тут «особливий контингент»! І навряд чи таким чтивом можна прищепити любов до читання...).

„ Далі переходимо до карантинного відділення, тут утримуються жінки, які прибули етапом нещодавно. їх лікарі обстежують на наявність заразних хвороб, вагітності тощо і тільки через два тижні переводять до решти ув’язнених.

Показують їдальню, туалети, спальні: усюди чистенько. Щоправда, ще й досі залишилися двоярусні ліжка. Говорять, що вся проблема у нестачі площ (в колонії утримується 980 жінок).

ЗАСУДЖЕНІ В УТРОБІ

Ідемо далі.

— Це наші мамочки, — показує Людмила Віталіївна на зграйку жінок на подвір'ї, які палять. — Ось напишуть у газеті про те, як ви палите, не соромно?

І ми заходимо до приміщення. Тут перебувають засуджені, які народили вже за гратами. Якась жіночка, мабуть, і справді захотіла стати доброю матір'ю, бо читає журнал про те, як краще доглядати та виховувати малюка. Всі інші розмовляють між собою. Моя супутниця пропонує засудженим сфотографуватись та розповісти про себе, якщо є таке бажання. Поговорити з кореспондентом погодилась тільки одна, але за умови: їй повинні зробити фотокартку на пам’ять.

— Мене звати Марія Шиндель. Сама я з Кременчука Полтавської області. За що опинилася тут? Та майже ні за що — украла 160 гривень. Мені дали чотири роки умовно, але я не ходила відмічатися, тож умовне покарання мені замінили на справжнє. Про те, що я вагітна, дізналася тільки у колонії, одразу й не повірила. Думала, що у мене не може бути дітей, тому що я була наркоманкою. На УЗО мені сказали, що буде дівчинка, і тільки після цього я повірила, що у мене дійсно буде дитина.

— А як же живіт, все-таки 7 місяців — великий термін?

— Вважала за хворобу. Болить? Так хіба, коли хворієш, не болить? Росте? Може ж там бути пухлина? Чи просто шлунок погано працює, ось і здуває! (?! -Авт.) Так, зараз я дуже рада, що у мене є донька. їй майже два рочки, я назвала Ті Веронікою. Вона така кумедна! Тепер вона для мене — сенс життя. Коли я вийду, відразу почну шукати роботу, щоб поставити доньку на ноги...

Виходимо з кімнати, я відразу ж до Людмили Віталіївни: „Хіба можуть засудити людину за крадіжку такої мізерної суми?" Вона посміхається: „Вас же попереджали, щоб не вірили всьому сказаному. Марія сидить за пограбування. Діти? Вони перебувають у в’язниці поряд з матерями до трьох років, а потім їх або віддають родичам (якщо такі є), або до інтернату. Наприклад, у вашої нещодавньої співрозмовниці батьків немає...”

ТЮРЕМНИЙ РОМАН

І ось ми уже в секторі, де живуть жінки, яким скоро на волю, або ті, поведінка яких найбільш соціально мотивована, тобто людина сама може відповідати за свої вчинки. Тут мене знайомлять з Вікторією Шпартюк, щоправда, тепер вона Проценко. Вікторії 38 років, і вона опинилася у колонії також за крадіжку. Та їй, як і будь-якій жінці, хотілося звичайного жіночого щастя. Так, у неї були чоловіки, є доросла донька, якій зараз 21 рік. Але не було чоловіка, який зрозумів би і підтримав. Такого чоловіка Вікторія шукала все життя. І ось трохи більш ніж 8 місяців тому вона дала оголошення, що шукає чоловіка для серйозних стосунків, і вказала адресу колонії.



Після цього прийшов лист від чоловіка, на ім’я Олександр, на який жінка відповіла. Згодом вони зустрілися. Потім було ще багато короткострокових — чотиригодинних — зустрічей, під час яких вона дізналася, що Олександр з обласного центру, працює охоронцем, йому 38 років, ніколи не був одружений, дітей не має. Рішення побратись прийшло до обох майже одночасно, подали заяву і розписалися прямо у колонії — 3 січня. Задля таких випадків працівник РАЦСу (реєстрація актів цивільного стану) приходить прямо до в'язниці. Дочка Вікторії дуже зраділа, коли дізналася, що мати виходить заміж. Щоправда, приїхати не змогла, тому що мешкає в Донецькій області. Прийшли мати Олександра Ганна Федорівна та його молодший брат Андрій. Вікторія розповідає, що після звільнення переїде назавжди до Чернігова, підшукає роботу за фахом (вона електрозварювальних). І впевнена, що в будь-якому разі робота у неї буде, тому що людина, яка хоче працювати, працює...

Весілля Олександра та Вікторії — вже четверте в колонії №44.

Ну що ж, єдине, чого залишається побажати цим жінкам, — звичайного жіночого щастя!

Ольга Мусій, «Гарт» №2 (2286) від 12 січня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: