За битого двох небитих дають?
Вона була схожа на велетенську тропічну хижу квітку. Така ж зубаста, м’ясиста і… смердюча.
Вона ще тільки підходила до класу, а запах уже летів попереду коридором. Ні, вона була чистоплотна і певно що слідкувала за собою. Тільки тепер я розумію, що від неї пахло молодою недолюбленою жінкою. Так пахнуть підлітки, у яких буяють гормони.
Казали – чоловіка у неї немає, а донечка часто хворіє. Тому нібито вона і зла.
Але нам у наші 10 років було байдуже до її особистих проблем. Власне, коли ми її бачили, нам уже ставало все байдуже, усі почуття глушив страх.
Школярі часів перебудови, ми не знали фільмів про монстрів. Якщо снилося щось жахливе – то була саме вона, наша вчителька математики.
Її звали Катерина, проте одразу перейменували у Катюшу. "Катюша" – то було не "виходила на берег", то страшна радянська зброя.
Катюша була висока, з могутніми плечима і грудьми. З маленькими чорними очима і довгим носом.
Вона ставала біля дошки, струшувала з пальців крейду і презирливо обводила клас поглядом. Тонко всміхалася куточком рота – з’являлися дрібненькі білі зуби, а ніс повз донизу.
Зачіска у неї завжди була та сама – скручений на маківці вузлик. Волосся, мабуть, тонке і легке. Коли вона сердилася – з вузлика випручувалися волосинки. До кінця уроку зачіска ставала зовсім розпаланою. І Катюша ставала схожа на Горгону.
Боялися ми її недарма. Математичка не знала міри у наведенні порядку у класі.
Найчастіше рядами літала крейда. Це ще було нічого. Гірше – коли Катюша жбурляла мокру брудну ганчірку.
Якщо учень не міг повторити за нею (а було це часто, багато хто втрачав дар мови поруч з Катюшею) – вона могла впритул розстріляти крейдою або ж вдарити по голові журналом. Або стукнути спересердя об дошку.
Довго кричати Катюша не могла, збивалася на зле шипіння. По обличчю йшли червоні плями, рот кривився і очі ставали зовсім білими. Кобра перед дурними мишенятами.
Здається, такого не буває, такого не може бути у нормальній радянській школі. Але БУЛО.
До мене вона ставилася ні краще, ні гірше, ніж до інших. Крейдою не жбурляла, ганчіркою в обличчя не заліпляла. Вона знущалася більш тонко. Знаючи, як я боюся розстроїти маму "четвіркою", вона ставала переді мною, дивилася просто в очі і, усміхаючись куточком рота, співала: "А ти до п’ятірки не дотяяяяягнеш у цій чверті".
Як вона чекала моїх сліз і як раділа ним!
Втім, учителі казали, що людина вона нібито й непогана. Завжди співчутливо ставиться до колег, а коли один двієчник-учень, син алкоголіків, захворів на гепатит – особисто відвідувала його і навіть сльозу пустила.
Закінчилась Катрусина шкільна кар’єра уже після нашого випуску, з великим скандалом.
Одного разу вона побачила, як учень напівлежав на парті, спершись на ручку. Ручка була у нього в роті. Катя тихо підійшла ззаду і з усієї сили стукнула того учня по голові. Але так невдало, що ручка пробила хлопчику піднебіння.
Крові було багато. Терпець батьків лопнув і вони пообіцяли дійти хоч до міністерства.
Катрусю тихо звільнили за власним бажанням.
Я зустріла її через десяток років після закінчення школи, у музеї. Не одразу впізнала в огрядній жіночці свій колишній нічний жах.
Виявилося, що Катруся давно там працює, спочатку бухгалтером, а потім дослужилася до начальника якогось там відділу. Чи то мистецького, чи наукового.
Тепер вона відкриває виставки і тихо та лагідно розповідає про картини і художників.
І навряд чи хтось може запідозрити її у буйному темпераменті.
Я дивилася, слухала Катюшу і думала: цікаво, а якби сьогоднішні гості музею слухали її неуважно? Чи запустила б вона у них оцією гострою указкою?
Здається, вона була рада мене бачити. Тримала за руку м’якою теплою рукою, очі блищали, ніс перестав бути довгим – сховався у пухкеньких щічках. Співчутливо розпитувала про однокласників.
Розповіла, яка щаслива працювати у музеї. Нарешті знайшла себе. І ну її до біса, ту математику! Гарно живеться серед вічного.
Багато хто з колишніх школярів досі не може простити Катрусю. Відвертається у тролейбусі, не вітається.
А я… мабуть, я жалію її. Так, тепер я старша, ніж була вона тоді. І мені шкода її.
Не буває нічого абсолютно білого і чорного. Церковні дзвони можна переплавити на гармати. Але може бути і навпаки. Тоді колишня зброя буде навертати до вічного. І хто старе пом’яне…
Вона ще тільки підходила до класу, а запах уже летів попереду коридором. Ні, вона була чистоплотна і певно що слідкувала за собою. Тільки тепер я розумію, що від неї пахло молодою недолюбленою жінкою. Так пахнуть підлітки, у яких буяють гормони.
Казали – чоловіка у неї немає, а донечка часто хворіє. Тому нібито вона і зла.
Але нам у наші 10 років було байдуже до її особистих проблем. Власне, коли ми її бачили, нам уже ставало все байдуже, усі почуття глушив страх.
Школярі часів перебудови, ми не знали фільмів про монстрів. Якщо снилося щось жахливе – то була саме вона, наша вчителька математики.
Її звали Катерина, проте одразу перейменували у Катюшу. "Катюша" – то було не "виходила на берег", то страшна радянська зброя.
Катюша була висока, з могутніми плечима і грудьми. З маленькими чорними очима і довгим носом.
Вона ставала біля дошки, струшувала з пальців крейду і презирливо обводила клас поглядом. Тонко всміхалася куточком рота – з’являлися дрібненькі білі зуби, а ніс повз донизу.
Зачіска у неї завжди була та сама – скручений на маківці вузлик. Волосся, мабуть, тонке і легке. Коли вона сердилася – з вузлика випручувалися волосинки. До кінця уроку зачіска ставала зовсім розпаланою. І Катюша ставала схожа на Горгону.
Боялися ми її недарма. Математичка не знала міри у наведенні порядку у класі.
Найчастіше рядами літала крейда. Це ще було нічого. Гірше – коли Катюша жбурляла мокру брудну ганчірку.
Якщо учень не міг повторити за нею (а було це часто, багато хто втрачав дар мови поруч з Катюшею) – вона могла впритул розстріляти крейдою або ж вдарити по голові журналом. Або стукнути спересердя об дошку.
Довго кричати Катюша не могла, збивалася на зле шипіння. По обличчю йшли червоні плями, рот кривився і очі ставали зовсім білими. Кобра перед дурними мишенятами.
Здається, такого не буває, такого не може бути у нормальній радянській школі. Але БУЛО.
До мене вона ставилася ні краще, ні гірше, ніж до інших. Крейдою не жбурляла, ганчіркою в обличчя не заліпляла. Вона знущалася більш тонко. Знаючи, як я боюся розстроїти маму "четвіркою", вона ставала переді мною, дивилася просто в очі і, усміхаючись куточком рота, співала: "А ти до п’ятірки не дотяяяяягнеш у цій чверті".
Як вона чекала моїх сліз і як раділа ним!
Втім, учителі казали, що людина вона нібито й непогана. Завжди співчутливо ставиться до колег, а коли один двієчник-учень, син алкоголіків, захворів на гепатит – особисто відвідувала його і навіть сльозу пустила.
Закінчилась Катрусина шкільна кар’єра уже після нашого випуску, з великим скандалом.
Одного разу вона побачила, як учень напівлежав на парті, спершись на ручку. Ручка була у нього в роті. Катя тихо підійшла ззаду і з усієї сили стукнула того учня по голові. Але так невдало, що ручка пробила хлопчику піднебіння.
Крові було багато. Терпець батьків лопнув і вони пообіцяли дійти хоч до міністерства.
Катрусю тихо звільнили за власним бажанням.
Я зустріла її через десяток років після закінчення школи, у музеї. Не одразу впізнала в огрядній жіночці свій колишній нічний жах.
Виявилося, що Катруся давно там працює, спочатку бухгалтером, а потім дослужилася до начальника якогось там відділу. Чи то мистецького, чи наукового.
Тепер вона відкриває виставки і тихо та лагідно розповідає про картини і художників.
І навряд чи хтось може запідозрити її у буйному темпераменті.
Я дивилася, слухала Катюшу і думала: цікаво, а якби сьогоднішні гості музею слухали її неуважно? Чи запустила б вона у них оцією гострою указкою?
Здається, вона була рада мене бачити. Тримала за руку м’якою теплою рукою, очі блищали, ніс перестав бути довгим – сховався у пухкеньких щічках. Співчутливо розпитувала про однокласників.
Розповіла, яка щаслива працювати у музеї. Нарешті знайшла себе. І ну її до біса, ту математику! Гарно живеться серед вічного.
Багато хто з колишніх школярів досі не може простити Катрусю. Відвертається у тролейбусі, не вітається.
А я… мабуть, я жалію її. Так, тепер я старша, ніж була вона тоді. І мені шкода її.
Не буває нічого абсолютно білого і чорного. Церковні дзвони можна переплавити на гармати. Але може бути і навпаки. Тоді колишня зброя буде навертати до вічного. І хто старе пом’яне…