Жага життя

Добавить новость

Пятница, 8 Июня 2007 14:22  |  Просмотров: 1014 | Обновлено 27 Августа 2019 14:24

МИ СПОДІВАЄМОСЬ - БОГ ВИРІШУЄ

Автомобіль мчав трасою зі швидкістю близько 100 кілометрів за годину. Чоловік, який сидів за кермом, поспішав додому. По-перше, його чотирирічний син ігор, який сидів поруч, дуже хотів до мами. По-друге, вдома на Михайла Мехеденка (а саме так звали водія) чекала кохана дружина, і хоч одружилися вони п ’ять років тому, додому він летів, як на перше по бачення... Потрете, на сьогодні у нього було заплановано багато справ. Одне слово — спішив. І коли його раптом засліпило, а машину понесло в кювет, а потім вона врізалась у дерево, не встиг навіть зрозуміти, що ж сталося... То вже потім з’ясувалося — блискавка!



Чоловік із сином могли загинути, але їм пощастило, вони лише знепритомніли. Машини проїжджали мимо, навіть люди із їхнього села Снов’янка (Чернігівський район), які знали Михайла вже кілька років, робили вигляд, що нічого не бачать. І тільки через півтори години одна машина все-таки зупинилася, то був автомобіль голови Макишинського колгоспу. Він і викликав „швидку".

Кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш, але...

Коли „швидка” Чернігівської ЦРЛ була вже біля кафе „ Прохолода ”, вона також потрапила в аварію. Під час удару медсестра змогла втримати Ігоря на руках, і він отримав лише незначні ушкодження, а ось Михайла, який лежав на ношах, підхопити не встигли — і він упав. Батько й син опинилися в обласній лікарні. І якщо під час першої аварії чоловік отримав травму тазостегнових суглобів (паски безпеки врятували йому життя, але ушкодили таз), то під час другої він отримав травми легенів, шиї... Сталося це 23 червня 1984 року.

ЯКЩО ХОЧЕШ ЖИТИ - ЖИВИ

Цілих два з половиною місяці Михайло Васильович був на межі між життям та смертю: лежав у реанімаційному відділенні у комі, і тільки 13 липня вперше розплющив очі після „тривалого сну” — вийшов із коми. А ось усвідомити, хто він, і згадати, що з ним сталося, зміг тільки у вересні. Тоді й зрозумів, що не може ворухнути ні ногами, ні руками, навіть говорити було важко. „Ти каліка на все життя!” — сказали лікарі. І тільки один знайомий травматолог з військового шпиталю не погодився з цим вироком. Він переконав Михайла, що якщо той захоче ходити і жити, як раніше, то обов’язково зможе. Треба тільки захотіти. Дуже захотіти!

Попервах Михайло лише намагався поворухнути хоч одним пальцем, а вже на жовтневі свята міг трохи підніматися з ліжка. Виявилося, що після аварії ноги стулені так, що між колінами могла проходити тільки долоня, поставлена ребром. Треба було розробляти суглоби. Спочатку Михайло міг займатися гімнастикою лише по півтори хвилини, з часом — більше. У грудні він пройшов свої перші метри. Хоча інколи здавалося, що все це марно, що нема жодних результатів, І тоді опускалися руки... Врятував санаторій. У Луганській області є спеціальний санаторій для спинальників.

— Я зрозумів, що не я один такий нещасний, — каже Михайло Васильович, — що є люди, стан яких більш плачевний. Я бачив шахтарів, які після травмування на роботі також лікувалися у цьому санаторії. Були такі, які після травми ходили у спортзалу, займалися собою і нормально почувалися. Були й інші, які вважали, що достатньо сходити на грязі, — і лікування на цьому скінчилось. Вони навіть пересуватися без сторонньої допомоги інколи не могли, не кажучи вже про все інше... Ось тоді я й вирішив, що ніколи не стану таким, як вони. І під кінець свого перебування у „Славинсь-кому” я вже міг підійматися на третій поверх.

САМ СОБІ ЛІКАР

— Після повернення додому я зробив собі чотириногу, за допомогою якої розробляв суглоби. Влітку я вже сам міг дійти до гаража і назад. Підіймаючись сходами, переступав через одну сходинку, щоб розроблялися суглоби. А через два роки після аварії знову сів за кермо, заново навчився їздити велосипедом. Пізніше, у 1988 році, прочитавши у журналі „Тверезість і культура" про Порфирія Іванова, почав обливатися холодною водою. Зараз я обливаюсь навіть узимку, ходжу босоніж по снігу, якщо ж, буває таке, забуваю це зробити, починаю хворіти. Доводиться знову повертатися до звичної процедури... А в 1990 повернувся на роботу, в науково-дослідний центр „Обрій”, де до аварії працював спочатку механіком, а потім начальником транспортного цеху. Якось я поїхав проконсультуватися до Києва в Інститут ортопедії, що ж мені далі робити, які процедури, які навантаження собі давати. У Катерини Іванівни, професорки, яка тоді якраз приймала, після того, як вона побачила мої рентгени та витяги із лікарні, очі зробилися круглі-круглі, як блюдця:

— Ви ще переді мною сидите?! Чого Ви хочете?

Я тоді лише посміхнувся:

— Хочу бігати!

І мені пригадалося, як під час прийому в районній лікарні один лікар мені сказав: „Ну що, ваша пєсєнка спєта, готуйтесь до найгіршого...” Було боляче це чути, але я не образився на лікарів, бо саме вони допомогли мені вижити і звестися на ноги. Особливо я вдячний медичним працівникам неврологічного відділення Чернігівської ЦРЛ. А ще я дуже вдячний своїй дружині Ірині Леонідівні за їїтерпіння і віру в моє одужання.

Ольга Мусій, «Гарт» №23 (2307) від 8 червня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: