Забрала дітей в іншу кімнату. А через хвилину в їхніх ліжках стирчали… осколки

Добавить новость

Понедельник, 1 Мая 2023 11:35  |  Просмотров: 15148 | Обновлено 4 Мая 2023 17:42

Родина Дайнеко обживає нову хату в селі Дігтярівка, за 15 кілометрів від Новгорода-Сіверського. Переїхали за 60 кілометрів від дому з прикордонного села Кам’янська Слобода трохи більше місяця тому.



Наталія з дітьми перед від’їздом з Кам’янської Слободи

— Тут така незвична тиша. Діти хоч прийшли до тями, почали спати ночами. Перестали боятися звуків пральної машини, — тяжко видихає 35-річна Наталія Дайнеко. Разом з 38-річним Русланом, чоловіком, виховують двох діток: дев’ятирічну Діану й однорічного Рустама.

— Чого ж сиділи так довго з дітьми під обстрілами?
— Не хотілося покидати нажите. Дім великий, чотирикімнатний. Як вечір, так і сиділи з документами біля погреба, щоб заховатися. Обстріли тоді були страшні, але десь за селом.
А в середині січня прилетіло зовсім близько. Міна впала за 20 метрів від нашого будинку. Вибухову хвилю трохи закрили собою дерева горіха і ялини. Уламки побили фасад, вікна. Залетіли у дві кімнати на ліжка, де за декілька хвилин до того були діти. Син спав, донька гралася в телефоні. Я теж була вдома, якраз забрала їх за декілька хвилин в іншу частину будинку. І як бабахне! Дивом усі втрьох залишилися цілі. Прилетіло і в сусідський сарай. Сіно з дерев знімали.
Вирішили виїжджати. ТОВ «Агрікор холдинг» (займається вирощуванням зернових культур) дало «Газель» для переїзду.
Завантажили одяг, взуття, ліжечко, телевізор, іграшки, дитячий візочок, пару мішків картоплі.

— А холодильник? Пральну машину?
— Пралка на той час зламана була. Свекор відремонтував і привіз пізніше. Холодильник купили тут, на місці. Невеличкий, ще радянський. Зазвичай роблю напівфабрикати чи заготовки та заморожую їх, щоб потім швидше приготувати. А в цьому морозилка маленька. Хотілося б новий купити, але поки важко назбирати на нього.
Почали отримувати гроші як переселенці. Щомісяця по три тисячі на кожну дитину і дві — на дорослого. На нашу родину виходить десять тисяч гривень. Ще отримую «дитячі» на меншенького — 860 гривень.

Обіцяли, що нам, як переселенцям, гуманітаркою допоможуть, памперсами. Крупи сечкі два рази дали, пачку гороху, трохи макаронів — от і все на цьому. Ходила, декілька разів просила ще щось дати, а мене на біржі відправляють працювати.

Чоловік підробляє різноробочим. А куди я піду? Дитині рік і два місяці. Ні з ким залишити. Коли жили в Кам’янській Слободі, іноді залишала зі свекрухою і теж підпрацьовувала у фермерів.

У лютому сину в Новгород-Сіверському лікарі поставили ДЦП. Поїхали до Чернігова, обстежили. Сказали: здорова дитина.

Підчепили вірус. Перекачало високою температурою всю родину. Більше п’яти тисяч гривень пішло на лікування. Через тиждень після одужання донька зі школи знову болячку принесла. І знову по другому колу три тижні хворіли. В аптеку віднесла ще чотири тисячі з гаком.

— Як шукали новий дім?
— Спочатку хотіли по сусідству, у Гірках. Але там не було умов для життя з дітьми. У Дігтярівці живуть родичі чоловіка. Вони і допомогли знайти. Цю хату нам тимчасово дала сільрада. Подивилися: у гарному стані, тепла. Жити можна. Власник за кордоном. Доки війна, начебто не планує повертатись. Газу немає, готуємо все у пічці. Вода, шкода, далеко. На сусідній вулиці.

— Хто залишився вдома, у Слободі?
— Мій брат з мамою, свекруха зі свекром, тітка і дядько чоловіка. Не хочуть хати кидати. Кажуть, коли розіб’ють, тоді і поїдуть з села.

— Як дізнаються новини в Кам’янській Слободі?
— Російське телебачення ловить краще за українське. Мобільного зв’язку майже немає. У нас на городі стоїть вишка мобільного оператора «МТС», а сигнал російського «Мегафону» ловиться частіше. Коли дзвониш, наче тріщить у телефоні. Він починає глючити. Буває частенько, що влазить чоловічий голос і перебиває розмову. Знайомі військові кажуть, то росіяни нас слухають.

Щоб подзвонити по інтернету або подивитись уроки для доньки, треба було йти за двір. Майже в кінець вулиці. Сигнал ледь-ледь. Якщо знову таки росіяни його не переб’ють. До переїзду донька вчилася в грем’ячівській школі на дистанційному навчанні. Вчителі розповідали, що орки навіть відеоуроки їм зривали. Під’єднувались по інтернету і матюччя несли.

Ольга Самсоненко. Фото надане Наталією Дайнеко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: