Любомир Боднарук відкрив для Чернігова скарби духовної музики

Любомир Боднарук

7 грудня 2009 року перестало битися серце доброї, мудрої та чуйної людини, великого музиканта та педагога, полум’яного патріота України, заслуженого діяча мистецтв України, кавалера ордена «За заслуги» ІІI ступеня, почесного громадянина Чернігова Любомира Мирославовича Боднарука. Його ім’я відоме в нашому місті майже кожному, адже від 1979 року діяльність Любомира Мирославовича нерозривно пов’язана з Черніговом. Його улюблене дітище — академічний камерний хор ім. Д. Бортнянського став для багатьох українських і зарубіжних шанувальників музики візитною карткою нашого поліського краю.

Справа його життя

— Любомир Мирославович був надзвичайно відданий своїй справі, своїй професії, — ділиться спогадами вдова митця Любов Федорівна Боднарук. — Всю свою енергію, всю силу, здоров’я, весь вільний час він віддавав роботі. Викладання, завідування хоровим відділенням музичного училища імені Л. Ревуцького і камерний хор, біля витоків якого він стояв, були його життям. Навіть в останні дні, у маренні, він диригував своїм хором і розказував про хорове мистецтво. До речі, саме тоді він і попросив зібрати у вівторок на
2 годину хор, оркестр, радіо, телебачення… І саме в той день і в ту годину його й було поховано…
Працюючи викладачем музичного училища імені Л. Ревуцького, Любомир Мирославович став для всіх своїх учнів не просто Вчителем з великої літери, а й духовним наставником і прикладом для наслідування. Студенти його надзвичайно поважали і любили. Коли він вже лежав у лікарні, студенти приходили до нього та говорили: «Приходьте скоріше! Ставте нам двійки або п’ятірки, лайте або хваліть нас, але приходьте скоріше. Нам так не вистачає Вас!».
— Любомир Мирославович не тільки мій вчитель, він — мій духовний батько та наставник, — розповідає колишня учениця маестро, заступник міського голови Оксана Тунік–Фриз. — Він зіграв вирішальну роль у визначенні мого життєвого шляху. Я познайомилася з ним, коли була ще ученицею музичної школи, і з тих пір він став для мене абсолютним авторитетом і прикладом для наслідування. Його життєві принципи, його віра в мистецтво, його риси характеру були мені завжди близькі та зрозумілі. Я завжди захоплювалася його внутрішньою силою, волею, його здатністю не залежати від політики, погоди, пори року та всього іншого. Він — справжній митець, творча особистість, людина величезної душі і таланту. Його смерть — величезна втрата для всіх нас, для України, для мистецтва.

Велика спадщина Боднарука

Любомир Боднарук відкрив для Чернігова величезні скарби духовної музики. Це твори Березовського, Веделя, Вербицького, нашого земляка Дмитра Бортнянського. Деякі з них виконуються тільки нашим колективом. Хор
ім. Бортнянського познайомив чернігівського слухача з духовною музикою сучасних композиторів, зокрема, месою шведського композитора Глязера. Вона надзвичайно складна для виконання і жоден хор не брався за цю роботу. Працювали над нею цілий рік. Під час гастролей хору в Німеччині месу записало шведське радіо, а згодом у Швеції вийшов диск з цим записом.
— Останнім часом хор готував дуже цікаву програму з творів португальських, іспанських, італійських, німецьких, англійських, американських авторів. Всі твори звучатимуть мовою оригіналу, — розповідає Любов Федорівна. — До програми включені також негритянські духовні гімни (спірічуелс). Я так багато говорю про хор, тому що хор — це улюблене дітище Любомира Мирославовича, частинка його душі. Робота в цьому колективі — це вже добра рекомендація і для вступу до консерваторії, і при пошуку роботи, а хорову школу Боднарука вважають однією з кращих не тільки в Україні, але і в Європі.

Роки, віддані Чернігову

30 років Любомир Мирославович прожив у Чернігові, прославляючи його своїм мистецтвом на музичних фестивалях і конкурсах в Україні і за її межами: Київ, Львів, Ялта, Глівіце, Меммінген, інші міста і країни із захопленням слухали чернігівських виконавців.
У далекому 1979 році він очолив ансамбль бандуристів «Полісся», що виконував і класичний репертуар, і народні пісні. Обкомівське керівництво фактично розформувало колектив, звинувативши Любомира Мирославовича в тому, що він приніс «західну» манеру співу. Тоді було дуже важко, боляче, образливо. На щастя, знайшлися люди, які допомогли маестро. Любомир Мирославович став викладати в музичному училищі і керувати студентським хором. Він створив прекрасний колектив, який тричі ставав лауреатом все–українських конкурсів.
Але, не дивлячись на всі знегоди, Любомир Мирославович був життєрадісною, веселою, відкритою людиною, любив жарти, анекдоти. Він розумів і цінував гумор, міг посміятися і над собою. Це дуже подобалося його учням, вони запрошували Любомира Мирославовича на всі «капусники», з нетерпінням чекали його. Одного разу його випускники піднесли Любомиру Мирославовичу список його жартівливих висловів аж на двох сторінках.
Він був добрим чоловіком, батьком і дідом. Дуже любив онука Андрійка. Вони любили поговорити, посекретничати, гуляли разом, їм було цікаво один з одним. Любив дочку Жанну, пишався її здобутками…

Із спогадів Жанни Боднарук про батька

— Надзвичайно важко зараз говорити, адже спогади такі близькі… Згадую дитинство. Батько несе мене на руках, везе на санках, ми пливемо на човні, подорожуємо машиною… Взагалі, я дуже любила бути з татом. У п’ять років я захотіла співати в його хорі. Тоді батько працював директором музичної школи в Галичі. Він умовляв мене потерпіти, тому що мені ще рано, але потім погодився. Мені так важливо було справитися, не підвести тата, я дуже старалася… Пам’ятаю, що учні та студенти завжди ходили із задоволенням на його заняття і мені було приємно бачити, з яким інтересом слухають його. Я пишалася цим…
Батько дуже багато сил віддавав хору ім. Бортнянського, і завдяки йому цей колектив досяг такого високого ступеня майстерності. Вони створювали приголомшливі речі. Цього літа встигли записати хорові сюїти «Кобза» і «Бандура»
Г. Давидовського. Це обробки українських народних пісень, зібраних у такі собі «віночки». Батько вважав дуже важливим донести до сучасного слухача твори Веделя, Березовського, Бортнянського. Ці твори — наша культурна спадщина, по суті, наше минуле. Часто у виконанні інших хорів вони звучать статично. У виконанні хору ім. Бортнянського вони живі.
Я завжди захоплювалася тим, як тато працював з музикою сучасних композиторів, зокрема Лесі Дичко. Вона сама дивувалася, як швидко хор розучував її твори, мелодійні, але дуже складні. І в результаті всі ці дисонансні акорди звучали гармонійно і милозвучно. Багато сучасних українських композиторів зверталися до маестро, тому що знали: він і його хор зроблять все швидко, професійно та досконало.

Тато був надзвичайно приємною людиною у спілкуванні. Він комфортно почував себе у будь–яких обставинах, з будь–якими людьми. Він любив спілкуватися з молоддю, легко знаходив з ними спільну мову, і молоді люди забували, що перед ними людина, старша за віком, не відчували себе скутими. Батько любив жарти, гумор, сміх…
Він був людиною сонця, він щедро дарував своїм учням і всьому світу світло та тепло свого сонячного таланту, свого гарячого серця, своєї вічної та прекрасної музики, тієї музики, що допомагає жити, ставати кращими, добрішими, мудрішими, і не забувати про душу, про Батьківщину та Бога. Смерть не в силах загасити це світло і відняти це тепло. Це світло завжди буде осяювати шлях його учнів, а пам’ять про нього — зігрівати їх серця. Великий життєлюб, оптиміст, людина з молодою душею, яка випромінювала любов до людей, до музики, до мистецтва, справжній творець, уважний та чуйний педагог. Саме таким Любомир Мирославович залишиться в пам’яті своїх близьких, своїх учнів, всіх, хто його знав.
15 січня в Катерининській церкві хор ім. Бортнянського на згадку про великого маестро виконає літургію М. Вербицького. Його душа зіллється з урочистими та величними звуками безсмертної музики. Він з нами, у наших душах, у наших серцях…

Тетяна Березкіна, тижневик «Чернігівські відомості» №2 (983)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.