Як бабуся з Бахмача пережила криваві 30-ті роки

Бабуся Галина, її син Валерій та дочка Людмила показують генеалогічне дерево свого роду Віталій Назаренко

Історію цілої нації можна переписати, переробити і навіть приховати, але її неможливо знищити, бо ж неможливо знищити всіх її свідків. Ця людина довгий час наважувалась розповідати про пережите лише найріднішим і боялась при сторонніх згадувати свій славетний рід, який в кривавих 30-х роках ХХ століття «розкуркулили», заслали і ледь повністю не знищили. Вона говорить: «Я впевнена, - мене ніколи ніколи не покидав ангел-охоронець, інакше як ще пояснити те, що після всього пережитого я і досі жива»…

І ставок, і млинок, і вишневенький садок
Рід Галини Бурбан (прізвище взяте по чоловікові; дівоче прізвище Сиса - Авт.) веде своє коріння від уславлених запорожців. Свого часу вся Талалаївщина знала його як заможний, працьовитий і милосердний. Все, що мали її батько та дід, було здобуто наполегливою працею не одного покоління предків. Їх рід мав свій хутір неподалік від села Болотниця, багато десятин орної землі, олійниці, млин та круподерню. Були також у них і свої ліс та луги, де наймити випасали худобу, заготовлювали сіно та деревину. Неподалік хутора змією звивалось розлоге русло ріки, багатої на рибу.

Галина побачила світ у 1922 році. Вона була наймолодшою донькою в родині Івана Сиси. У неї були ще три старші брати та - дві сестри. А у її батька - аж одинадцять братів та сестер. Мати маленької Галинки взяла під опіку і двох сиріт, які жили нарівні з рідними дітьми. А коли дівчатка виросли, родина Сиси видала їх заміж, і з собою дала багате придане.

«Нас вигнали на вулицю, а з хати зробили контору»
Коли розпочалась та злощасна колективізація, Галині було якихось вісім рочків. Проте вона добре пам’ятає і донині,  як виганяли їх з родинного гнізда на вулицю, забирали худобу та землю, як комісари плювали в обличчя батькові, називаючи його «куркулем». І це не за те, що вкрав або вбив, а - за те, що заробив статок кривавими мозолями та недоспаними ночами. Те ж саме червона влада зробила з братами та сестрами її батька. Отак велика родина Сиси опинилася на вулиці. «Ми довгий час поневірялися по чужих хатах, аж доки сусід не зглянувся над нами і не віддав комору, в якій він колись зберігав зерно», - розповідає Галина Бурбан. Старші ж діти розбрелися по домівках родичів, а потім і взагалі помандрували на Далекий схід. Зосталась Галина з батьком та матір’ю. Батько вирізав у коморі два вікна, зробив грубку та двері. Тепер стара комора слугувала розкуркуленій родині за дім.

Була церква – став клуб
Настав час встановлювати новий порядок. На рішення влади розкуркуленим селянам довго чекати не довелося. Червоні комісари відправили у заслання разом з їх родинами братів та сестер Івана Сиси. Самому ж батькові заслання вдалося уникнути. І - не тому, що над ним зглянулись, - просто на відібраному в нього обладнанні працювати було нікому. Тож і поставили його працювати на олійниці, у млині та круподерні. Приставили до нього трьох молодих хлопців учнями, які тільки те й робили, що «байдики били» та матюкали старого діда-«куркуля».

До того часу у Болотниці була велика церква, куди йшли молитись мешканці п’яти прилеглих сіл. «Одних тільки куполів було п’ять», - розповідає бабуся. Та настав час братися і за церкву. З неї нова влада зробила двоповерхову школу, клуб, бібліотеку й танцювальний зал. Цегла, яка залишилась після так званої «реконструкції» пішла людям на погреби. «Пригадую, коли спилювали один із хрестів, - розповідає Галина Бурбан, - він впав на землю з таким звуком, що, чесне слово, земля здригнулась».

Від смерті врятувала… квасоля
Мати та батько поневолі вступили до колгоспу. Але були й такі, що всіляко опиралися цьому. Для них влада вигадала «ефективний спосіб вступу до колективного господарства» – голодомор. У селян забирали все. В благенькій хатинці Івана Сиси також провели обшук і забрали продовольство. Та на горищі не знайшли прихованої торбинки квасолі й кормового буряка. Саме завдяки цьому Галині та її батькам вдалося вижити в голодному 1932. Як згадує Галина Бурбан, з квасолі та конюшини варили млинці, а заїдали їх кормовим буряком. Пригадує, як комуніст, що забирав у них харчі та бив матір з батьком, пізніше, як прийшли в село німці, просився (у них же!), щоб не виказували його – червоного активіста – німцям.

По сусідству жив селянин, який працював в колгоспній бухгалтерії. Галина часто приходила до його доньки в гості, але, коли родина колгоспників сідала за стіл, її чомусь не запрошували. «Бувало, пообідають вони, а скоринки з хліба змітають собаці, - розповідає бабуся. – А я прошу Оксану (так звали доньку сусіда), щоб та не викидала скоринки собаці, а віддала мені, - продовжує вона. – Та здивувалась і каже: «Тю, так він же на тебе гавкатиме!» - Нічого, кажу я, погавкає і перестане», - зі сльозами на очах згадує старенька. Скоринки дівчинка несла додому мамі й тату.

За колоски – в Сибір
За словами Галини Бурбан, в колись квітучому селі за рік голодомору неможливо було знайти ні кота, ні собаки, - голодні люди їли все. Згадувати всі страшні сторінки пережитого минулого бабуся не захотіла, проте дещо розповіла, від чого не змогла стримати сліз.

«Одного разу мама зварила в каструлі буряків, - розповідає старенька. – В той час повз хату ішов змарнілий дід. – Відчувши запах їжі, він заповз до хати і припав до каструлі з вареними буряками, - говорить Галина Бурбан. – Ми намагались його відтягнути, але він не слухався, - продовжує вона. – Наївшись, дідусь проповз метрів з тридцять і помер». Галина Бурбан згадує, що мертвий дід пролежав у них під двором два дні, доки не приїхав дід Данило, який збирав по селу мертвих,  і не забрав труп. Поруч лежала жінка з мертвим дитям. «Жінка була ще живою, але повертатися назад ніхто не збирався, тому забрали і її», - говорить старенька...

А тим часом в колгоспній коморі просто неба пропадало зерно.
«Весною було значно легше, - пригадує Галина Бурбан, - можна було збирати зелене листя та корінці, ловити птахів». А влітку «вождь всіх народів» Сталін видав закон «Про п’ять колосків». В селі, де жила Галина Бурбан, не одну людину відправили в Сибір за зірвані на полі колоски.

Краще кладовище, ніж рабство
Так і пережила Галина Бурбан страшний голод. Інакше як голодомором вона його ніколи не називала. Після семирічки в рідній Болотниці закінчила решту класів в Кролевці (Сумщина. – Авт.), де жила її сестра. Батькам тяжко було розлучатися з дитиною, але що вдієш. Не встигла Галина поступити в Конотопський вчительський інститут, як почалась війна. Вона знову повернулася додому. «Як зараз пам’ятаю, німці увійшли в наше село 17 вересня, - розповідає бабуся. – Спалили все колгоспне майно, а одного бугая випустити забули, то він так ревів, - ми думали, що подуріємо», - продовжує вона.

Галина вантажила у вагони родючий чорнозем, обробляла поля та доглядала дітей одного з поліцаїв. Це її і врятувало… «Одного разу поліцай сказав мені, що наступної ночі вантажитимуть молодь на роботи до Німеччини, - розповідає Галина Бурбан. – Наступної ночі я з подружкою ночувала у ямі на кладовищі». Коли дівчата повернулися, половини села вже не було, вивезли. Як не парадоксально, але німці вийшли з села Галини рівно через два роки, - 17 вересня 1943 року. 

У вагонах – на «бандерівщину»
Два роки по тому, як звільнили Україну, Галина вчилася, а коли закінчила інститут, її, разом з трьома десятками таких, як і сама, вчорашніх студентів, без попередження, немов худобу, вкинули в товарні вагони і відправили (куди б ви думали?) викладати. Її поставили директором семирічки в селі Ладанці на Львівщині. Тоді Галині виповнилось 24. Про ті часи і тих людей Галина Бурбан завжди згадує якнайкраще. «Там такі хороші, дружні, трудолюбиві та побожні люди», - відгукується про галичан бабуся. Ще більше полюбили її люди після того, як вона допомогла їх дітям. Після війни практично у всіх дітей була короста. «Я зібрала батьківські збори і загадала кожному з батьків принести гусячого жиру», - говорить Галина Іванівна. З цим крамом поїхала молода учителька в районний центр, Перемишляни, де і замовила необхідні інгредієнти для мазі. Буквально за тиждень корости у дітей як не було. «За це мене батьки ледь на руках не носили», - усміхається старенька.

І хоча на сході України війна закінчилась, на її заході тривала жорстока, подекуди нещадна боротьба українських націоналістів з регулярними частинами НКВС. «Бувало так, що прокинешся зранку, а когось із комуністів знайдуть мертвого, - говорить Галина Бурбан. – Місцеві селяни допомагали оунівцям, бо вважали їх за визволителів», - продовжує вона. Із такими, що допомагали продовольством, схованками чи навіть захищали словесно, НКВС розправлявся миттєво, одним вироком, - на Соловки.

Галина Іванівна розповідає, що їх повстанці не чіпали, зате свої, червоні, обзивали «бандерами» та щедро наділяли матюками. Вона не раз бачила, як через село провозили вбитих повстанців, бачила як руки ще живих звисали до землі і волочилися по ній, лежачи на кінній гарбі, а енкаведисти на прохання покласти руки пораненого відповідали: «Все одно здихати».

Назад, на батьківщину
В 1947 році в селі настало відносне затишшя, - повстанці поховалися по криївках і тільки час од часу здійснювали поодинокі диверсії. В тому ж році Галина і одружилася. Іван Бурбан був видний і розумний парубок. Під час війни, як знавець німецької мови, він був перекладачем. Через два роки після одруження молода родина Бурбанів переїжджає до Бахмача, Іван влаштовується на роботу до вагонного депо. Потім довгі роки розлуки з двома маленькими дітьми на руках, – чоловіка відіслали освоювати цілину, робота в місцевій школі і знову спільне та щасливе життя. Тридцять років віддала Галина Бурбан рідній школі, виховала не одне покоління учнів. «Деякі з них навіть через двадцять років заїжджають до мене, дякують», - говорить Галина Іванівна.

Епілог
Зараз Галині Бурбан 87 років. У неї двоє дітей, п’ять онуків, шість правнуків та один праправнук. Багато встигла зробити за своє життя, та от думає ще, доки жива, скласти генеалогічне дерево, відтворити у пам’яті увесь свій славетний рід, до кінця не знищений ні засланнями, ні голодоморами, ні розстрілами. Недарма кажуть, що той, хто не знає своєї історії – не має майбутнього. І доки живі такі люди, як ця жвава 87-річна бабуся з Бахмача, в нас є надія на краще майбутнє.

Віталій Назаренко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.