85-річний Борис Комаров з Чернігова уже майже рік плете шкарпетки для захисників

Добавить новость

Пятница, 10 Ноября 2023 14:42  |  Просмотров: 1728

28 листопада Борису Комарову з Чернігова буде 85. Слух його підводить, а ось розум ясний і руки вправні. Уже майже рік Борис Іванович плете шкарпетки для наших захисників.



- Проходьте, це моя майстерня, — запрошує Бо­рис Іванович до кімнати. — Правда, шкарпеток гото­вих усього дві пари, бо недавно відніс черговий деся­ток волонтерам.
У сумці й у великій мисці клубки ниток чекають сво­єї черги. На столі — чотири початих шкарпетки на п’яти шпицях і ноутбук.

— Дивитесь по ньому новини?
— Еге ж. І в ігри граю, — усміхається Борис Івано­вич.

— А хто Вам купив і грати навчив?
— Колись давно син Сашко купив (він на заробіт­ках в Італії). А навчився я сам. Хіба ж не научишся, як сидиш удома один як палець...

Також на столі — саморобна настільна лампа з під­ручних матеріалів.

— Це щоб мені видно було плести. Я сам її зро­бив. Адже все життя пропрацював електриком. Опа­нував цю справу ще в Казахстані, де народився і про­жив до неповних 22 років. Починав на будівництві різноробочим. Потім пристав до бригади електриків, яка по селах тягла дроти лінії електропередач. Влаштував­ся учнем, вчився і працював.

У Казахстані трудився в різних місцях, та мене за­вжди тягло в Україну. І я в 1960 році приїхав у Черні­гів. Моя мати була з Чернігівщини — з Бобровицького району, села Нова Басань чи Стара Басань (я вже не пам'ятаю). Ще при Сталіні їхню родину заслали в Казахстан. Там мати познайомилась із моїм батьком, якого туди заслали із Саратова. Нас у них було троє. Моя старша сестра ще жива, молодший брат уже по­мер. Батька я майже не пам’ятаю, бо його в 41-му на війну як забрали, так і все... Я малим бігав по кукурудзі, шукав: «Де тато? Де тато?» Він загинув у Смоленській області, там його й поховали.

І мати, й особливо дід увесь час мені розповідали про Україну. Дід корзини плів, то розказував, як їздив на Десну лозу різати. І мені з їхніх розповідей настіль­ки Україна припала до душі! Та й самі українці подоба­лися найбільше з усіх національностей, що жили в Ка­захстані.

«ЯКІ УКРАЇНЦІ ДОБРІ!»

Одна зустріч з українцями стала доленосною.
- До мене в бригаду прислали практикантів. Двоє були з Чернігівщини, із Семенівського району. З одним - із Костобоброва - я роз­говорився, поділився планами поїха­ти в Україну. Він запропонував: “Їдь до моїх батьків, я дам адресу Погос­тюєш”.

Я, зібравсь, виписався, нікому ні­чого но сказав, навіть матері. Та й поїхав. Добрався до Костобоброва. Батьки мого нового знайомого-практиканта прийняли мене дуже гостин­но!. Я там пожив із тиждень.

Потім залишив у них речі й по­дався в Чернігів шукати роботу. Ду­маю: знайду, то дадуть гуртожиток або квартиру винайму. Взагалі, на що я розраховував, вирушаючи в Україну тепер і сам не знаю. Їхав майже без колійки, грошей було тільки на квиток. У Чернігові ночував на вок­залі їсти купити ні за що. Одна жінка питає: “Ви голодний?” - "Так”. Дала
чогось поїсти. Я вкотре переконався, які українці дійсно добрі та щедрі!

«ЇЇ ЗВАЛИ ГАЛЯ»

У Чернігові добрі люди допомогли Борису Комарову з роботою та гуртожитком. А скоро зустрілась і друга половинка.

- Її звали Галя, мені якраз це ім'я подобалося. Прийшли ми з хлопцями якось на танці. Бачу всі танцюють, а вона стоїть у стороні. Я підійшов: “Можна Вас запросити на танець?”

- “Із задоволенням”. Вона пішла зі мною танцювати - і на все життя...
Борис Іванович з журливою усмішкою згадує як приїхав до своєї Галі в село Смичин Городнянського району, де вони вирішили розписа­тися (вона саме була там у відпустці).
- В автобусі показали, де зійти. Підійшов до двору - стоїть Галина мати. А я в білому піджаку, фотоапа­рат через плече (для солідності, там, здається, і плівки не було). Майбутня теща гукає: “Галю, тут приїхав якийсь кореспондент...” Не впізнала мене, такого прибраного, бо перед тим ба­чила всього раз і недовго.

Весілля не гуляли. Викликали до­дому голову сільради, нас розписали. Ми посиділи за столом, відзна­чили. Та й поїхали жити в Чернігів, і прожили ми з Галею 61 з половиною рік... Тулилися по гуртожитках, поки в 1972-му не отримали власної квартири.

Борис Іванович трудився елек­тромонтажником на будівництвах чернігівських заводів. 16 років пра­цював механіком з ліфтів на радіоза­воді, а вже на пенсії електриком - на хлібокомбінаті.

- Я і дружину з дитсадка, де вона була прачкою, переманив на радіозавод. Галя працювала на складі го­тової продукції до самої пенсії.

Разом вони пережили не одну важку недугу, а остання розлучила навіки 21 грудня 2021 року...

- У Галі заболів зуб. Ми з'їздили в лікарню, там його вирвали. Вона аж заспівала - так, їй полегшало. Але, видно, в лікарні підхопила коронавірус.

Прийшла до нас додому лікар­ка, перевірила Галю, а заодно й ме­не - «корона» в обох! Викликала Га­лі «швидку», питає: «А ви поїдете?» Я відмовився, мовляв, мені треба тут лад навести. Провів Галю до машини в останню путь... Більше я її не ба­чив.
Назавтра й мені стало гірше викликав “швидку”. Але мене відвезли не в третю лікарню, куди Галю, а в другу. Через два дні мене дзвонять: “Ваша дружина померла...” А я й поховати не міг, бо лежачий, ще й із коронавірусом, ніхто б мене не випустив.
Я повідомив сину в Італію, він подзвонив своєму другові Юрі, який тут на 4-му поверсі живе. Юра поховав мою Галю як положено. Він же мене потім і на кладовище до неї звозив...

«САМ, ЯК ВОВК»

- Вийшов я з лікарні 18 січня 2022-го і відтоді тут сам, як вовк.. Із сином по комп'ютеру та телефоном спілкуємося. Внуч­ка і правнучки в Луганській області Раніше ми переписувались по фейсбуку, а потім зв'язок утратився...

Коли бомбили Чернігів, я не ховався. Стрі­ляють у Бобровиці, а я йду до Десни по воду. Принесу двоє відер, якщо треба - ще раз сходжу...

Хазяйную, як можу. Готувати вмію. Син дуже любить мій червоний борщ і котлети. Тільки ноги вже ледве носять. У магазин чи на базар схожу - назад уже не йду, а плетуся, по сходах на свій третій поверх — по-пластунськи. Але тут усе своє, поки справляюся, буду вдома.

Плете шкарпетки захисникам Борис Іванович із минулої осені.

- Якраз була повітряна тривога. Спус­тився, щоб іти в укриття. Біля під'їзду сусідка з другого поверху Свєта клубочки мотає. Пи­таю: “Носочки плетеш?” - ”Плету. І ви плетете?” Відказую: “Може, і тобі сплести?”
А я дійсно все життя плету. Придивлявся, як це робить мати, і навчився. Он собі жилетку сплів, - показує. - Плів і покійній дру­жині. І її двоюрідній сестрі, й тещі.

Світлана мені підказала: “Я плету шкарпетки для бійців і віддаю волонтерам. Долу­чайтесь і ви”. Дала ниток, а я - з радістю” Тим паче для солдатиків — вони ж нас захи­щають. Я бачив, як вони в окопах ходять бруд місять. Страхота! Я їм хоч чимось ко­ристь приносу.

Коли нитки скінчилися, Свєта повела ме­не до волонтерів. Там Оксана (Оксана До­рошенко, голова правління громадської організації “Голос батьків”. Авт.) сфотографувала мене, записала, дала ниток.

За місяць у мене виходить 10 пар. Попер­вах, було, Свєті віддам, вона віднесе. Тепер сам туди ношу. Кричу: “Ахалар-махалар, ахадур-махадур” і дістаю десяток, ніби наворо­жив. Вони всі зберуться, роздивляються мої шкарпетки: “Які гарні теплі, а узори які!”

- Мені б хотілося дізнатися, чи самим солда­там вони подобаються, чи, може, щось не так...

Недавно в “Голосі батьків” підрахували, що Борис Іванович передав їм уже 110 пар. І на цьому він не спиняється.

- А ми плетем, а нитка тягнеться, і нам робота дуже нравиться, - перефразовує піс­ню.

Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: