Виховала сина – голову Касаційного кримінального суду

Добавить новость

Четверг, 8 Февраля 2018 16:54  |  Просмотров: 6511

Вишиті картини на стінах, скатертина на столі, рушники, наволочки, серветки — все буяє квітами різних кольорів, їх вишила і продовжує вишивати 76-річна Валентина Кравченко з села Одинці Козелецького району. Замість того щоб ходити на лавочку, перебирати кісточки односельцям, жінка займається улюбленою справою і готує подарунки онуці Крістіні.


Валентина Кравченко з вишивкою

Крістіна — синова донька. А син — 50-річний Станіслав Кравченко, голова Касаційного кримінального суду Верховного суду України. На цю посаду його обрали 8 грудня минулого року. «За» проголосували 23 судді, четверо не підтримало, а один бюлетень визнали недійсним. Кравченко був єдиним кандидатом на посаду. Касаційний кримінальний суд — найвища і остання інстанція, що розглядає усі справи, пов’язані з криміналом.

— Діти — то моя радість і гордість, — каже Валентина Іванівна. — Хоча я їх особливо не виховувала, за роботою ніколи було. Син і донька підростали, із нас з чоловіком приклад брали. Ми щось робимо — і вони поряд, їм не треба було нагадувати: зроби оте, оце, а тоді вже гуляй.

Я закінчила медучилище у 1962 році по спеціальності «фельдшер-акушер». Відпрацювала 48 років 5 місяців. У трудовій книжці всього кілька записів: прийнята, подяка і звільнена. Чоловік був ветеринаром. Працював інструктором у Козелецькому райкомі партії, головою колгоспу, на інших керівних посадах. Він уже покійний. У нас не було собаки, і дверей на ніч ніколи не замикали. Бо то до нього люди за допомогою йдуть, то до мене.

Якось сплю, перша ночі, відчуваю, хтось мене за носа смикає. Розплющую очі — голова сільради по мою душу прийшов: «Допомога потрібна». І вдень, і вночі ходила. А ще хазяйство: дві корови, городи, птиця. Возила картоплю продавати і в Ростов, і в Ленінград. Ми ж з чоловіком окремого житла не мали. Жили у хаті свекрів. Треба було своє будувати. У медички зарплата була 60 карбованців, перед 80-ми роками вже дали 120. Пам’ятаю, на носі Великдень, замісила паску, поставила. Люди прибігають: у односельця цукровий діабет, кома. Пішла, доки вернулася, тісто перейшло — вивернула його свиням. Людина на першому місці, так і досі вважаю. Коли Славі було 12 років, нам у Козельці ділянку дали під забудову. Син цеглу тягав. П’ять років ми ту хату будували. А коли звели і до діла довели, вирішили: не поїдемо з села. Хай дітям буде.

І Славик, і Світлана вчилися у школі добре, їм похвальні листи давали. На збори я не ходила. Медалей у них не було. Свєта старша, по закінченні школи як уперлася: на агронома піду вчитися! Як не вмовляли, сказала: «Не пустите — корів піду доїть». І вивчилась. Добре, що наполягла. В сільгоспакадемії була старостою хору, комсоргом факультету. По закінченні працювала агрономом, 24 роки — у сільраді, 21 рік — сільським головою у Скрипчині. Нині вона генеральний директор і керівник виробництва компанії «Овочева група» у Білейках Козелецького району. Займається вирощуванням елітних сортів картоплі. Не раз мені казала: «Мамо, не сади. Я тобі привезу». А я, хоч сил немає, а топчуся.

Минулої весни вісім відер посадила — 80 накопала. Мені вистачає, іще й людям даю.

— Які сорти?

— «Королева анна», «гренада». Ось про Свєту багато видань писало. Вона живе роботою. Чоловік Світлани Михайло Однолько вже пенсіонер. Був головним МНСником в Острі, начальником пожежної частини у Десні. У них двоє дітей. Моя внучка Танюша — вчитель англійської мови у Козелецькій гімназії. Її чоловік — охоронець якогось генерала у Києві. Онук Володя — хірург у 1-й міській лікарні Києва, у відділенні малоінвазивної хірургії. Він ще зі школи мріяв стати лікарем. У школі одна вчителька кепкувала: «Високу планку взяв, не перескочиш». А він наполегливий, добився. Дружина у нього — сімейний лікар, нині у декреті, доньці 2-й рік.

— А Станіслав як став суддею?

— Не пам’ятаю, щоб він мріяв про таку роботу. Пам’ятаю, було йому 1,5 року, зимою вивела надвір, пішла поратися. Санчата стояли біля хати. Вертаюся з хліва, а син наклав дров повні санчата і привіз під поріг. Спочатку він вступив у Чернігів до кооперативного технікуму. Там був механічний відділ. Потім пішов до армії. Служив у аеропорту «Шереметьєво» контролером відділу, кордон №1. Вже після армії вчився в Харківській юридичній академії імені Дзержинського (зараз юридичний університет імені Ярослава Мудрого). Спочатку два роки відпрацював юристом в управлінні сільського господарства у Козельці. Потім його дружина Інна, нотаріус, пішла у декрет, і він рік пропрацював на її місці, нотаріусом у Чернігові. Коли подавав документи, спитали: «А чому ти не суддею у резерві?» Так син у 1991 році потрапив у судді. Спочатку був стажером, а потім став суддею Козелецького районного суду. Жив у Козельці. У 2002 році перебрався до Києва, його призначили суддею Апеляційного суду Києва. Там він працював до 2011 року, потім перейшов до Вищого спеціалізованого суду. Спочатку суддею. А з квітня 2014-го став заступником голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

— Така висока посада. Мабуть, у нього, як у інших високих суддів, маєток у Конча-Заспі чи вілла під Києвом?

— Як перейшов до Апеляційного суду, винаймав житло. Згодом дали йому трикімнатну квартиру на Лісовому масиві. До цього часу в ній живе. І будинок у Козельці. Він приїздить майже кожні вихідні. Своїми руками плитку поклав і паркет, воду у хату провів, газ. Мені ось плитку під конвектором поклав, пінопластом кухню утеплив. Я не хвалюся, але таких синів ще треба пошукати.

— Міг би найняти, гроші же, — дивуюся.

— Мої діти цінують зроблене своїми руками.

— Валентино Іванівно, як виростити таких успішних дітей? У чому секрет?

— Любити дітей треба. Заборонами і примусом ніколи хорошого не доб’єшся.

— Чим нині займається дружина Станіслава?

— Вона нотаріус у Києві. Онучка Крістіна вчиться на юриста, вже в аспірантурі, пише дисертацію.

— Як дізналися, що Станіслава обрали головою?

— Свєта була в Єгипті. Зять телефонує: «Ваш Славик не дзвонив?» — «Ні». Він мені і розповів. Бо офіційного оголошення не було. Отож вже до обіду все знала.

У нас свої традиції. На Великдень, Різдво і коли храм, на Покрову, де б діти не були, обов’язково їдуть до мене. Я розсовую ще свекрушин стіл 1947 року. І ношу на нього страви: котлети, холодець з хріном, печене м’ясо, рибу в томаті, налисники — усе те, що в інших людей. Діти кажуть: «Мамо, вам вже важко, навіщо стільки». Пакетів з продуктами навезуть. А я не можу, щоб своє не поставити. Ото сядемо 10-11 чоловік за стіл. Пляшки сухого вина нам достатньо. Важко повірити, але Славик у мене байдужий до спиртного, навіть у свята. І не курить, і батько його не курив. Перед Новим роком вони теж у мене до 10-ї вечора посиділи. Потім роз’їжджаються. Світлана — до себе, Славик — у хату в Козелець.

— Син при такій посаді, люди до вас ходять, просять допомоги?

— Ні. Якось родич прийшов, про свої справи говорив. Я чула, як Слава йому відповів: «А ти думаєш, це так можна робить? Є суд, є адвокати, до них і звертайся».

— Образився родич?

— Не знаю. Вітається ж. Я не афішую, яка посада у сина. Знають люди, що суддею у Києві, ото і все. Заздрості і так багато. Про роботу сина не розпитую. Бувало, сам розповідає: «За рік розглянув 1200 справ, жодної не повернули. А скарги бувають завжди і у всіх». Я живу турботами і радощами своїх дітей. Знаєте, скільки переживала, молилася, доки тривав конкурс, доки Славика не обрали.

— І син, і дочка успішні, самодостатні, звуть вас жити до себе?

— Аякже. Тільки я відмовляюся. В Одинцях — у своїй хаті. Я можу повністю віддатися творчості. Вишивці: я вишила чотири сукні і чотири кофтини Світлані. На них квіти, які є у полі. І конюшина, і мак, і волошки, і ромашки, і мишачий горошок. У тих сукнях вона їздить на семінари, міжнародні виставки. Фотографується для журналів «Успішна жінка» і «Аграрна еліта України». Ось подивіться, — показує Валентина Іванівна. — Синові вишила кілька сорочок. У кожного з онуків і у двох правнуків є мої вишивки. Вишила онуці Крістіні три сукні, дві сорочки, кофточки, чотири подушки. Дві величезні скатерті. Одна з них з ліліями. Серветки. їй дуже подобається. Вона і дочка — шанувальники і критики. Кажуть, так чи не так. А Славко нахвалює мої роботи, говорить: «Як з Парижа чи Мілана». Світлані подобаються вишивки з маками, соняшником, калиною, трояндами.

То раніше я хазяйство тримала, а зараз часу доволі і на фантазію, і на роботу. У мене проблема зі щитовидною залозою, довго на сонці бути не можна. Ото обійду літом навколо хати, заховаюсь у холодок і вишиваю. Оце сюрпризи роблю. Вишиваю сорочку, — показує рукави Валентина Іванівна. — Для куми Світлани, Бойправ Марії Василівни. Вона — голова Чернігівського обласного комітету профспілок працівників державних установ України. (Коли матеріал готувався до друку, сорочка вже була подарована Марії Василівні).

Брату Толі 75 років. Він живе в Орликівці Семенівського району. Готую йому сорочку з жолудями, виноградом, листочками дуба.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №5 (1656), 1 лютого 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: