У свої 97 років бабуся і сіє, і грядки виполює

Збіг обставин трапляється в багатьох людських долях. І в кожній він - свій, особливий. Як-от у Параски Дорошенко із Великого Щимеля: всі її діти - «солдатські)».
Перша дочка - Галя народилася в 1938-му. Цього року Парасчин чоловік пішов служити в армію. Друга - Рая - в 1941-му. Тоді Степана забрали на війну. І син у неї теж від солдата...

Де та як Степан Дорошенко зустрів свій останній час, рідні не знають. У повідомленні, що прийшло в Займище, де тоді жила родина, значилося: пропав безвісти.
«Похоронку принесли через два місяці після того, як Степан пішов воювати, - плаче жінка. - У голові не вкладалося, що його більше нема. Адже зовсім недавно був живий-здоровий. Таким я проводжала його у Щорсі, на залізничній станції.
Чоловікам тоді сказали взяти із собою лише по дві пари білизни, а всі прийшли зі скринями та чемоданами. Багато кого проводжала вся рідня. Людей - море. Жінки плачуть. Чоловіки якісь наче розгублені. У кожного в голові - ще домашні думки. Мій непокоївся про нашу хату. Вона справді була куршива. Була б завалилася без хазяїна, та діди, яких через старість не взяли воювати, спасибі, трохи підремонтували. Там ми з доньками і горювали горе.
Якщо по правді: було важко і бідно. Та, видно, Бог таки береже солдатських удів. Скільки такого траплялося, що здавалось: усе, кінець нам, та якось обходилося.

...Одного разу, в окупацію, просто на моїх очах німець хапає мою Раю і несе до школи, де вони розмістилися.
На мене навіть не глянув. Іду вслід. Ноги наче ватяні, в горлі пересохло. Серце калатає так, що на сусідній вулиці чутно. А дитя моє обійняло його за шию.
Він каже: «Поцілуй мене!» - воно цілує. Німці сидять на лавочках, дивляться - регочуть.
Що тоді пережила, і сказати страшно. Він тільки на пару хвилин у приміщення зайшов, я стільки всього передумала - ніби життя прожила.
Виніс дві скибки хліба, відрізані через усю паляницю. Намастив медом. Відкусив від кожної, аби не подумали, що хоче отруїти, і віддав мені. Видно, у самого мале вдома лишилося...
А то було - ледве свої не застрелили. Через німецькі картинки. Хто мені їх наділив, уже й не скажу. Знаю тільки, що на них було: красиві розкішні будинки, біля них - квіти, усміхнені жінки. Частину тих картинок я віддала своїм дівчаткам - на забавки, а частину розвішала по стінах. Стіни були не штукатурені, страшні - хотіла прикрасити.

Коли це заходять пізно ввечері троє. Ми з доньками сидимо на печі, як миші. Вони засвітили каганець, угледіли ті картинки на стінах. Один відразу за зброю схопився. Я дівчаток до себе притулила, плачу.
Він трохи охолов. Каже: «Краще кізяками позатуляй щілини в стінах, ніж цією німецькою поганню». Позривав картинки - і в грубу.
Потім попили кислого молока, свіжого у фляжки поналивали. Попросили показати, хто має коня. Я повела до Івана Акуленка.
По дорозі вони розказали, що партизани. Я й сама про це здогадалася - коли прийшла до тями...
Важкий був і 47-й рік. Усе, що могла, винесла з хати і поміняла на харчі. А вижити поміг наш тодішній голова колгоспу Олексій Смоляк. Бачив, що я бідую, тому послав варити свиням картоплю. Сказав: «Сама трохи перехопиш і дітям принесеш». Я його не підвела: працювала по совісті. І картоплі не крала. Як він дозволив, брала дітям по кілька картоплин, щоб заморили черв'яка...».

...У 1947-му у Параски було вже троє дітей. Крім дівчат, трирічний син - від пораненого солдата, за яким вона доглядала кілька місяців. Коли видужав, його знову забрали на фронт, і у Великий Щимель чоловік більше не повернувся. Сина Параска записала на своє прізвище. Назвала, як і його батька - Олександром.
Дітей ростила сама. Працювала на свинофермі, порала телят. Сама орала, косила. Не скаржилась, не плакала. Головне - діти живі-здорові, не голодні. Для себе особисто хотіла тільки одного: хоч трохи пожити у новій добротній хаті, і щоб біля неї - хороший город, а не такий пісок, як у Займищі.
Розказує: складала по копієчці. Дадуть премію за хорошу роботу (поросят, теля, бувало, що й молока), вона все те продасть, а гроші -«на мрію». Так і назбирала. На початку 60-х купила у Великому Щимелі великий просторий будинок, обкладений цеглою. Город біля нього добрий. Усе родить. А це для її селянської душі - неабияка радість. Тому і в свої 97 років бабуся і сіє, і грядки виполює.
А найбільше її щастя, що не залишилась самотньою на схилі літ: старша дочка завжди поруч. З нею бабуся доглянута і зігріта.
«Доля милостива до мене», - вірить старенька.

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №28 (356)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.