На Чернігівщині незряча мати плете шкарпетки для синових побратимів
Марії Василівні байдуже,коли і на скільки вимикають електрику. Для неї і при освітленні, і без нього — суцільна пітьма.
Марія Лукач не припиняла плести шкарпетки для бійців ні в лікарні, ні в гостях у рідних
— Зір почав падати через цукровий діабет. Ще в 1994-му.
Тоді її родина жила на Закарпатті. Часи були не найкращі. Думати про себе особливо не доводилось. Тим паче що діти, коли почалися проблеми з очима, були ще дуже малі: старшій — Світлані — 4 роки, молодшому — Васильку — всього 3 місяці. Коли ситуація була ще не критична, навіть прописаних окулярів постійно не носила.
— Соромилась. Надіну — здається, що всі дивляться на мене. Було якось незручно, ніяково.
Першу операцію на очах, за словами Марії Лукач, їй зробили тільки через 20 років. За цей час у її житті сталося багато змін. Сім’я розпалася. Ростила дітей сама. Потім на заробітках познайомилася з чоловіком із Чернігівщини. Юрій Петренко був на рік старший, теж розлучений, від першого шлюбу мав трьох дітей, яких любив і про яких дбав. Як до своїх поставився й до Світлани і Василя. Поряд із Юрієм і Марія почувалася захищеною.
Одружилися в 2009-му.
Йому було 42 роки, їй — 41. Оселилися в Юрія — Марія з дітьми переїхала в Малу Загорівку, що на Борзнянщині.
Усе було добре. І в них із чоловіком, і діти ладили між собою. Проблеми були тільки зі здоров’ям — у Марії і далі падав зір.
— 2014 року в Чернігові зробили мікрооперацію. Після неї стало краще. Та невдовзі почали розвиватися катаракта (помутніння кришталика ока. — Авт.), глаукома (ушкодження зорового нерва — Авт.), інші захворювання. Я опинилася за крок до сліпоти.
У серпні 2018-го була вже не — мікро-, а велика операція. Лікарі обнадіювали: зір має поліпшитись за три місяці. Я з нетерпінням чекала, підганяла час, дотримувалася всіх рекомендацій. І ось нарешті зняли пов'язку. Я почала трохи бачити. Це було таке щастя! Але сталася біда, — зітхає Марія Василівна, згадуючи день, який мало не звів нанівець усі зусилля — і лікарів, і її.
— Я була вдома сама. Юра пішов на риболовлю. Мені б його дочекатися, та я не стала. Вирішила хоч птицю погодувати. Що там тієї роботи, невже сама не впораюсь? Коли сипала корм, нахилилася нижче, щоб він не летів мимо миски. У цей час одне курча клюнуло мене в око — прямо в зіницю. Це було в жовтні — щойно минув третій місяць після операції.
Сталося за хвилину, а лікуватися довелось довго. Після лікарні ще була зрячою. Поки в грудні не стався інсульт. І все. Відтоді не бачу нічого.
Такі ситуації безпомилково визначають, якої проби ті, хто поряд. Бо хіба не буває так, що прожили чоловік із дружиною пліч-о-пліч ціле життя, ділили і радощі, і смуток, будували дім, ростили дітей, зріднилися, сплелися долями, а як станеться з кимось одним справжнє горе — другий відхрещується, відмежовується?
— Мій Юра не такий, — каже Марія Василівна. — Він в усьому мене підтримує. Не дає падати духом. Попервах було дуже важко. Я блудила навіть у хаті. Не могла звикнути. Ридала з відчаю. Та вдвох ми впоралися. І тепер усе робимо разом: готуємо закрутки на зиму, печемо пироги, він ловить рибу — я чищу. Ось тільки на городі з мене помічниця ніяка. А орної землі в нас близько 40 соток. Юра сам усього не встигає — доводиться наймати людей.
— А діти?
— Дальні — на Київщині, на Житомирщині. Навідуються всі. Радіємо і їм, і онукам. Їх у нас на двох цілих 8. Єдине, що прошу всіх, — щоб клали речі туди, де вони були до їхнього приїзду. Щоб я потім не нервувала шукаючи.
Із ближніх — дочка Світлана. Вона з родиною мешкає в Коропі. У неї Марія Василівна недавно жила кілька днів після лікарні. Тішилася онуками — їх тут двоє.
— І не покидала плести шкарпетки, — додає Світлана.
За цим заняттям її постійно бачили і в хірургічному відділенні коропської лікарні. Персонал розповідає про недавню пацієнтку з великою повагою — усі знають, що вона невтомно трудилася задля наших воїнів.
— Плела для Василька та його побратимів, — підтверджує майстриня. — Щоб не мерзли в холоди, носили із задоволенням і були здорові.
Василь пішов захищати країну добровольцем на початку квітня. Так збіглося, що зразу після свого дня народження — виповнилося 29.
Син Марії Василівни - військовослужбовець Василь Якоб
— Як Вам це вдається? — запитую про плетиво. — Рахуєте петлі?
— Давні навички. — посміхається. — Плела давно. Вмію і наосліп. Важче зшивати. Іноді тицяєш-тицяєш голкою, поки попадеш куди треба. Та з Божою поміччю все виходить.
Я ніколи не починаю плести без молитви. Обов’язково читаю «Отче наш», «Богородицю». І щодня молюся за наших захисників.
— А як вгадуєте з розміром?
— Василь каже, які треба. Менші на свою ногу міряю, більші — на зятеву або чоловікову.
— Готові шкарпетки передаєте через волонтерів?
— Син зараз на Сумщині. Надсилаємо поштою. Останнього разу Світлана відправила 15 пар — деякі з них я сплела в лікарні.
Рада, що можу чимось допомогти хлопцям. Вони завжди дякують. Кажуть: зігріває материнське тепло. Від таких слів аж серце завмирає.
Пряжу приносять знайомі, купує Світлана, та вона швидко закінчується.
— Плестиму, поки буде з чого і поки вистачить сил, — говорить Марія Лукач.
Їй 54, і вона — інвалід першої групи із зору.
Джерело: газета "Гарт" від 01.12.2022, Марія ІСАЧЕНКО, смт Короп. Фото з альбому Світлани Приходько
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Лукач, шкарпетки, незряча, інвалідність