Мати повісилась, а 14-річна донька стала повією
В той час, коли її однолітки їли домашню смакоту, розважалися з друзями, сопіли над шкільними уроками та мріяли про романтичні побачення, вона жила просто неба і пізнавала ази дорослого життя. Щасливі безтурботні роки дитинства пройшли повз Аліну. Рідну домівку та батьків дівчині замінила вулиця та… чоловіки.
Батьки розлучились
Батьки Аліни розлучилися тоді, коли їй виповнився лише один рік. Після розлучення Аліна залишилась жити у матері, а її рідна сестричка – у батька. Незабаром у дівчини з’явився вітчим, а згодом народився і братик. «Жила наша родина в селі Топчіївка (Чернігівський район). Жили ми добре, - розповідає Аліна. – Батьки тримали господарство (кабанчика, кіз, кролів, курей) та обробляли город. Вітчим мене ніколи не ображав, ставився, як до рідної дитини. А мама в мене була – золото. Роботяща, ніжна, дбайлива. І все б було добре, але… батьки випивали, а потім лаялись. Через що вони сварились, я не пам’ятаю. Мабуть, через мамині п’янки. Вона полюбляла зустрітися зі своїми подружками, посидіти, випити. За такі посиденьки завжди отримувала від вітчима стусанів. Загалом мама пила частіше, ніж вітчим. Як тільки вона нап’ється, - він її поб’є. Спочатку я ходила до сільської школи, потім через негаразди в сім’ї батьки мене відправили навчатись в інтернат».
Мама повісилась
День Святого Миколая 2004 року… В той час, коли інші діти шукали під своїми подушками солодощі та іграшки, Аліна та її братик отримали від рідної матері такий «подарунок», який змінив їхнє подальше життя. «Ввечері батьки поклали нас спати, а самі засіли за стіл, - згадує дівчина. - Я прокинулась серед ночі. В хаті - тиша. Кілька разів гукнула маму, вона не відповіла. Я встала, вийшла в першу кімнату, бачу – п’яний вітчим валяється на підлозі, в сараї світло горить, а мами - немає. Тієї миті серце в мене так сильно калатало, що здавалось, ніби вуха позакладало. Вибігла на вулицю і мерщій - в сарай, а там мама… висить. І тіло її таке синє-синє… Виявляється, батьки напились, посварились і мама покінчила із життям». Аліні на той час було 12 років, а її мамі – 30.
Втекла з інтернату
Займатись подальшим вихованням Аліни вітчим не мав права, з юридичної точки зору для неї він був чужою людиною, - він з матір’ю дівчинки так і не одружився. А рідний батько Аліни навідріз відмовився від неї. Так дівчинка опинилась за десятки кілометрів від рідної домівки в інтернаті, розташованому в селі Красний Хутір (Новгород-Сіверський район). На чужині Аліна не затрималась, через кілька місяців вона втекла з інтернату. «Не подобалось мені там, і все, - говорить дівчинка. – Жити довелося за певними правилами, а я звикла на волі. А ще хотілося додому». Автостопом Аліна добралася до Чернігова і вирішила… їхати далі, до столиці. «В інтернаті жити я не хотіла. Домівки в мене немає, а Київ - місто велике, можливо в ньому й для мене знайдеться місце – подумала я і поїхала далі», - говорить дівчина. Але цього разу побачити столицю їй не судилось – випадково мала втікачка була спіймана. «Якби не апендицит… Одного дня в мене раптово схопив живіт, біль був дуже сильний, - згадує Аліна. - Я «піймала» машину і водій мене привіз до Чернігова у дитячу лікарню. А лікарі, мабуть, і повідомили міліцію».
Самотня сирота у столиці
Далі в житті Аліни був чернігівський інтернат, потім знову втеча і нарешті… довгожданий Київ. До безпритульної сироти столиця виявилась не зовсім привітною – адже там таких, як вона, бідних, знедолених, бродячих дітей - хоч греблю гати. Добре, що надворі панувало літо. Жила Аліна просто неба, спала, де доведеться, милась і прала речі в Дніпрі. «А от знайти їжу – це вже завдання не з легких, - говорить дівчина. – В тому районі, де я жила, гарна мальовнича природа і великий парк. Кожного дня люди приходили туди на пікніки. Бувало, сидить компанія, п’є-гуляє, а тут і я десь поряд сиджу, запросять мене до себе, чимось пригостять. Інколи траплялось так, що знайомились зі мною хлопці. Так слово за слово - запросять до кафе, чимось пригостять. А іноді й по кілька днів голодною була. В животі все від голоду аж бурчить, а їсти нічого». Вільне життя в столиці пішло не на користь дівчині. Ззовні тендітна, симпатична, весела дитина навчилась палити і почала вживати спиртні напої. Перший сексуальний досвід отримала в 13 років в Києві, – щойно познайомившись з хлопцем, віддалася йому за морозиво та квитки на каруселі. «Тоді я його бачила вперше і востаннє», - говорить Аліна.
Працювала повією
З вулиці Аліна потрапила в руки сутенерів. «Працювала» на трасі за Києвом поблизу села Круглик. «Всі дівчата, які стояли вздовж цієї ділянки траси, належали одному сутенеру. Жили ми в гаражі, розташованому в якомусь селі, - розповідає Аліна. – Весь час за нами стежили. На роботу і з роботи возили машиною. Навіть в магазин сходити ми не мали права - харчі і одяг нам привозили. Послуги дівчат, які стоять на трасі, коштували не дорого (100 гривень – оральний секс, 150-200 – традиційний). Тобто, як кажуть, все було дешево і сердито - сіла в машину, від’їхали у менш людне місце, задовольнила клієнта, забрала гроші і все. Стояли ми на трасі зранку й до ночі. Я за зміну іноді обслуговувала 5-6 клієнтів. Всі зароблені гроші до копійки віддавала сутенеру».
Слухаю Аліну і дивуюсь: ну, нехай вона сяка-така нерозумна, непутяща дівчина, а чи є здоровий глузд у дорослих чоловіків, які купують на вулиці дитину для сексу? Подумати на Аліну, що вона доросла жінка, неможливо – зовні дитина-дитиною. Їй нещодавно виповнилося 17 років, а коли стояла на трасі, то було лише 14.
«А я, як вовк у лісі…»
З притону Аліна також втекла. Допомогла їй, як не дивно, дружина сутенера. «І ось знову Київ, - згадує дівчина. – Навколо багато людей, а я, як вовк у лісі, така ж самотня».
Та доля все ж таки посміхнулась дівчині. Вона зустріла… Славу. Аліні тоді було 15 років, а йому – 22. Разом вони прожили два роки. «Чи любила я його? Не знаю, - говорить Аліна. – Головне, що я мала де жити (у нього була квартира, де він мешкав разом зі своїм вітчимом та двоюрідним братом), що їсти, була на волі і мене ніхто не кривдив. Слава навчив мене готувати їжу, користуватися газовою плитою та пральною машинкою, прасувати одяг. Я ніде не працювала, а він – мав роботу на будівництві… Якось ми посварились. Я пішла в бар і напилась. А коли поверталась вже додому, мене затримали правоохоронці». Виявляється, Аліна перебувала в розшуку. Так, наприкінці лютого 2009 року дівчина опинилась в Чернігові у приймальнику-розподільнику для неповнолітніх, потім - знову в інтернаті. Там вона має пробути до кінця навчального року (ну, якщо, звичайно, не втече) і… все - можна вирушати у «вільне плавання». Після отримання атестату Аліна планує піти на навчання в училище і стати поваром. «Для гарного повара робота завжди знайдеться. Я хочу повернутись назад в Київ, до Слави, - говорить Аліна. – Мрію жити у власному будинку, мати чоловіка, двох діточок, господарство. Я б, наприклад, тримала і поросят, і курей, і корову, і навіть коня. Не хочу жити так, як жила моя мама. Я хочу мати родину, хочу, щоб в моєму домі завжди був порядок! Я хочу бути щасливою!»
І нам хочеться вірити в те, що знедолені хлопчики й дівчатка остаточно не загублені для суспільства, що діти, які так рано пізнали гіркоту життя й розчарування, будуть щасливими, повірять в добро, справедливість і чистоту людських взаємин.
Валентина Федусь
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.