Олександр та Ольга Федічеви: «Зателефонували друзі: «Приїздіть. Тут допоможуть». І ми поїхали»

Поняття «переселенці» поступово зникло з нашого життя. Востаннє про них говорили більше чверті століття тому, коли з насиджених земель зняв людей і повіз в інші місця «мирний атом» — аварія на Чорнобильській АЕС. Скільки сліз було пролито тоді, скільки горя пережито! і ось знову — переселенці. На відміну від чорнобильців, яких везли у нові поселення, хороше побудоване для них житло, ці, нещасні, тікають від війни, зриваються з рідних місць, де рвуться снаряди, падають бомби, сіють смерть автомати й міномети, в невідомість. Тільки б врятувати дітей, захистити їх від загибелі.

До Жуківки Куликівського району саме так з-під Станиці Луганської в останніх числах липня прибула сім'я Федічевих — Олександр та Ольга і їх шестеро дітей Павло, Марія, Нікіта, Ксенія, Аліна і Кристина. Старшому сину 16 років, найменшій донечці — вісім.


Ольга та Олександр Федічеви з молодшими дочками Аліною та Кристиною. Старші діти були в школі

«Ми клеїли шпалери в новому домі, коли зовсім недалеко почався бій»

— Тривога поселилася в душі, ще коли здали Крим, — каже Олександр Павлович. — Подумалося, що Путін не заспокоїться, піде далі, і першим постраждає Донбас. Та до пори до часу життя котилося наїждженою колією. Я працював охоронником у Пенсійному фонді, Оля влаштувалася на півставки продавця-консультанта в магазин. Діти ходили до школи. Постійної уваги вимагала теплиця, в якій ми вирощували квіти й помідори на продаж. Земля там така, що треба щодня поливати. А ще дім. Придбавши недобудований, ми поступово доводили його до толку.

Людська природа така, що до всього звикаєш. І доки бої точилися на відстані, на постріли, вибухи, канонаду перестаєш зважати. Робиш своє діло під той акомпанемент, бо треба робити.

У травні ми із старшим сином рано вранці пішли клеїти шпалери у новому домі. Він далеко від нашого старого житла, на іншому кінці селища. Оля пізніше казала, що на звуки бою не звернула уваги, таке на той час було мало не щодня. Для мене ж із сином це був перший конкретний бій — недалеко, фактично поряд, на прикордонній заставі біля Станиці Луганської. Дзижчали кулі, рвалася від вибухів земля.

За першим боєм був другий, третій. Я зрозумів, що треба рятуватися. Сестра дружини, яка поїхала зі своїми дітьми в Запорізьку область, повідомила, що знайшла недороге житло біля моря. Покликала Олю. «Тіснувато, але помістимося». Я зразу ж відвіз туди Олю з дочками. Сам же з синами залишився вдома. Надіявся, що все врегулюється. Та й теплицю шкода кинути. Квіти і помідори давали нам певний прибуток.

Але нічого не врегулювалося. Уже в нашому тихому селищі йшла справжня війна. В якомусь будинку вибухом знесло дах, в іншому вибило вікна. Люди ховалися по підвалах. У кого було куди виїхати, залишали насиджені місця. Як це непросто і страшно, говорити не буду. Але загроза смерті ще страшніша.
На вулицях патрулювали зелені чоловічки зі зброєю в руках. Одного разу я погнав свою газельку на станцію техобслуговування. Підійшли двоє з автоматами. Один похвалився, що він з Мурманська, інший — з Вологди. Вимова в них інша, ніж у нас на Луганщині. Облюбували мою газельку. Все йшло до того, що повернуся я із СТО вже без неї. Виручив господар станції, сказав, що у нього сьогодні нема потрібних запчастин. Приїдеш, мовляв, іншого разу. Зелені чоловічки були розчаровані. Але наказали іншого разу приїхати саме сюди, до них.

На Чернігівщину, подалі від війни

— Ми з дружиною — люди віруючі, християни віри євангелійської. У наших братів по вірі родичі жили тут, на Чернігівщині, в Куликівці. Вони й поїхали до них. А через якийсь час повідомили нам, що у Жуківці знайшли для нас підходяще житло, що тут хороші люди, що все буде гаразд. «Приїздіть. Тут допоможуть», — запевнили. Ми вмить зібралися, взяли тільки найнеобхідніше і рушили в дорогу. Умовити мам їхати з нами не вдалося. «Будемо тут», — сказали. Моя перейшла в нашу стару хату в селищі, а теща залишилася у своїй квартирі в Луганську. Спілкуємося з ними по телефону. Хвилюємося. Наше селище на території, підконтрольній українській владі, ну а в Луганську, ви ж знаєте, хазяйнує ЛНР.

Восени ми з дружиною раз таки з'їздили додому. Залишили дітей на друзів, а самі на Луганщину. Взяли дещо з речей. У липні ж везли з собою найнеобхідніше. Теплиця наша пропала. Без поливу там нічого не росте. Але це дрібниці. Буде мир — буде все. От тільки коли він настане?

Дім тут у нас, у Жуківці, хороший, газифікований. Воду вже самі провели. Три спальні, зал, кухня. Місця вистачає всім. Господар дому грошей за проживання з нас не бере. Платимо тільки комунальні.

Взагалі тут дуже добрі люди. Розповім хоча б таке. У перший же день, коли ми тільки приїхали, відчиняється хвіртка. Заходить чоловік з тачкою. А на ній — гора овочів. Картопля, буряки, морква, капуста.
— Здрастуйте, — каже. — Я ваш сусід Миша. Привіз кой-що на перший случай.

Повірте, я навіть заплакав. Люди несли молоко, сало, олію, консервацію, якийсь посуд. Одна жінка принесла штори на вікна. Ще хтось — ліжка, стіл. За два дні нанесли стільки, що перші три місяці нам не треба було ні про що думати. їжі вистачало.

Дітей ми оприділили в школу в Куликівку. Малі могли б ходити тут, у селі, але ми вирішили: нехай вчаться в одній. Автобус їх щоранку забирає, а після занять розвозить по домівках. На Луганщині була російська школа, тут — українська. Але проблем ніяких. Ставлення до наших дітей у школі хороше. Уже в них є нові друзі. А вчителі теж передали нам овочі, домашню консервацію. Повторюю, люди тут дуже хороші, не байдужі до чужого горя, щиро співчувають нам, допомагають на кожному кроці. Низький їм уклін і наша велика вдячність.

Як буде далі, не знаю. Настане мир на Сході — повернемося додому. Хоча і тут нам подобається. Якщо житимемо тут, зроблю теплицю, займемося квітами. Може, з часом матимемо власне житло. Дівчатка наші там ходили до музичної школи. Але піаніно сюди ми не перевезли. Коли тікаєш від війни, багато чого втрачаєш. Та головне, звісно, зберегти дітей, забезпечити їм нормальне життя. Виховати з них хороших людей.

«Я без батька з чотирьох літ»

— Сам я з чотирьох літ без батька. У мами від першого шлюбу була дочка. А тоді вона народила трьох синів. Я найменший. Батько працював електриком. Був якраз у відпустці, коли на дитячих дачах (так називалися табори відпочинку від промислових підприємств) сталася пожежа — замкнуло трансформатор. Викликали батька. Пояснення, що він у відпустці, не подіяло. У ліс, де розташовані дачі, поїхали трактором. Зупинилися біля трансформатора. Батько вийшов з трактора, і його вмить ударило струмом. Біля замкненого трансформатора виникає так звана крокова напруга. Стояв би тато на місці, залишився б живий. Як тракторист, що сидів у кабіні. А зробив крок — і тисячі кіловат прошили його, вбили на місці.

Мати працювала на цих дитячих дачах, брала нас із собою. Відтоді в душі живе якесь неприйняття казенного приміщення, недомівки. Увійшло воно в мене, маленького, назавжди. Переконаний твердо, що у кожної дитини повинен бути рідний дім, з мамою і татом, їхня любов і турбота. її має вистачити на кожну дитину. Маленькій людині треба, щоб її любили. Саме її, а не всіх. Он погляньте на моїх найменших. Алінка вже в четвертому класі, Кристинка — у другому. А туляться до мами і тата, хочуть посидіти на колінах. Не проганяйте їх, особливо дочок. Обійміть, приголубте. Послухайте їх щебіт. Вони пам'ятатимуть вашу ласку усе життя.

«Дизель сунув прямо на мене, а я не міг зрушити авто з місця»

— В аварію я потрапив після служби в армії, в 1992 році. Чому моє авто зупинилося на переїзді, не розумію й досі. Прийшов до тями, коли від дизеля, що сунув прямо на мене, дітися було нікуди. Удар був страшної сили. Поїзд ще якийсь час тіг мою автівку по рейках, зім'яв її в дугу. Машиністи, що вибігли до мене, дивувалися: «Поглянь, живий!» Чітко пам'ятаю, як лежу внизу під насипом, а вгорі навколо зім'ятої машини натовп людей з поїзда. І нікому я не потрібен у цьому світі.

У лікарні я пролежав 28 днів. Біль в усьому тілі, який не можна було терпіти, пішов від мене на п'ятий день. Я реально відчув Божу силу, яка йшла в мене хвилями. Я пережив нове народження, обновлення усієї моєї сутності. За мене молилося багато людей. Вони вимолили мене в Бога.

Ось тоді я й сам прийшов до Бога, почав нове життя — за його заповідями.

Видужавши, пішов у храм. Там і Олю зустрів, свою майбутню дружину. Вона виростала в сім'ї військового. До храму прийшла за компанію з подругою. Але щось там вразило її, зачепило душу і серце. І вона стала християнкою віри євангелійської.

У 1997 році ми побралися. їй було 21, мені — 29. Через рік у нас народився Павло. Далі — Марія, Нікіта, Ксенія, Аліна, Кристина. Наші діти, наша радість.

Може, саме для того, щоб вони з'явилися на світ, тоді, у дев'яносто другому, в лікарні, прийшов до мене Бог, а я — до нього?

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №52 (1494)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.