Чому хтось має працювати, а хтось… жирувати?

Іван Володимирович Адаменко із Носівки запросив газету «Чернігівщина» в гості на свій сімдесят дев'ятий день народження. Каже, що давно мріяв, аби кореспондент із газети, яку він із задоволенням читає із номера в номер, завітала і до нього. «Такий собі подарунок зробив», - посміхається чоловік.

Знаєте, а цій людині справді було що розповісти. Понад півстоліття свого життя чоловік віддав роботі на землі, пройшов непростий шлях - від тракториста до голови колгоспу. За його головування господарство мало високі показники. І хоча пан Адаменко не був «слухняним» керівником і не завжди дотримувався вказівок «згори», про його колгосп знали в усьому Радянському Союзі. Нині цей чоловік, незважаючи на похилий вік, завжди в курсі всіх подій, що відбуваються у державі. Багато питань йому не дають спокою, болить у нього душа за безлад у країні, за несправедливість і байдужість, за брехню і нескінченні обіцянки можновладців. Але про все по порядку...

Як долю колгоспів вирішували без участі колгоспників

«Багато людей мого віку мало не щодня зі сльозами на очах згадують про комбайни, сівалки й трактори, яких і слід прохолов, про ферми, цеглу від яких можна знайти чи не на кожному сільському обійсті, - розповідає Іван Володимирович. - І це не дивно, бо то було наше життя, яке й досі намагаються стерти із пам'яті все нові й нові президенти, міністри, депутати. А старим людям шкода тих років, які віддали колгоспам задурно. Витягнуть, бідолашні, час від часу майновий сертифікат, подивляться на нього: от за що горбили спину з ранку до ночі - заробили папірець, який би й викинули давно, та все сподіваються - може, ще знадобиться як не їм, то онукам. А що таке той сертифікат - це «право мати право» на майно й не більше. Але яке майно? У тих господарствах, де із розумом підійшли до справи, зберегли майно й передали його в оренду, там люди отримують орендну плату за нього. А де розтягли по цеглині приміщення, розпродали техніку - нічого громада не має».
Не тішить екс-керівника колгоспу і земля, яку вони отримали, і нині нею, так би мовити, вільно розпоряджаються. Не дивно, бо здебільшого цю землю селяни віддають в оренду, а орендарі тепер різні зустрічаються - не завжди чесні, і тим більше щедрі.

«Пригадайте, спочатку паювали землю. Люди зраділи: поле у власності - споконвічна мрія того, хто на ньому працює. Але чим обробляти власні гектари? Реманент, який залишився після колгоспів, - а це сотні тракторів, комбайнів, сівалок, - почали обліковувати через кілька років після паювання землі, тоді, коли більша його частина вже «розтанула», як сніг на сонці. В управліннях сільського господарства спеціалісти за голову бралися: як можна ось так залишити безгосподарними мільйони гривень? - згадує Іван Адаменко. - Прийшли тоді до нас орендарі, мовляв, ми вам гроші - ви нам землю в користування... Ну, начебто непогано, але хто знав, що обіцяного можна роками чекати. Он у нас ще за минулий рік із людьми не розрахувалися. І взагалі, який я власник тієї землі, якщо я її в судах маю відвойовувати. От ми уклали договір з одним орендарем, строк дії закінчився, а ми його розірвати не можемо. Тепер маємо по судах їздити, щоб відвоювати свою ж землю».

100 гектарів цукрового буряку – на вісім жінок

У колгосп Іван Володимирович пішов працювати у віці шістнадцяти років - трактористом. Пригадує, яктоді комісія не надавала йому належних документів, бо справді, про яке керування транспортом можна було говорити, якщо хлопець був неповнолітнім! Але коли подивилися, як вправно він керує трактором, та ще й зважили на чудову фізичну форму, поступилися.
«Кілька років я був трактористом, потім став механізатором. Заробітки були тоді добрячі - до п'ятисот рублів. Це вам не нинішні гривні. А головне - роботою всі були забезпечені. Через деякий час відправили мене навчатися у Полтавську школу з підготовки керівних кадрів колгоспів і радгоспів. Повернувшись, невдовзі очолив колгосп. Далі - 12 років невтомної праці. Бувало, що й вночі очі не міг прикрити: все думав-гадав, як отримати гарний врожай, збільшити поголів'я».
За словами мого співбесідника, його колгосп «Паризька комуна» був маленьким, але здобутки мав на рівні із великими господарствами.

«На весь Радянський Союз у нас був найдешевший цукровий буряк. Приїздили із Москви, цікавилися, як ми виходимо на такі цифри. А коли дізналися, що у нас сто гектарів обробляють вісім жінок - за голови взялися. Не подумайте, я не мордував прекрасну стать, просто у нас була своя технологія, свій підхід. Відверто кажучи, я ніколи не прислухався до вказівок «зверху», хоча за це інколи отримував «на горіхи», але, вибачте, вони самі розуміли, що я краще їх знаю, коли мені сіяти, що і де... Бо потім за підсумками роботи було видно, хто правий, а хто в черговий раз помилився. Після «горіхів» зазвичай отримував грамоти», - посміхається чоловік.
Пан Адаменко і далі б очолював колгосп, та не секрет, що в будь-якій бочці меду знайдеться ложка дьогтю. І тоді знайшлися такі, яким треба було «поступитися». «Побили глечики», і я пішов», - пригадує пенсіонер. Але про гарного господаря знали всі. Тож почали викликати у райком, казали, щоб заспокоївся і повернувся, але Іван Володимирович твердо вирішив - двічі в одну річку не ввійдеш. До 75 років працював агрономом. Його запрошували і в сусідні села, аби допоміг навести лад. Нікому ніколи не відмовляв, бо понад усе любить лад на землі.

І трохи про беззаконня при законах

Після спогадів про прожите життя чоловік не втримався, аби не подискутувати на тему нинішнього безладу в країні.
«Є у мене телеканал «Рада», інколи вмикаю його і волосся дибки стає. Що вони, оті депутати, там витворяють! Таке враження, що збираються на засідання, щоб розім'ятися. Для кого вони ухвалюють оті закони, яких самі ж не дотримуються. Дуже влучно пише Герой України Леонід Якови-шин у своїй публікації «Навіщо Конституція, яка не виконується?»:«... і розробники її положень (Конституції - Авт.), і депутати, які затверджували, наперед знали, що так і буде. І що за недотримання Основного закону держави їм та іншим представникам влади теж нічого не буде», - золоті слова. Так навіщо, скажіть, кому шановні чиновнички, намагаються насипати в очі піску? - дивується мій співрозмовник. - Тепер інше, що мене збентежило: надання російській мові статусу регіональної... Скажіть, що то за держава тоді буде. Може, знову називатимемося Малоросією? Навіщо тоді так незалежності прагнули? Я гадаю, що нехай розмовляє хто як хоче, а державна мова має бути одна. Чи це знову чергова передвиборча гра? Люди працюють, гнуть спини, а можновладці й надалі грають у свої ігри... Сором!».

Багато питань бентежать колишнього керівника колгоспу, мабуть, як і більшість українців, які хоч трохи є патріотами своєї держави. Проте найболючіше серед них, і це очевидно, - що буде із селом, із землею і простим людом.
«Одні села існують завдяки могутнім покровителям, в інших через брак молоді закриваються школи. Запобігти вимиранню можна хіба що грамотною політикою, якої українське село ніяк не може дочекатися. Виходить, що селам залишається або покладатися лише на себе і щось робити, або ж чекати милості від феодала - заможного і впливового. Досягати успіху самотужки, без впливового дядечка з Києва чи бодай з області, колишні колгоспники навряд чи зможуть. Очікувати на ініціативи «згори» все одно, що черпати воду з порожнього колодязя. Що ж робити простому люду?» - бідкається пан Адаменко.

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №28 (356)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.