Чемпіон світу - в 60!

Чудового успіху в олімпійських Афінах на чемпіонаті світу з гирьового спорту домігся 60-річний Сергій Пирковський з Борзни. Змагаючись зі світовими зірками, вік яких 60-64 роки, атлет з Чернігівщини вперше підкорив золоту сходинку п’єдесталу пошани! І, зійшовши на неї, майстер спорту з насолодою та гордістю дивився, як злітає на щоглі прапор України. Почуття зашкалювали: «Я найсильніший на планеті у ваговій категорії 90 кілограмів!» А по щоках покотилися сльози радості від мелодії Гімну рідної держави.


НА ЗНІМКУ: поцілунки дружини Парасковії і доньки Катерини - найдорожче для чемпіона

Козацький гарт допоміг утерти носа дядькам

Після виснажливого триденного авто-переїзду Європою до берегів Егейського моря ветеран продемонстрував відмінні результати: за десять хвилин штовхнув дві 16-кілограмові гирі 55 разів, а через годину в ривку - металеву кулю підняв 230 разів, хоча прискіпливі судді зарахували 222 спроби, що в сумі двоборства принесло 277 балів. Чемпіони Англії та Шотландії склали шалену конкуренцію, намагалися перевершити досягнення українця - нащадка козацького роду, але... марно, як не спромоглися й інші гирьовики з 28 країн. У травні на чемпіонаті Європи в Будапешті нашому землякові також не було рівних.

До цих історичних перемог атлет йшов понад сорок років. І щоб здійснити свою мрію, Сергію довелося пройти тернистим, нелегким шляхом тренувань та життєвих випробувань. А розпочалися вони у рідному селі - мальовничих Прохорах.

У хліборобській родині Пирковських завжди панував, як нині кажуть, здоровий спосіб життя: цигарки не палили, горілкою не балувалися, хіба що на свята, працювали у поті чола. Зрозуміло, що сільська земля плекала дужих витривалих людей. А прикладом для підлітка слугували троє дідів, які пройшли війну, були невтомними косарями, доживши майже до дев’яноста років.

- Дух суперництва із залізом у сім'ї, - згадує Сергій, - заронив мені старший брат Андрій, який захопився важкою атлетикою та мрією вступити до інституту фізкультури. А тут ще й газета розпочала друкувати квартальні комплекси атлетичної гімнастики для початківців. Ми придбали гантелі, з тракторних коліс зробили штангу і з молодечим запалом почали тренування вдома. Далі в школі організували гурток, заняття якого у спортзалі тричі на тиждень відвідувало понад сорок учнів. Брат згодом поїхав на навчання до Києва, а я десятикласником восени 1974 року дебютував у змаганні силачів на районному стадіоні під час святкування Дня фізичної культури та спорту. Піднявши двопудову гирю сорок разів, дуже здивував усіх конкурентів, набагато старших і досвідченіших. А глядачі жартували: оце юнак, ще хлопчина, а так ефектно утер носа дядькам. Гірдість розпирала груди, але головне: я зрозумів, що це мій вид спорту на все життя.

Подих рідної землі та приклад матері

Зрозуміло, що після десятирічки шляху здібного гирьовика був один - до Київського інституту фізичної культури. І столичний час навчання став періодом професійного опанування секретів спортивного вдосконалення та фізичного загартування.



- Було цікаво, але важко, - згадує ветеран. - Часу не вистачало, адже нам паралельно із набуттям теоретичних знань потрібно було їх вміло застосовувати на практичних заняттях з багатьох видів спорту. Приходили в гуртожиток і падали від втоми. А вранці - підйом і вперед... Цей студентсько-столичний ритм життя став для мене визначальним і пам’ятним.

Саме він добряче допоміг дипломованому спеціалісту під час служби у спор-троті Київського військового округу, а на армійських змаганнях досягти чемпіонських висот та виконати норматив майстра спорту. Але коли став працювати в ДЮСШ, ці досягнення не вплинули на тренерський оклад, який становив 90 рублів. І тут на допомогу прийшов брат, який працював гірником у Павлограді.

- На шахті, - каже Сергій, - я вже першого місяця заробив 270 рублів, тож і залишився працювати у лаві, змінивши згодом кайло на кермо електровоза. У вільний час відновив тренування, створив команду шахтарів-гирьовиків. І ми тричі вигравали першість західного Донбасу, а двоє моїх вихованців виконали нормативи майстрів спорту.

Відпрацювавши дві п’ятирічки в особливо шкідливих підземних умовах, вийшов на пенсію. А враховуючи, що екологія у Павлограді дуже погана, вирішив продати квартиру й переїхати на рідну Борзнян-щину до райцентру, ближче до старенької матері - Софії Денисівни. Ненька, незважаючи на літа, яких набігло вже на дев’ятий десяток, активно порається на городі в Прохорах. Молодець! Ось із кого приклад треба брати. Син намагається їй допомагати, й частенько, сідаючи на велосипед, їде до села за 25 кілометрів...

По натурі - тренер і спортсмен, а не адміністратор

Водночас місцеве спортивне керівництво, враховуючи вищу тренерську освіту та кваліфікацію, запропонувало богатирю посаду завуча в ДЮСШ.

- По натурі я- тренер, а не адміністратор, - зазначає Сергій, - за посадами ніколи не бігав. І коли запропонував відкрити секцію гирьового спорту, то на мене подивилися здивованими очима, як на хворого, порадивши, що ліпшим для села буде напрямок з вільної боротьби. Але, на моє переконання, будь-якою справою має керувати професіонал. Врахувавши те, що матеріальна база школи слабенька, а перспектив для розвитку улюбленого виду в Борзні немає, вирішив зосередитись на особистих тренуваннях, тим більше, що син Ярослав і донька Катерина пішли на власні хліба. Тож вільного часу вдосталь.

Унікально: без тренувальної бази та інвентаря -до світових подіумів

Чемпіонські досягнення на всеукраїнських, міжнародних, світових змаганнях стали винятковою заслугою самого спортсмена. У райцентрі немає відповідної тренувальної бази та навіть змагального інвентаря. 16-кілограмову гирю виготовив власноруч, відпилявши шматок від 24-кілограмової кулі. А власна квартира стала його міні-спортзалом. Приїхавши до Борзни, я на власні очі побачив, як у двокімнатній «хрущовці», без змагальних гир, тренується чемпіон 6-7 разів на тиждень, піднімаючи за день до 20 тонн металу. Особисто складає графік підготовки до чемпіонатів і турнірів, раціон харчування, систему реабілітації та відпочинку. І в цьому чоловікові допомагає його улюблена дружина Парасковія. Вона і кухар, і дієтолог, і лікар-масажист, і порадниця уже впродовж майже сорока років.

Просто унікально, яку силу волі, козацький характер та грані захоплення спортом має 60-річний ветеран! Відверто, і язик не повертається назвати його таким. Сергій Володимирович не тільки душею молодий, сповнений сили та завзяття, а планує не один ще рік показувати приклад молодим. Так, як це він продемонстрував на районному святі, присівши легко 56 разів з півцентнерним мішком цукру і пере-мігши набагато молодших суперників. Але, щоб стати учасником міжнародних турнірів, таких призів і мішків явно малувато, потрібні кошти і немаленькі. Для прикладу, тільки поїздки до Греції та Будапешта вартували десятки тисяч гривень. Звичайно, де їх знайти пенсіонеру, якщо Чернігівщина єдина в Україні область, де не створена регіональна федерація гирьового спорту?

- Лише завдяки допомозі Борзнянської райдержадміністрацїї та спонсорам, - каже атлет, - стала реальністю моя участь у чемпіонатах світу та Європи цьогоріч. І хоча останні десять літ я посилено тренувався, але нестача коштів дозволяла виплескува-ти накопичений адреналін лише на українських та обласних змаганнях.

Яка ж плата за перемоги?

Якось Сергія Пирковського запитав один поціновувач спорту, скільки йому платять за перемоги? На що чемпіон відповів:

- Нещасна ти людина, якщо все перевертаєш на гроші. Завдяки спорту я і моя сім’я - здорові. Завдяки гирям я завжди в тонусі та доброму настрої. Медалі й титули - це лише свідчення моїх досягнень, а найголовніше - власне моральне задоволення. Тож побажаю молоді більше бувати на свіжому повітрі, вдосконалюючи своє тіло і волю фізичними вправами.



Сергій Гайдук, "Деснянка" №43 (676) від 26 жовтня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.