Погана прикмета?

Існує забобон, що коли біля хати посадити ялинку, вона «виживе» чоловіка. А якщо це дерево ще й виросте вище даху, то господар і сам помре, і забере з собою на той світ усіх інших чоловіків родини. Не оминути біди, коли ялин посаджено парне число, до того ж - в один ряд.


Тетяна Лащенко з села Тур’я (Щорський район) виростила дві ялинки. Каже: «Садили біля сільради, і я собі пару саджанців узяла. Приткнула по обидва боки від стежки, що веде до двору. І обидва прийнялися».

Нині ялини майже втричі вищі за хату. її збудував ще батько. За багато років (господині 9 травня виповнилося 85) будівля ніби поменшала - зіщулилась, осіла. Бабуся живе в ній сама. Батько загинув на фронті. Як пам’ять про нього - на стіні намальована на фанері картина.

- Тут він молодий. Це ще коли служив в армії, - пояснює.

Зі своїм чоловіком вона прожила недовго. Хоч після війни чоловіки були на вагу золота, сама пішла від нього. Плаче: несила було терпіти. Не зупинило навіть те, що чекала дитину.

Сина Анатолія ростила сама. Він став військовим. Уже 10 років, як покійний.

- Помер від інсульту. Залишилася дружина та дві онуки. І правнучка є. Настуся. Тільки приїжджають дуже рідко. Омськ - не близький світ.

У будь-яку причетність ялинок до своїх бід Тетяна Євдокимівна не вірить. Каже: просто доля така. Тим більше, що нещастя почалися набагато раніше.

- Горюю ще з 43-го, - зітхає.

- Тоді мене в 14 років забрали в німецьке рабство.

Туди мала їхати сестра. Вона на рік старша. А взяли мене, бо я була за неї вища й крупніша. Та то тільки на вигляд, бо в голові - ще дитинство. Бігати, гратись хочеться. Підручники з літератури, куплені для 6 класу, перечитую, мрію стати вчителькою.

І раптом усе - з ніг на голову. Чужина. Житло - сирий напівпідвал. Ліжко з солом’яним матрацом. Важка праця. З п’ятої ранку до дев’ятої вечора. З двогодинною перервою.

- На те, що я ще дитина, наглядач «знижки» не робив. Хіба дівчата коли пожаліють. Добре, що свої, тур’янські. Годували абияк. Суп навіть олією не заправляли: картопля, іноді - морква чи перлові крупи. Кожній на три дні видавали хлібину. Вона з’їдалася уже під вечір.

Працювали і на полі, і біля худоби. Займалися й суто чоловічою роботою.

- Дуже важко було в лісі, коли заготовляли сосни для будівництва. На кожне дерево - по дві жінки. Спочатку викопуємо його, потім відрізаємо коріння. Далі -засипаємо яму землею, обрубуємо і акуратно складаємо гілля, відрізаємо верхівку, скоблимо стовбур. І не дай Боже щось зробити не так. До печінки діставав цей ідеальний німецький порядок. Наварять на вечерю картоплі в мундирах. Ми такі голодні, що й нечищену б її їли. А треба з ножем та виделкою. І терпиш, підкоряєшся - боїшся.

Привезений «звідти» страх, зізнається, переслідував її все життя. Він був як вірус, від якого неможливо позбавитися. Дарма, що чужина залишилась у минулому, що поруч уже були свої люди.

У рідному селі працювала в колгоспі, потім на консервному заводі - був такий у Тур’ї. На роботі боялася начальства, ніколи не сперечалася, працювала на повну силу. Була в передовиках. Отримувала премії.

І ніколи ні на що не скаржилась.

- Який толк? - стинає плечима. - Захищати все одно нікому.

Тільки один-єдиний раз зробила по-своєму: пішла від чоловіка. І не повернулася, коли він (після народження сина) приходив просити.

- Навіть найбільшому терпінню колись настає кінець, - каже жінка. - 3 ним неможливо було жити. І дитина б нас не поєднала. Бачитись, спілкуватись із сином я колишньому чоловіку не забороняла. Невдовзі він знову одружився. Але і тут життя не склалося - наклав на себе руки. А я заміж не ходила. Були охочі, та я не зважилась. Робота - ось усе моє життя.

- А свята?

- Їх не було.

- Навіть 9 травня?

- Днів народження я не відзначаю. Правда, у клуб на День Перемоги кілька разів ходила. Згадували з жінками Німеччину. У 46-му нас повернулося в село 11. Тепер залишилось тільки троє. Зі мною.

- Чому тільки в 46-му?

- Дорога додому виявилась далекою. Після того, як нас звільнили американці, поміщик зібрав усіх і сказав: хто хоче залишитися

- хай залишається, інші - на всі чотири сторони. З нас не залишився ніхто. З-під Остербурга, де жили, дісталися до Франкфурта-на-Одері. А там радянський військовий начальник запропонував попрацювати для Батьківщини. Так ми опинилися в Уссурійську - на бронетанковому ремонтному заводі.

Старші працювали в токарному цеху, а наймолодшій (Тетяні ледве виповнилося 16) нарешті зробили поблажку - відправили в слюсарний. Додому поверталися майже через весь Союз. Бачила Тетяна і Байкал, і Волгу.

- У Німеччині залишалися ті, кого забрали на початку війни. Прижилися, повиходили заміж. Одна і зараз живе в Польщі, друга - в Німеччині, третя - в Америці. Ще одну аж в Австралію занесло. Була наша і у Франції. Не так давно померла.

Не шкодуєте, що повернулися?

- Я тоді була надто молода. Та й на роду, певно, було мені написано прожити важке життя вдома. Хоча, хіба тільки мені одній? Одна з наших дівчат - Люба, красуня така, тільки стояти та дивитися - працювала в Німеччині в ресторані. Хазяїн чого тільки не робив: залишайся. І хлопець у неї там був. Усе покинула, приїхала в Тур’ю. Вийшла заміж, розійшлася. Прожила нещасливо.

І ялинок біля її дому не було. Дерева тут ні до чого...



Марта Зінченко, "Чернігівщина" №22 (474) від 29 травня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.