Мобильная версия сайта375 пар шкарпеток для військових, на передову, сплела Людмила Хоменко
— Ми тут у теплі й добрі, а наші захисники там, на передовій, гибіють у холодних окопах і бліндажах. Я живу лише на пенсію по інвалідності, однак стараюся посильно їм допомогти. Плету теплі шкарпетки. З 2014 року зв’язала вже 375 пар. Передаю їх військовим через волонтерів. Ось і знову маю 40 пар, — вивертає з пакетів на підлогу різнокольорові шкарпетки 55-річна Людмила Хоменко з села Іржавець, що на Ічнянщині. — вільного часу вдосталь, на роботу ж не ходжу. Прокидаюся, випила кави і за спиці, потихеньку плести. То раніше я за все хапалася, туди-сюди металася, і робота у руках, як кажуть, горіла. Та життя мене покидало так, що вже запал і сила не ті, — присідає на диван Людмила Іванівна.
Як подумаю, то про моє життя можна фільми знімати, а я вірш написала:
Живу я в селі.
І все в мене є: город, здоров'я, хата.
Всі справи рішаю сама,
Коли, якщо треба, ззгяу і мата.
На долю свою злоби не держу,
Коли кому треба, завжди поможу.
Перший шлюб
— Я і брат народилися у місті Клин Московської області. Тато там служив. Коли мені було п’ять років, батьки повернулися на Ічнянщину, обоє звідси родом. Дитинство у мене було хороше. Після школи навчатися, поїхала до Чернігова. Вступила в ПТУ №13 на швачку. Вивчилася, та за спеціальністю не працювала, заміж вискочила за Миколу Батухно з Петрушина Чернігівського району. Він був на чотири роки старший. Працював водієм у сільгоспхімії, — поринає у спогади Людмила. — Народилася донька Свєта. Микола мене ревнував до кожного стовпу А сам же був не святий.
Другий говорив: «Ти моя королева»
Після п’яти років спільного життя подала на розлучення. Я тоді працювала нянечкою в дитсадку, зарплата — 80 гривень.
Кімната у гуртожитку колишнього чоловіка. Куди йти, хіба на вулицю? Влаштувалася у магазин прибиральницею, вантажником.
Потім сусідка порадила йти в радіозаводський гуртожиток прибиральницею, два поверхи мити. Згодом влаштувалася у будівельну бригаду сільгоспхімії, цеглу тягала, розчин мішала.
Якось до нас прислали електрика ремонтувати плити. А мала моя така бідова, підбігла до нього і просить: «Дядя, а ти нам телевізор полагодиш?» І тягне його до нас у кімнату. Так я вперше побачила свого другого чоловіка Юру Стовп’ятського з села Савинка Козелецького району. І закрутилися наші відносини. На той час Юра зі своєю дружиною жив туди-сюди. Підростала в нього донька. Він мене сильно покохав. Говорив: «Ти моя королева. Доки ти зі мною, ні в-чому не матимеш нужди». І справді, скільки ми жили, а прожили ми вісім років, він все мені купував, я ходила в нього, як лялечка. Шуба, шапки з хутра. Я забрала меблі, холодильник, телевізор, і поїхала до нього у Савинку. А там хазяйство: свині, нутрії, городи. Чоловік говорив: «Ти на роботу ходити не будеш». Попервах я і не ходила. Та одного разу прийшла його баба і каже: «У нашого Юри шия тонка. Він і аліменти, і тебе з твоєю дитиною не витягне. Йди на роботу». Пішла на ферму. Хоч і корови доїти не вміла.
Чоловік хотів мене бачити завжди доглянутою, з макіяжем. І я старалася, аби догодити йому. Якось вискочила не нафарбована, лечу на ферму. А він: «Ану вернись, наведи красу». Я махаю рукою: «Нащо? Корова брудним хвостом по лицю лисне, і вся краса». А Юра наполіг: «Однак вернись». Чоловік купив додому апарат, аби я руками не доїла.
Дітей не заводили. Спочатку Юра не хотів, а коли захотів, не виходило. Мабуть, так Богу було угодно. Мою дочку не сказала б, що любив, виховував у строгості. Проте як для мене, так і для неї нічого не жалів.
Ми були щасливі. Та раптом Юра захворів. Скільки я його і по знахарям, і по лікарням поповозила. Поставили діагноз лімфогранулематоз. Ми чотири роки все робили, аби його спасти. Чоловік навчив мене і косити, і дрова рубати,і пекти, і уколи колоти. Йому приписали знеболюючі наркотики, щоб послабити муки. Аби ви знали, як він випрошував ті уколи, наче дитя цукерку, — Людмилу починають душити сльози і вона замовкає. — На Петра і Павла йому стало вже дуже зле. І я повезла в Остер у лікарню. А він тільки поріг переступив і сів на підлогу, сил не було. За кілька годин його не стало.
Хвороба
Юрі було лише 32 роки. Я хоч і розписана з ним була, і прописана у хаті, в якій ми жили, та для його рідні виявилася чужою. Свекруха сказала, аби я з’їхала, або сплатила їм за хату. Мені знову було нікуди діватися.
Забрала на Покрову дочку, корову, свиноматку. Повернулася на Ічнянщину до батьків. А житла свого нема. На виплату молоком, у матері теж корова була, взяли у Кияновського (Віктор Кияновський, голова правління «Ічнянського заводу сухого молока і масла». — Авт.) кошти на стареньку хату. Донька після дев’ятого класу пішла вчитися до Козе-лецького ветколеджу.
А я лишилася в селі. Мама моя працювала бухгалтером у сільраді. А мені знайшлося місце прачки у дитсадку. Село велике, однак я попервах пішки на роботу ходила, аби бути у формі. Молода ж іще була. Та невдовзі стала відчувати, як важко мені ходити. Списувала все на втому. Взяла у батька велосипед, їздити стала. Однак томлюся. А далі щось незрозуміле почало коїтися. Звечора лягаю, виглядаю нормально, прокидаюся вранці — обличчя набрякле, руки, ноги пухлі. А на роботу треба ж йти. І виходжу такою на люди. Селом уже плітки поповзли: «Людка Хоменкова запила». А я ж знаю, це не так.
Виявилось, онкологія. Привезли в онко-диспансер, провели обстеження, викачали з легень літр рідини. Призначили препарати і опромінення. Два тижні таких процедур, і в мене відмовило горло. Я не могла ковтати. За день дві ложечки масла і все. Я питала: «Що зі мною?» Ніхто діагнозу не озвучував. Потім зробили мені дві хіміотерапії. А після них волосся з голови пасмами випадає. Встаєш із подушки, а воно сиплеться. У палаті зі мною лежали літні жінки, і у них теж випадало волосся. Страшно було. «Вони ж хоч трохи пожили, а мені лише 34 роки», — думала про себе.
Коли мене виписали, у лікарняному не вказали діагнозу, лише його код: букву і цифри. Так онкологи позначають хвороби. Згодом дали другу групу інвалідності. Щороку проходжу лікування. Перебувати на сонці не можна. Важке піднімати заборонено, хазяйство збула.
А я ж без роботи не можу. Та і як в селі без городу? Ото встану о третій ночі, о четвертій вже на грядках. Доки люди повиходять, я вже наробилася. Для мене свято, коли похмура погода і дощ, я тоді гуляю селом. Було, і на пошті допомагала, газети розносила. Згодом другу групу зняли, дали третю. І слава Богу, я вже з 2002, коли мені поставили діагноз онкологія, майже 20 років живу.
Третій
— Якось потрапила в Ічню в лікарню. Впала з драбини, зламала мізинець на нозі. Ногу загіпсували в чобіток. Доки була в лікарні, зустріла мамину знайому. Розговорилися про життя. Та і згадала про першу мою закоханість в однокласника Сашка Чичикала, якого я в армію проводжала. Та не дочекалася, вискочила заміж. Виявилося, він розлучений. Вона зателефонувала йому, розказала, що біля неї Люда. А згодом і я йому подзвонила. Приїхав Саша до мене. А невдовзі пішов просити моєї руки до батьків. Так ми і зійшлися у 2004 році. Він одразу сказав: «Розпишемося». Я продала хату за 2500 гривень. Ті гроші потім пішли на весілля його доньки від першого шлюбу.
Стан свого здоров’я я від нього не приховувала. Олександр раніше їздив на заробітки будівельником. А коли ми стали жити, влаштувався на очисні споруди в Ічні. Якось прийшов додому п’яний, приніс мої улюблені томатний сік і банани. І каже: «На твої гарбузи», так чомусь називав банани. І плаче. Я питаю: «Чого ти? Що сталося?» А він не може заспокоїтися: «Мені сказали, що ти скоро помреш». «Та жива ж», — заспокоювала. Ще і підробляю. В’язала пальта, кофти на замовлення. Прожили ми чотири роки. Одного разу чоловік прийшов додому, зле йому, температура висока. Я кажу: «Давай «швидку» викликати». Він ні в яку. А якраз вихідні, дочекалися понеділка, поїхали у лікарню. Сашина дочка йому ще о 9.00 їсти приносила. Розмовляв, правда, хрипів. А в 23.00 його не стало. Йому був 41 рік. Написали причину смерті лептоспіроз (інфекційна хвороба, яку переносять гризуни. — Авт.). Звідки та хвороба взялася, хто зна. Може, де інфекція попала, а на руці була подряпина.
Хоч і розписана, і прописана, та прийшов брат покійного чоловіка і сказав забиратися з хати. І до адвоката ходила , та нічого не вийшло. І знову я лишилася без даху над головою. Стареньку маму розстроювати не хотілося. Пішла до брата, він учитель, і невістка вчителька. Обоє працюють в школі в Іржавці. Я вже в такій безнадії. Кажу їм: «Або петля, або вода». Дякувати обом, швиденько мене до тями привели. І тодішній сільський голова Павло Киричок допоміг. Знову попросили кредит у Кияновського під здачу молока. У брата дві корови. З’явилися гроші, за 14 тисяч гривень купила стареньку хатку. І стала я потихеньку з боргами розраховуватися.
Ще коли я в Ічні жила, після смерті Сашка до мене женихалися мужики. Та я стосунків не хотіла.
«Люда, спасибі!»
Донька вийшла заміж, народився внучок. Нині йому 12 років. Я жила сама Коли почалася війна, з'явилися волонтери. І, хто чим міг, допомагали нашим хлопцям. Я збирала продукти. А згодом почала в’язати теплі шкарпетки. Спочатку все, що у мене було, порозпускала на нитки. Згодом брат віддав свою банківську картку і сказав: «Бери, скільки тобі треба, на в’язання». Тоді моток ниток 200 грамів коштував 16 гривень. Потім написали народному депутату Валерію Давиденку. І, доки він був живий, скидав мені гроші на картку. Я всі чеки збирала для звітності. Поміг і Сергій Сирота (нинішній староста Іржавця). Тоді, у найтяжчі для наших хлопців 2014-2015 роки, витяг 500 гривень. Я кричу: «Чеки принесу». Махнув рукою: «Не треба».
Люди за сім років війни трохи збайдужніли, вже не так надають допомогу військовим. Прикро, що, чим багатші, тим жадібніші. Я про наших захисників щодня думаю. Ue ж чиїсь сини, батьки, діти. їм кожна вісточка з дому, кожна дрібничка — маленька радість. Якось стою на городі, йде наш односелець, атошник, Вітя Зубко (у нього двоє діток) і кричить: «Люда, спасибі за носки!» Мене аж за душу взяло. Вітя був у Мар’їнці. Де та Мар’їнка, й туди дійшли мої подарунки. У мене ще більше натхнення з’явилося. Треба людям допомагати, тоді і тобі Бог поможе.
Ото, як зривалися військові склади у Дружбі, я прихистила подружжя з двома дітьми та ще подругу з сестрою. Була повна хата людей.
У хаті ремонт брат допоміг зробити, все своїми руками. Я така вдячна його дружині. Інша б сказала: «Хіба вдома роботи мало». Поставила я металопластикові вікна, обжилася. Квіти люблю. У мене пів кімнати на підлозі ними заставлено, не кажучи про підвіконня.
Спокійне життя кілька років тому змінила зустріч випускників. За традицією зібралися у Ічні, щоб піти в школу, зайти у свій клас, посидіти за партами, як колись, хто з ким сидів, розказати про себе. А потім вже у кафе. Іду з подружкою Людою, однокласники ждуть. Якийсь мужчина лисий нас на відео знімає. Я до д|вчат, обнімашки, цілувашки, ля-ля-ля. А він: «А я». Я кажу: «Вибачте, я вас не знаю». «Я Сергій Савченко — однокласник». А я і не впізнала, бо він не на 52 роки виглядав, а старше шестидесяти. Він ще й образився, мовляв, за кіски у школі смикав, та як таке можна забути. Кожен розповів про себе. Він у Ніжині, працює електриком. Дзвонив, вітав з 8 Березня, Новим роком, днем народження. А рік тому запропонував: «Давай жити разом». Я кажу: «Ти знаєш, яке у мене здоров’я? У мене кредити», — і так далі.
— Людмило Іванівно, ви не казали йому, що вас називають чорна вдова?
— Не приховувала. Так мене називає один з однокласників. «Ти все це усвідомлюєш?» — допитувалась у Сергія. «Мені однаково», — відповідав. 9 серпня минулого року на Пантелеймона він приїхав з квітами, тортом, продуктами. Так і зостався. Кликав мене у своє село Бурімку, мовляв, там житло хороше. Не погодилася. Я вже три рази обпеклася. Запитував: «Може станеш Савченко?» Відказала: «Штамп ще нікого не втримав».
— А сім’я у Сергія була?
— Так. 23 роки прожили і розійшлися, двоє дітей. Пішов із сім’ї. Друг пустив на квартиру. Допитувалася: «Чи хоч не я стала приводом для розлучення?» Відповів: «Ні. Ми вже і так жили, як кіт з собакою». Сергій працює добу через три, їздить на роботу до Ніжина. їм там витирати руки на роботі секонд-хенд возять. Вибирає речі, які можна розпустити на нитки і привозить мені. А як приїде, все товчеться то в гаражі, то по двору щось робить. У мене газу немає, води і каналізації теж. Він і дров, і води наносить. Буває, іноді вип'є, я починаю гримати. А так нам удвох комфортно.
— А що перший чоловік?
— Помер кілька років тому. Були після мене у нього дві жінки, а дітей, окрім нашої доньки, ні. Якось приїхав до Свєти на роботу, привіз 130 доларів, троянди. Не бачилися вони років двадцять. Вона не знала, про що з ним балакати. Він ще й з перегаром був, а вона такого терпіти не може.
«ВісникЧ» №7 (1866) від 17 лютого 2022, Валентина Остерська
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
