Михайло Лимонько майже рік живе у лікарні

Добавить новость

Вторник, 1 Июня 2021 09:28  |  Просмотров: 2179

Майже рік у хірургічному відділенні Новгород-Сіверської центральної районної лікарні імені Буяльського живе 67-річний Михайло Лимонько. У серпні минулого року чоловіку ампутували ногу вище коліна.

— Зідрав ніготь, почалося нагноєння і пішло, пішло, — розповідає колишня співмешканка Тамара Астахова з Буди-Вороб’ївської Новгород-Сіверської ОТГ. — Гангрена почалася.



Сформували культю. Вже можна б займатися реабілітацією. Оформляти інвалідність, розробляти здорову ногу, замовляти протез та пробувати стати на нього. Михайло Лимонько цього зробити не може. У нього нема паспорта. Нема житла. Нема рідних, які б звалили на себе тягар догляду за безногим.

Він росіянин. Із села Азарівка Стародубського району Брянської області. Азарівка недалечко від Буди-Вороб’ївської, де жив і працював 25 років.

— На якій стадії вирішення проблеми Лимонька? — звернулася до Сергія Поливоди, керуючого справами виконкому Новгород-Сіверської міськради.

— Розпочата процедура по визнанню його особою без громадянства, — відповів. — Наш паспортний стіл подав документи у Чернігів. Сказали, що для цієї процедури треба час. Займе не рік, але, думаю, й не місяць. Після цього оформлятимемо у місцевий заклад соцзахисту, по-простому — у дім престарілих.

Хірург Арсен Мяус: «Треба виписувати — а нема куди»

— Може, для хірургії це, навпаки, добре? Зайняте ліжкомісце, — звертаюся до Арсена Мяуса. Він виконує обов’язки завідувача хірургічного відділення під час відпустки завідувача Олександра Головка. — Колись була постанова про заповнення ліжкомісць. Ліжка порожні — начальство лає.

— Ні-ні-ні. Ліжкомісце — це у нас вже не актуально. Треба виписувати, а нема куди. Проблема в тому, що без документів оформити через соціальні служби не виходить.

— Пацієнт вже не отримує лікування та реабілітації?

— Не отримує. Якби були документи, була б можливість оформити на МСЕК, а через МСЕК передбачені і крісла-коляски, і протезування.

— Порції на нього виділяються?

— Людина не голодна.

Раїса Осипець: «Все було добре, поки ногу не ампутували»

Фактично, у дядька було де працювати, де жити, з ким хліб-сіль розділити. Як же
вийшла ця історія?

— 3 1994 року він у нас, — говорить Сергій Пунтус, староста Буди-Вороб’ївської. — Його неодноразово попереджали, щоб зробив паспорт.

— Якщо треба, то вся Буда-Вороб’ївська підтвердить, що він 25 років у нас жив, працював, пас скот, — каже Раїса Осипець, у минулому була бухгалтеркою та сільським головою Буди-Вороб’ївської. — Жив разом з Тамарою Астаховою. Обробляли землю, доглядали за коровою, конякою. У нього радянський паспорт був. А потім якась історія сталася з міліцією, і паспорт невідомо де дівся. Через кілька років звернулися у паспортний стіл, коли вже Союз розпався. Начальник паспортного стола сказав, що треба вирішувати через посольство, треба гроші — 800 гривень. Жив він та й жив, і все було добре, поки ногу не ампутували. Родичів нема. Є брат у Криму, але чи живий він, чи ні? Співмешканка відмовилася забирати.

Тамара Астахова: «Казав: «Нахер оно мне надо». l А тапер я винна»

Тамара Астахова відмовилася забирати Михайла Лимонька, адже у нього нема пенсії.

— Як забирати? За що утримувати? — переживає жінка. — Помагаю онукам. У мене пенсія 2200. Мені самій не вистачає. Четверо онуків, невістка колишня. Чому колишня, бо син мій помер два роки тому. 40 років було. Вона з другим живе. Онуки в мене часто.

Якби була пенсія у нього, я б забрала. В Азарівку, коли ще не було кордону, можна було пішки сходити. Напряму 7 чи 10 кілометрів. Стародуб — 30 кілометрів, як від нас Новгород. В Азарівці у нього мати похована. У Стародубі родичі. Відправляла зробити документи, коли ще не було кордону. «Пішла ти!.. — вся відповідь. — Я не доживу до пенсії, мені не треба паспорт».

Михайло Старченко, колишній сільський голова, обіцяв йому допомогти — не вийшло. Свідоцтво про народження, військовий квиток поповозив — повернув. Миша забрав, і не знаю, куди дів. Документів нема.

Недавно, коли були вибори, депутатів просила. Так просила, плакала. Віддала Мишині єдині вцілілі документи — дві трудових, одну з Росії, другу з України. Ніхто не поміг, а так обіцяли.

Двічі чи тричі була у Новгороді у нього в лікарні. Біля ліжка стоїть крісло з кришкою. Це туалет. На руках пересунеться, сяде, Жалко його. Та самій займатися відновленням його документів — нема здоров’я. Мені 65 років. Ще невідомо, хто перший помре.

Ми 18 років разом жили. Хоча як жили? Не так як подружжя. Він жив у бані. Пив. Пішов, напився, прийшов, завалився, уранці прокинувся — чи нема похмелитися. Поможе — я йому їсти дам. Виперу одяг. Сіно, корова — помагав. І я йому помагала.

Не називав мене нормальним словом. А все одно ж жалко. Він же не тільки з ногою, він не бачить через глаукому, підвищений очний тиск.

Якось із сільради подзвонили в лікарню новгородську. А там сказали: «Привеземо, біля сільради посадимо, а ви куди хочете дівайте». Одні мене розуміють, співчувають, інші засуджують. А як забрати інваліда без копійки грошей? Казав: «Нахер оно мне надо». А тепер Тамара винна.

* * *

Крім Михайла Лимонька, у Новгород-Сіверській лікарні чотири місяці живе 50-річний Віталій Сергієнко. Схожа історія — ампутували ногу. Оптимізму додає, що Віталій не іноземець і документи його нібито в поліції. У Новгороді-Сіверському є дім. У Чернігові родичі.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №21 (1828), 27 травня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: