Олю Зенькевич в дитинстві рідна мати залишила в менському зоопарку, а телеканал допоміг знайти рідних братів

Добавить новость

Четверг, 31 Августа 2023 14:10  |  Просмотров: 8568

Маленька, ніби дівчинка-підліток, метка Оля хвацько орудує знаряддями праці, миючи, прибираючи, розчищаючи й прополюючи міські під’їзди й прилеглу до них територію. Вже п’ять років вона трудиться комунальним працівником в Городнянській ЖЕД. Колеги й жителі двоповерхівок її так і звуть: Оля Мала. Якось довелось бачити, як літня жінка у дворі обізвалась: «Олечко, йдем зі мною, допоможеш у погріб спустити речі»… Оля, посміхаючись, відставила відро убік і попрямувала за нею. «Але ж ти не соціальний працівник», – дивуюсь. Посміхається: «Ну то й що? Мені не важко, а як вона сама? Там така драбина аварійна, їй ніяк». Так і розговорились. І несподівано виплила у світ трагічна історія маленької дівчинки Олі, яка всупереч усьому, що звалилось на її тендітні плечі, не зламалась, вистояла і не втратила ані любові до життя й людей, ані оптимізму, ані віри в дива.



«Робіть з нею що хочете», – сказала мати…

Спочатку Оля не дуже згоджується виносити свою історію на люди – це щось глибоко особисте, не для обговорень на язиках. Але потім раптом радісно погоджується: «Я теж ні у що не вірила, але ж насправді мені допомогли. Хай і люди знають, може, комусь у нагоді стане». І починає свою сповідь, вже за чашкою кави.

– Я народилась у 1984 році в Макіївці, на Донбасі, – каже вона. – Маму звали Ніна. Ніна Сопіна. А моє прізвище було Зеленська. На батьковому, значить. Хоча його я не пам’ятаю взагалі, навіть не уявляю, яким він був. Знаю, що Віктором звався. З раннього дитинства пам’ятаю, що ми з мамою були завжди тільки вдвох. Вона їздила по селах, працювала дояркою. Але то такі, уривчасті спогади. Не пам’ятаю як і чого ми з нею опинились у Мені, на Чернігівщині. Мені тоді було років шість. А от з тієї точки відліку вже все пам’ятаю чітко. Маму взяли на роботу в зоопарк. У її обов’язки входив догляд за папужками. Я любила їй допомагати – годувати щебетунів, прибирати. Нам дали будиночок тут же, на території зоопарку. В ньому ми й жили.

Оля замовкає, наступний епізод їй дається важко. Але, зібравшись, каже: «Одного ранку я прокинулась, а мами нема». Де шукати? Дівчинка побігла в контору зоопарку, а там тітки, опустивши очі, розвели руками: «Пішла твоя мама. А про тебе сказала – робіть, мовляв, з нею що хочете. І що ж нам з тобою робити?». Можна тільки уявити, як після тих слів перевернувся світ маленької дівчинки. Вчинку матері вона не розуміла. Хоча бачила, що мама любить заглядати в чарчину і тоді дивно поводиться. Але ж для будь-якої дитини своя мама – найкраща, з усіма її дивацтвами й недоліками. Дівча тимчасово прихистила сусідка – доки збирались і оформлювались усі документи, щоб відправити малу до сиротинця. Так Оля у 1992 році опинилась в Городнянській школі-інтернаті для дітей-сиріт.

Жіноча доля

Шкільні роки Оля згадує без ентузіазму, але й без образ. Каже тільки: «Нормально було жити й навчатись». Але дівчинку мучили думки про те, що в неї є тато, і вона йому виявиться потрібною. А, може, в неї й інші родичі є? Тітки, наприклад, сестри чи брати, бабуся… Однак ця інформація для учнів школи була закритою. Мама ж з’явилась в інтернаті, щоб побачити доньку, лише два рази.

– Перший раз вона приїхала в тому ж році, як я опинилась в інтернаті, – каже Оля. – Привезла моє улюблене платтячко, якому я дуже зраділа. І запевняла, що ось скоро вона влаштується і забере мене звідти. Я, звісно, вірила й чекала. Довго чекала. А потім зрозуміла, що мої сподівання даремні. Коли вона врешті з’явилась в інтернаті, то була в стані алкогольного сп’яніння, я відмовилась її бачити – просто до неї не вийшла…

Після закінчення дев’яти класів Оля вирішила не залишатися більше в інтернаті. Тим більше, що їй виповнилось 18.

Каже. Хотіла піти вчитися на кухарку або швачку, але в профільні училища в Замглаї та Чернігові, їй сказали, треба була повна шкільна освіта. Тому дівчина залишилась у Городні. На той час в її житті з’явився Олег Зенкевич, який працював сторожем в інтернаті. Пара почала жити разом. Оля влаштувалась прибиральницею в свій же інтернат. А в 2003 році Оля і Олег одружились. Незабаром народився їхній син Максим. Однак подружнє життя не склалось, і через п’ять років вони розійшлися.

– Потім доля мене занесла в Хрипівку, – розповідає жінка. – Познайомилась з чоловіком, спробувала ще раз влаштувати сімейне життя. Дуже хотілось родини. В мене ж її ніколи не було. У Хрипівці я народила донечку Вікторію. Працювала на підробітках – то картоплю перебирала, то ще щось підвернеться. Город обробляла. Нам вистачало. Але життя все одно не клеїлось. Тож через шість років я повернулась у Городню. Отоді й зустріла свою долю. З Василем Чигринцем ми вже десять років разом. Він працює в комунальній службі міської ради, я – в ЖЕДі. У нас все навпіл – і біль, і радість. Будинок купили. Вікусі 12 років, вона ще школярка. Василь мене розуміє і в усьому підтримує, допомагав і в пошуку рідних, і на телепередачу зі мною їздив…

У серці весь час жила надія

Ольга розповідає, що коли після випуску з інтернату їй віддали документи на руки, з них вона дізналась, що її мама померла через кілька років після того, як відмовилась від доньки. Померла від ножових поранень у серце.

– Обставини її смерті я не з’ясовувала, – каже жінка. – Не через образу, образи в мене на маму нема. Хтозна, що спонукало її на такий крок – відмовитись від власної дитини. Може, своє жіноче щастя шукала. Якби зараз вона була жива й приїхала – я б її обняла й поцілувала. Але так вона розпорядилась своєю долею. А от батька я намагалась розшукати. У довідці, виданій в інтернаті, значилось, що батько на той час відбував покарання в тюрмі. Перші спроби пошуку робила, ще навчаючись в інтернаті. Писала листи в популярні телепрограми «Жди меня», «Ключовий момент». Але ніякої відповіді не отримувала. Тоді я зневірилась і припинила пошуки. Аж доки років три тому у Фейсбуці не натрапила на пост програми «Говорить Україна». Там вони пропонували свою допомогу в складних життєвих обставинах, в тому числі й у пошуку рідних. От я і подумала: «А раптом?». І написала їм повідомлення про те, що хочу знайти свого батька.

Відповідь прийшла неочікувано швидко. Попросили її номер телефону, щоб зв’язатись. Оля спочатку сприйняла все це з недовірою – а раптом це шахраї? Не може бути, щоб так швидко й безкоштовно їй згодились допомогти. Але бажання дізнатись про свою родину взяло верх.

Організатори програми задавали багато питань – про дитинство, про все-все-все. А потім десь через місяць запросили приїхати в Менський зоопарк, щоб там розпочати зйомку передачі. Втім, на запитання чи вдалось щось з’ясувати і віднайти когось з рідних, не відповідали– мовляв, про все дізнаєшся у свій час.

– Я показала їм будиночок в зоопарку, де ми з мамою жили, – каже Оля. – Стільки років минуло, а я все згадала. Навіть папужки виявились на тому самому місці! Потім ми зі знімальною групою приїхали в Городню, до мене додому, і тут теж продовжились зйомки – як я збираюсь на роботу, як їду велосипедом вулицями міста. А тоді ще десь через тиждень мені подзвонили і запросили приїхати в Київ, у студію, де зніматиметься черговий випуск програми. Як же я хвилювалась! Поїхали ми втрьох – я, чоловік і донька. Мені такою важливою була їхня підтримка!

«Я й не здогадувалась, що маю так багато рідних людей!»

Оля розповіла, що їх знімальна група забрала прямо зі станції Лісова у Києві, поселили в готель і знову ж таки загадково нічого не розповідали.

– Я вже ж розуміла, що вони знайшли когось з моєї рідні, але навіть гадки не мала кого саме, – каже вона. – Зробили олівцем портрет моєї мами з моїх же слів – такої, якою я її пам’ятаю. Я так хвилювалась, мені все наче в тумані було. Вийду ввечері в коридор готелю і вглядаюсь у обличчя людей, які там з’являються: думаю, ось жінка стоїть. Мо’, моя родичка якась – теж, можливо, її привезли на передачу і нічого не розповідають. Наступного дня нас повезли в студію. Мені зробили макіяж. Пам’ятаю, я сиджу, на мені все тремтить, а майстриня чаклує наді мною. Аж зайшла якась з програми – може, режисер чи хто там, глянула на мене, побачила моє хвилювання, і посміхнулась до візажистки: «Щоб Оля була красивою!».

А тоді мене повели безпосередньо в студію. Повна зала людей. Вийшов ведучий Олексій Суханов. У житті точнісінько такий, як на екрані ми його бачимо. Став розпитувати про дитинство, про маму, про те, що пам’ятаю. А потім: «Кого ви приїхали шукати?». Я розгубилась, не знаю що сказати. Кажу – когось із рідних. А він: «Як ви думаєте, хто може зайти зараз у студію?». В мене й ноги підкосились від хвилювання. Адже я насправді не знала кого побачу.

Олю посадили в залу, серед глядачів. Вона й сьогодні з хвилюванням згадує:

– На сцену вийшли троє чоловіків й жінка. Як я дізналась з розмови їхньої з ведучим, це були мої брати Олег, Діма, Саша і та жінка, яка взяла нашого Сашу в прийомну сім’ю, виростила його і стала йому справжньою мамою. Коли Суханов розпитував їх про дитинство й спитав, чи здогадуються вони хто може їх шукати, вони розповіли, що їх усіх братів ( а всього їх п’ятеро було) мама в дитинстві кинула. Сашко потрапив у прийомну сім’ю, Олег ріс з бабусею, хтось у тіток з дядьками. А потім кажуть: «Оля! У нас же ще була найменша сестричка Оля! Це вона, мабуть, нас шукає». Тоді ведучий каже: шукайте в залі, чи вгадаєте маленьку Олю? Діма тільки глянув на мене й одразу: «Ось вона!».

Оля спустилась з братами на сцену. Намагалась триматись з усіх сил, щоб не розплакатись. Багато чого дізналась – і те, що родичі її шукали, але не змогли з’ясувати де дитину мама діла. Вона ж категорично відмовлялась розповідати про свій вчинок і де доньку залишила. Хто ж міг здогадатись про Менський зоопарк і Городню? Втім, схожим методом вона вчинила з усіма своїми дітьми. Але то було вже минуле. Майбутнє жило на сцені. Оля привезла подарунки – шкарпетки і шарфики, сплетені власноруч. У студію приїхала ще й дружина четвертого брата Олексія, на жаль, вже покійного. Жінка нині живе в Варшаві, вона теж усім серцем прийняла Олю і кличе до себе. Однак Оля не погоджується: «Без чоловіка я нікуди не поїду. Хай, війна скінчиться, то й буде час і можливість для гостин».

П’ятий брат Ігор спілкувався з родичами по відеозв’язку під час програми – він з сім’єю живе в Криму. Теж був дуже радий, що маленька сестричка знайшлась. Зідзвонювались, спілкувались, Ігор теж запрошував у гості. Але то було до повномасштабного вторгнення. З приходом рашистів спілкування припинилось. Мабуть, для жителів Криму це небезпечно, каже Оля.

Це велике щастя – мати родину, навіть якщо її знайти вже в дорослому віці

– Як виявилось, я – шоста дитина своєї матері і мала аж п’ятеро старших братів, – у захваті каже Оля. – Тільки, на жаль, Льоші вже нема, не довелось за життя з ним зустрітись. Як же мені було щемно дізнатись, що вони всі мене пам’ятають і весь час згадували. А моя дитяча свідомість стерла з пам’яті ті миті, коли ми з мамою приїжджали на Сумщину, в містечко Свесу, де мешкали бабуся з дідусем, дядько з тіткою, мої брати.

Оля каже, після передачі вони всі обмінялись телефонами і зідзвонились одразу наступного дня. Годинами розмовляли по телефону. Оля взяла відпустку і одразу поїхала з чоловіком і донькою в Свесу, де жили Діма та Олег, а також дядько з тіткою, які з нетерпінням чекали зустрічі з племінницею. Приїхавши в містечко, вона одразу пізнала цю місцевість. Навіть дитячий майданчик, на якому маленькою гралась з двоюрідною сестричкою Ірою. От справді людська свідомість – явище незбагненне.

– Як нам усі раді були! – каже Оля. – А дядько як зайшов у кімнату, я аж оторопіла: одне обличчя з моєю мамою. Тітка розповіла, що вони мене шукали, писали листи й запити. Покійна бабуся дуже переживала за маленьку онучку, хотіла її побачити. Кажуть – якби вдалось тоді хоча б слід відшукати, мене б знайшли і забрали. Росла б я не в інтернаті, а серед рідних людей.
Побувала Оля і у Феськівці, що на Менщині, в гостях у брата Саші, який жив там з родиною. Разом з ним з’їздили в Шостку, до його прийомної мами Люби, яка виявилась рідніша рідної.

Оля з чоловіком Василем чекали на рідних з їхніми зворотніми візитами. Але на заваді стала війна, яка прийшла й на Сумщину та Городнянщину. Тож вирішили відкласти подорожі до мирного часу. Але телефоном спілкуються часто, з братом Сашком – щодня, а буває, й по кілька разів на день.

– Ви не уявляєте, яка я щаслива, – каже Оля і її очі світяться променями. – Стільки прожити і виявилось – у мене така родина, такі чудові брати! Я стільки часу їх шукала! Я навіть, як інші діти, виховательку в інтернаті мамою не називала, бо розуміла, що то від відчаю і зневіри. А я мріяла про справжню кровну рідню і не втрачала надії. Тож хочу всім сказати, хто має якийсь душевний біль: ніколи не втрачайте віри! Чудеса в житті трапляються, якщо в них вірити.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: