Після смерті матері став безхатьком

Першого квітня козельчанину В’ячеславу Букіну минуло 57 років. Про його день народження не згадав ніхто. Безхатько, якого прихистили добрі люди, був радий, що зранку має свіжий сніданок і ніхто не дорікнув шматком хліба.


В’ячеслав Букін

«Мене посадили на три роки»

— Якби не Зоя і Миша (це він про родину Андрійченків з села Лихолітки Козелецького району, їй 55 років, чоловіку — 58. — Авт.), не знаю, де б і ночував. А може, і в живих мене б не було, — зітхає В’ячеслав Олексійович. — Доки жила мама, був дах над головою і слово добре. Та торік другого квітня вона померла. Тепер мені немає де голову прихилити. Сестра Люда мене любила, та її наркомани убили. А друга, Лена Синицька, працює старшою медсестрою Козелецької поліклініки. Її чоловік Олександр — голова районної спілки ветеранів Афганістану. Сидить на вахті у «білому домі». Вони не впускають мене у батьківську хату.

— Чому так сталося?

— Довга історія. Жив я з батьками, вивчився після школи на столяра, теслю і муляра четвертого розряду. Поїхав у Запорізьку область, одружився. Дали нам будинок у радгоспі. Украв три мішки соняху, мене посадили на три роки. Дружина не дочекалася, подала на розлучення. Вернувся, будинок порожній, речі дружина забрала і виїхала в Тамбовську область. Доньку відвезла моїй матері, а згодом її забрала. Де моя дочка нині, я не знаю. Повернувся до батьків.

— У вас золоті руки, жили б, працювали.

— Намагався. Поїхав у Риботин Коропського району, будували там школу. Познайомився з Ольгою Зарецькою. Жили наче нічого. А тоді вкрав я порося в колгоспі, дали мені три з половиною роки.

Вернувся додому після тюрми. Тримався. А тоді на п’яну голову вкрав велосипед і знову на три роки на зону. Вчетверте сів за те, що циганам у селі Берлози помагав красти. Вони все виносили, я за тачку, за ними возив.

Ось усі довідки про звільнення, — показує папірці з печатками. Перша судимість 1987-1989-ий, друга — 1994-1998, третя — 1999-2002, четверта — 2005-2008. Як повернувся востаннє, то пив, то не пив. Старався по людях якусь гривню заробити. На роботу офіційно не влаштуватися. Тут безпроблемних не беруть, а в мене чотири судимості. Вік передпенсійний. Ще й паспорта немає. Кому я треба?

«Сестра сказала: «Це все моє»

— Куди ж подівся паспорт?

— Вчетверте як судили, я документи вдома залишив.

— Як же вас без паспорта посадили? Він же має зберігатися в особовій справі.

— Не знаю. Як повернувся, — до матері: «Мамо, де мій паспорт? Я ж вам усі документи лишав». Знизує плечима і мовчить. Я наполегливіше давай наступать. Розвернулася, пішла на сестри Лени половину (батько по смерті своїй відписав їй півбудинку), принесла звідти лише метрику. Куди подівся паспорт, я не зміг допитатися. Ні у матері, ні у сестри. Пішов у міліцію, став на облік. Мені дали тимчасову посвідку замість паспорта.

Чоловік обережно дістає з целофанового пакета потерту довідку з фото і адресою.

— Уже згодом зрозумів, що вона тимчасова. Лише на місяць. Та жив, як жив. Ходив по халтурах. За матір’ю доглядав: і їсти варив, і купав її. Пенсію сестра забирала. Дасть мамі 200-300 гривень на продукти і все. Коли мама була жива, я мав свою кімнату і був щасливий, що є дах над головою, і гадки не мав, що стану безхатьком.

Разом із зятем Сашком огорожу робили, плитку клали. Все будували у дворі, хаті, нікого не наймали. Він мене хазяїном називав, бо сам же у цьому домі не зареєстрований. У нього двокімнатна квартира в селищі Десна. Не знаю, чи квартирантів нині тримає, чи порожня стоїть.

Як пом’янули маму, дев’ять днів, відчув — мене хочуть з батьківської хати вигнати. Біда прийшла на 40 днів.

Устав вранці, вдягаюся, тверезий. Зять заходить і каже: «Доки люди зберуться, щоб і духу твого не було. Або до жовтня будеш платити по 300 гривень. А з жовтня — по 800 або 1000 гривень, я ще не рішив». Мати раніше за своїми рахунками платила, а тут раптом він розпоряджається, ручки газу на плиті повідкручував, Котел на їхній половині.

Я порахував — 180-200 гривень зі своїх підробітків я потягну, не більше. Ще ж їсти за щось треба. А він: «Віддавай ключі. Я врубаю новий замок у хвіртку. Якщо спробуєш через паркан перелізти, я тебе застрелю». У нього є зброя. І випроводив мене. Речі мої склали у мішки, винесли на подвір’я.

Сестра підтримала чоловіка. І каже мені: «Ти тут ніхто, і звать тебе ніяк. Це все моє. Мати цю хату мені відписала». Але документів не показала.

З Андрійченками познайомився в лікарні

— Невже вам кутка у літній кухні не знайшлося?

— Літню кухню переробили на сарай, обклали піноблоком. І не для мене. Випровадили, лізти назад не став. Ще й справді пристрелить.

Речей мені нікуди було забрать. Спочатку ночував у старому приміщенні веттехнікуму. Вдень допомагав людям на городах.

Якось неподалік своєї нічліжки зайшов до магазину купити цигарок. Вийшов, стою, курю. За магазином на східцях студенти технікуму горілку пили, їх було троє: «Що ти тут лазиш, у нас речі пропадають». Почали чіплятися. Я виправдовувався, мовляв, нічого не брав. Бо у мене з речей — усе, що на мені. Та вони не слухали. Стали мене бить руками і ногами. Змісили так, що, коли отямився, ледь доповз до лікарні. Добре, літо було.

Медики діагностували переломи перенісся, ребер. Правий бік був аж чорний від побоїв. Мене поклали в реанімацію. Потрібні були гроші на рентгенівський знімок, 65 гривень.

«У тебе родичі є?» — питали. Сестра працює в поліклініці. Подзвонили їй, а вона і каже: «Нічого допомагать не буду. У мене брата немає».

Доземний уклін головному лікарю Олександру Петровичу Сорочуку, котрий не сказав: «Немає грошей, іди-звідси». Перевели мене до хірургії. Дружина Олександра Петровича, теж медик, Ольга Миколаївна купувала мені ліки.

Десь місяць я пролежав у хірургії. А потім перевели у терапію. Жаліли, бачили, подітися мені немає куди. Я старався віддячити. То клумбу прополю, то сміття повиношу, то хворого тяжкого привезуть — допоможу дівчатам його завезти в палату. То із старих хтось з ліжка зсунеться — допомагав сестричкам піднімати. То діда якогось в туалет відведу. Що просили, те й робив.

іноді ходив людям на| городах допомагать. Щоб хоч заробити якусь копійку на знеболювальне. Аби вкололи на ніч, бо, бувало, такі болі мучили, хоч на стіну дерися.

У палаті зі мною лежав То-лик Андрійченко з Лихоліток. У нього була пухлина в голові. Так і познайомилися. З ним весь час була поруч мати Зоя. Він у них єдиний син. А вдома чоловік-інвалід, ногу одрізали. Дві корови, хазяйство, треба комусь робить. Попросився допомогти. Хоч Зої зі своєю бідою не до мене було. Так у них і зостався. Усе, що скажуть господарі, те й роблю.

«Зять усе забрав»

— Зоє Геннадіївно, не страшно було людину з чотирма судимостями в хату пускати?

— Я про це не думала. А що у нас красти? Все у цьому житті тлінне, прах. Потрібно думати про душу. А Бог усе бачить. (Зоя Андрійченко активна прихожанка місцевого храму, співає у хорі. — Авт.).

На Покрову, 14 жовтня, Анатолій помер. Внуків не лишилося. Та В’ячеслава Букіна Андрійченки не вигнали проти зими надвір.

— Людина ж. Що самі їмо, те й йому даємо. Не собака ж. Нам допомагає, ще й по людях ходить. Я йому горілки не даю. А люди наливають. Я противник цього. Отож він як зайвого хильне, не йде до нас ночувати, — каже Зоя Андрійченко. У хаті тепло, чисто, розсада в ящиках. На столі домашнє печиво. У дворі автомобіль з причепом. Усе підметено. Сохнуть на кілках банки з-під молока.

— І я хотів свою тачку, щоб картоплю возити, з дому забрати. Не віддали. Ще сестра і накричала: «Іди звідси. І не тріпайся по Козельцю, що я тебе вигнала. Я тебе не виганяла, ти сам пішов», — говорить В’ячеслав. — Та я однак туди пішов, прошу: «Дайте хоч пуховик і консервацію забрати, я ж сам щавель закривав». На диво, віддали.

Я зятю нагадав, що ми все робили: будували, доріжки стелили. А він: «Ти тут ніхто». Тепер у моїй кімнаті живе один з трьох синів сестри. А мені й куточка не залишилося. Хоча мати обіцяла при житті, що з хати мене ніхто не вижене.

Я не зовсім кінчений. Не приховую, помилявся. За це відсидів. Випиваю, але під парканами ніколи не валявся. Хай сусіди скажуть. Недавно за рубанком пішов. Мені його ще в юності бабуся подарувала, добротний, тепер таких не роблять. Зять усі мої знаряддя заховав.

Прошу: «Віддай рубанок, я ще пацаном його заробив». «Я не брав», — відповідає. У мене сльози на очі навернулися. Тоді сестра каже: «Віддай». Пішов зять у сарай, виніс рубанок і пилку дворучку. Тицьнув мені: «Щоб я тебе більше тут не бачив».

— Пилку і рубанок на точку віднесли?

— Та ну. Он у сараї поклав, тут, у Лихолітках. Ще знадобиться.

— У зятя квартира у Десні, батько сам живе у Погарі Брянської області. В Козельці хата. А я... Іноді так в душі защемить, хочеться щоб хоч хтось тебе вислухав. З Мишею (господарем) побалакаю. А іноді просто з собакою Потапом. Він єдине створіння на світі, яке мене щиро любить, не те що рідня.

Пса господарів хтось убив. Я приніс собача нещасне, прижилося. Назвали його в честь попереднього Потапом. Розумний. Його Миша навіть у хату впускає. Він з ним на ліжку спить.

Спасибі Богу і людям, що мене прихистили. А як же бути з батьківською хатою, з паспортом. Хто мені його дасть, якщо в мене прописки немає? — зітхає чоловік.

«Він мужик, хай трудиться»

Олена Синицька (Букіна) і чути не хоче про брата.

— Його тут нічого немає. Він по тюрмах, а не дай Бог, конфіскація. Мама ще в 2009 році на мене дарчу зробила. Нотаріально завірені документи, — показує папірець Олена Олексіївна. — Батька при житті бив, він сказав, щоб і ноги Славика у хаті не було.

Мамі готував, так він же за її гроші, за пенсію. А бувало, як нап’ється, так кричав і бушував, що ми ножі і сокири по хаті ховали.

У мене пільга, я була в Афганістані, а він що, задарма житиме? Мені дітям своїм треба допомагати. Уже б давно пішла на пенсію, та виживати ж треба. Хоча ледь ходжу, тиск страшно скаче.

Його речі під хатою лежать. Хай іде, забирає. Тисячі людей живуть на квартирах, хай і він йде. Он мої працівники роками сім’ями наймають житло, і нічого. А він працює на горілку. Сам пішов, скитався, а тепер йому хтось винен.

— В’ячеславу потрібно зробити паспорт, а для цього треба прописка.

— Він тут не прописаний з 1993 року. Ще як востаннє сидів у тюрмі, перед звільненням звідти прислали запит, чи згодна мама його прописати? Вона відповіла — ні.

— В’ячеслав каже, що мати дуже переживала, щоб він не залишився без даху над головою, що кімната його.

— Він мужик, хай іде трудитися. Так не хоче. Чому він від нас пішов? Бо тут треба працювати і сто грамів ніхто не наливає, — долучається до розмови Олександр Синицький. — Не можна двір на нього залишити, все тягне, ще й у сусідів крав. А я вже 4 роки на пенсії і ходжу на роботу.

— Сам Славик винуватий, чого його жаліть? — каже сусідка Лілія Сусленнікова. — Тверезим рідко його бачила. У мене метал покрав, більше нікому. Через паркан чула, як на матір кричав.

Стою на вулиці, несе квіти: «Це я мамочці, я її люблю». Через трохи чую, як на маму кричить з матюками. Просить гроші на горілку.

— Нічого поганого сказати про Вячеслава не можу, — заперечує 29-річна Наталія Мартиненко, ще одна сусідка. — Дідусю моєму 91 рік, усе життя на одній вулиці прожили. Він теж слова поганого про Букіна не сказав. Як не побачу Славика, то хліб, то молоко несе, то пакет з продуктами. Ніколи з порожніми руками не ходив. Квіти матері носив. Випивши чи ні, завжди привітається. Ніколи не чули, щоб лаявся.

Сама бачила, як удвох з чоловіком сестри паркан ставили. Чула, що люди з нашого району його просили кому сіно для корови заготовить, кому траву скосить. Городи обробляв. Хто продуктами, а хто [ грошима платив.

їсти матері варив, воду з колодязя носив, купав її. У нього весь час все мама, мама. Безвідмовний. А мати, ще коли їй здоровилося, гулять ходила на лавочку, все переживала за Славика. Як його доля складеться.

Коли почула, що Славу побили, він не один місяць пробув у лікарні, а його з рідні ніхто не навідав, серце стислося. Аби раніше знала, сама б сходила. Добре, що у нас у лікарні добросердні люди, підтримали чоловіка у біді.

Паспорт буде?

Зателефонувала Вірі Закревській, завідуючій Козелецьким районним сектором управління Державної міграційної служби в області.

— Підемо людині назустріч, хай приходить. Зробимо паспорт без штампа реєстрації. Головне, щоб він довів, що є громадянином України, надав свідоцтво про народження, довідку з останнього місця реєстрації.

За те, що особа жила тривалий час без паспорта (своєчасно не оформила його після тимчасової довідки. — Авт.), доведеться сплатити штраф від 17 до 51 гривні. А також за бланк паспорта — 34 гривні.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №15 (1562)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.