Ірина Шалапуда - єдина в області жінка-чергова на високовольтній підстанції

8 Березня, у Міжнародний жіночий день, ми звикли розпові­дати про представниць прекрасної статі, які успішно реалізу­валися в чоловічих професіях. І сьогодні ми теж познайомимо вас із такою жінкою. Це 56-річна Ірина Шалапуда з Борзни — єдина в області жінка-чергова на високовольтній підстанції.



У сферу енергетики Ірина Іванівна потрапила 1987 року.

— Можна сказати, це сталося випадково. Тоді саме набирали контро­лерів у РЕМ, багато жінок подавали свої заяви на ці місця, пішла і я, — зга­дує вона. — Пропрацювала на посаді контролера я майже сім років А по­тім мені несподівано запропонували перейти черговою на новозбудовану підстанцію 110 кВ. Тодішній керівник вірив, що справлюся, я ж не хотіла його підвести.

Курси, іспити, отримання допуску до роботи — на все пішло більш ніж пів року. До речі, тоді разом з Іриною навчалося ще кілька жінок. Усі вони також пішли працювати черговими на високовольтні підстанції, однак із ча­сом одна за одною вийшли на пенсію, на їхні посади прийшли чоловіки, а із представниць прекрасної статі залишилася одна Ірина Іванівна.

— Зараз ми з напарником чергуємо по дві доби. Щоранку робимо об­хід, потім упродовж зміни стежимо, щоб підстанція працювала в штатному режимі. У разі планових чи аварійних робіт виводимо її на ремонт, і буває, що й самі ремонтні роботи тривають менше, ніж цей процес. Значно дода­лося роботи в нас із початком стабілізаційних відключень електроенергії — якщо перепідключення відбуваються в ручному режимі, на підстанції вико­нуємо їх ми, а отже маємо стежити за графіком і вдень, і вночі.

Із вуст Ірини Іванівни все звучить легко і просто, в реальності ж інко­ли навіть найпростіші дії на такому об'єкті можуть таїти в собі смертель­ну небезпеку.

— Всякого бувало... — посміхається. — Років із 10 тому я виконувала перепідключення за командою диспетчера. Відключила вимикач, підійшла до системи шин (шина — це металева конструкція для приймання і розпо­ділу електроенергії, зовні схожа на жердину. - Авт.) - і тут раптом ні з то­го ні з сього обірвався ізолятор (пристрій для ізоляції та кріплення дротів і дротозахисних тросів на повітряних лініях електропередачі. — Авт.). Та так різко, неначе його ножем хто зрізав. Просто біля мого плеча пролетіла ши­на з напругою в 35 тисяч вольтів і як жахне об траверсу (поперечна балка для кріплення ізоляторів у верхній частині опори ЛЕП. — Авт.), іскри в усі боки так і полетіли. Ізолятор до землі не дістав, повис на шлейфі якраз на рівні зросту людини. Злякалася я тоді страшно! Впала на землю і повільно відповзла від того місця. Потім швидко подзвонила в диспетчерську, щоб вони знали, що виконати завдання я не встигла, віддихалась і... пішла пра­цювати далі. А років зо три тому залило водою приміщення з комірками, в яких розміщене електрообладнання. Погода навесні мінлива: вдень — сонце, вночі — мороз, ось сніг на даху вдень розтанув і вода якось затекла всередину приміщення. Вдень диспетчер зателефонував, щоб перевірити, що сталося, бо телемеханіка щось незрозуміле показувала. Я заходжу в приміщення, а там води по кісточки. Оскіль­ки треба було гасити всю підстанцію, виводити в ремонт обладнання і ремонтувати дах приміщення, я мала відключити вимикачі. Хоч і було заземлення, а все одно страшно... Як по тій воді йти? Все-таки 10 тисяч вольтів... Але справилась! Якщо чесно, як би складно не було, а жодного разу не виникла думка ки­нути цю роботу! Мабуть, ще тоді, у 1994-му, я знайшла своє покликання...

Те, що електроенергетика — покликання Ірини Шалапуди, підтвердив і період актив­них бойових дій на Чернігівщині. Небезпека, постійні перебої в роботі обладнання, відсут­ність зв’язку з диспетчерською службою — навіть у цих екстремальних умовах вона жод­ного разу не розгубилась і жодного разу не пожалкувала про свій вибір.



— Два дні — 27 і 28 лютого - колони рашистської техніки йшли прямо біля нашої під­станції. Я боялася, аби москалі не полізли на її територію, та, на щастя, тут вони навіть не зупинялися. А потім почалося...

Вперше під­станція погасла напередодні 8 Березня. На­пруга почала стрибати, трансформатор ревів не своїм голосом, а потім усе різко погасло. Зв’язку з диспетчером не було — стаціонар­ний телефон мовчав із перших днів вторгнен­ня, мобільного зв’язку з Черніговом теж уже не було. Я зробила все за інструкцією, але без вказівок диспетчера. Згодом така ситуація повторювалася не раз, аж поки рашистів не вигнали з області.

Було, що й ракети над підстанцією літали. Якось уранці загуділа повітряна тривога. Я саме робила обхід підстанції, то вибігла на вулицю і бачу дві ракети одна за одною пішли з одного боку: а потім іще дві - з другого. Минуло хвилин 20, і підстанція погасла. Виявилося, влучило в ПС “Конотоп” 330 кВ. А що вже казати про дрони! У березні вони висіли над підстанцією постійно. Щоправда чиї ніхто не знав. Світла тут ми тоді не вмикали, за потреби ходили з ліхтариками. Бувало вийдеш із дому і тільки-но ввімкнеш ліхтарика, а вони починають мигати червоним і зеленим. Видно, реагували на світло. Хоч і знала, що стріляти вони не будуть, а все одно страшнувато було, то вимикала тоді ліхтарика й навмання йшла на підстанцію. А деколи зять (він у мене в теробороні був) проводжав мене на підстанцію з автоматом, як-не-як а рашисти стояли в сусідніх населених пунктах. Взагалі, працювали ми тоді 24 на 7. Тільки-но гаснув трансформатор, вже або я біжу на підстанцію, або мій напарник. Ніхто не дивився чия зміна, допомагали одне одному в будь-який час. Нормальна ж робота відновилась аж у травні. За літо тут встигли провести ремонтні роботи, стабілізувати напругу, а з жовтня знову почалося... Та всі ці негаразди подолаємо! У нашій галузі працюють такі ентузіасти, такі фанати, що знайдуть вихід із будь-якої (навіть найскладнішої) ситуації!

За останній рік українці переконалися: без електроенергії жити не просто складно, а в деяких випадках навіть неможливо. І дуже приємно, що до величезної спільноти енергетиків належать не лише чоловіки.

— Звісно, жінок на нашому підприємстві набагато менше, ніж чоловіків, але в майбутньому, думаю, їх кількість зростатиме, - каже Ірина Іванівна. — Я не вважаю, що ця робота суто чоловіча. Головне — щоб на своєму робочому місці ти почувався впевненим, потрібним, завжди готовим самовдосконалюватися. Тоді праця принесе щастя тобі і користь іншим, і буде абсолютно не важливо - чоловіча вона чи жіноча!

Джерело: газета “Гарт” від 09.03.2023,  Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: