«Побили вікна якоюсь желізиною. І два мурли уплигують в масках. Чорні, як торби, і для очей дірки»

84-річна Дарія Ганжа з хутора Шевченкове неподалік села Харкового Талалаївського району живе, вважайте, посеред поля. До найближчих сусідів — кількасот метрів. З компанії хіба кози Білка і Зоя, які обгризають кукурудзиння, що ним обтягнута хата. Господарювати допомагає Володимир Титаренко. А за це йому Миколаївна ковбаски купить, сто грам наллє.


Дарія Ганжа

У баби Дашки (так називають стареньку місцеві) навіть огорожі немає, та й ніколи не було. За останні кілька років Миколаївну пограбували чотири рази. Коли запитувала у злодіїв: чого лізете до мене? — відповіли: «А ми у перву хату».

— Паркану ніколи й не було. Батько на війні загинув. А нас у матері четверо. Не до парканів. Хата дерев’яна. Підлога земляна і глиною обмазана. Як у сороковому році стяли батьки, така і зараз стоїть, — розповідає Дарія Миколаївна.

Уже кілька років після смерті матері живе сама. Заміж ніколи не ходила, дітей не нажила.

— Заміж ходити не рискувала, — розповідає старенька. — Хоч багато сватальників приходило. Непогана дівчина була. Повненька, гарненька. Кидалися люди. Та я сказала: через свою хворобу не піду (хворіла на сухоти). Я слаба, а чоловік мене обіжатиме, будуть аборти, діти, незгода. А я буду розстраюваться. Поживу сама.

Був один хлопець гарненький, Миколкою звали. У нас тут на тракторі працював. Доки був перед очима, зналися, я його полюбила. А потім поїхав у Срібне, іншу знайшов. Жалію про це. Отут-о на всю жизнь осталось, — б’є себе кулаком у серце.

Єдиний живий брат зараз у Горлівці Донецької області. Жодної звістки від нього не отримувала уже давно.

— Два рази пісьма йому посилала. Повернулись назад. Мобільного у брата немає. Домашні не працюють, і лягаю, і встаю — хрещуся і молюся Богу, щоб живий був. Він же з 1928 року. Старість. Треба б спокій. А вони ж там у подвалі ховались. Останній лист прислав годів два тому. Писав, що война, стрілянина, по хатах гатили. Повибивало вікна разом із рамами. Так він їх, пише, забив толлю. Бо стеклити заново, хто його знає, чи не виб’ють назавтра, — зітхає Миколаївна. — У нас, хоч і не війна, та не легше. От-от уб’ють.

Кілька год тому вкрали поросят. З мене наче душу вирвали. Визвала міліцію. Вони і по сараях ходили, мо’, у кого знайдуть. Та де там...

За півтора місяці взяла ще пару. Місяць вони підросли. Такі гарненькі, дебеленькі. І тих забрали. Я знову в міліцію. А вони мені і порадили: ви краще сала собі на ці гроші купіть. У вас погані хліви, на курячій нозі: відкрив і бери. А ви одна, сама.

Свині вибрали. Уже нічого брать. Іде утретє це мурляччя. Було часів до дванадцяти ночі. Чую — попід хатою стріля. Ловко б’є. Ввімкнула світло — воно затихло. Я вимкнула. Тоді до вікна: «Бабусю». Звідки ти знаєш, що я бабуся? І горілку питає. Немає. Тоді про гроші. Побили вікна якоюсь желізиною. І два мурли уплигують у хату в масках. Чорні, як торби, і для очей дірки. Серце як не висохло. Давай вони по банках стрілять. Із чого, мені не видно. І требують тисячу рублів. У мене було пенси 700. Я її у платочку в пазусі держала. Віддала. Забрали сало, дві банки краски.

З год минув. Я якраз надвечір кіз подоїла. Заходжу в хату, а слідом за мною двоє. Один мене за голову. І тряпкою мота, і до себе прижима. І в рот тряпку. Теж у масках. Чи ті, чи інші? Я ж їх не бачила. Один при пузі, жирний гад. Світло горить. Маски не скида. Він біля мене, а другий дєйствує по хаті. Все перекинули. А нічого не знайшли. «Бабусю, якщо найдем — заберем, якщо ні, то підем так». Культурні.

Нічого їм не страшно, ідуть, як додому. Тільки й того, що вони мене не били.

— Як гадаєте, ще прийдуть?

— Серце мені убили навіки. Як що шолохне, я в паніку. Брати у мене вже немає чого. Та й діватись нікуди. Як уже буде.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №50 (1649), 14 грудня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.