Галина Фурс із села Кархівка Чернігівського району здивувала односельців своїми віршами

Читала їх землякам в День села

Така проста кархівська жінка, як і все тут довкіл: м’якенький спориш у дворі, підкова на потрісканому брусі старенької хати, доглянута картопля й житня смужка вздовж городу. Від землі цієї, від шелесту березового листя, від ошатних яблунь наснажувалося її поетичне слово. "Як пишу? На що, було, гляну, про те й вірш складеться, – каже Галина Федотівна й тут же починає замріяно декламувати про берізку. – Про життя писалося, бо всякого ж було, і про долю свою".

У селі й досі розповідають про її поетичний талант. Іде на роботу з ланкою й по дорозі жінкам нові вірші декламує. І коли тільки встигала? Роботи ж і вдома — від світанку до пізнього вечора, і в колгоспі щодня. Не записувала віршів. Як приходили слова, кучерявилися, тулилися одне до одного, так і жили в пам’яті. Іноді випадала вільна хвилина, щоб записати щось у зошит. Не хизувалася жінка освітою – всього чотири класи закінчила, але, як розповідає, любила читати Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, інших поетів. Певно, любов до слова найперше перейшла із маминої пісні, що супроводжувала з дитинства, зернятками-перлинами западала в душу. Виспівувала мати пісні народні, може, й свого слова доточувала чи й узагалі нові складала. Тільки тим рідним співом і жила Галина, трималася, як билинка при дорозі, долала скруту, не опускала рук у тяжкі хвилини, де й сил набиралася, коли, здавалося, уже й завтрашнього дня не буде.

"У батьків нас було семеро, – розповідає Галина Федотівна. – На початок війни троє старших мали свої сім’ї, батька вже не було, взимку і мами не стало. Сестра Оксана молодша від мене, але з вигляду доросла гарна дівчина, тож забрали в Німеччину на роботи, а мене залишили опікуватися Гришею й Федорою. Ото й господарювала. В’язкою дрова з лісу носила. Сім’я брата Федора жила через сіни. Він на фронті воював, дружина захворіла, в лікарню потрапила. Поїхала я провідувати, а мені кажуть: уже й поховали (вона сиротою була). На мої руки залишилися ще й братові діти – Оля та Сергійко, і все їхнє господарство". Передивилася Галина дитячий одяг – немає в що переодягнути Сергійка. Із вдячніс-
тю й сьогодні згадує сусідку Хіврю Денисівну – навчила жінка штанці й сорочечки шити. Колесо життя котилося швидко й невпинно. Скінчилася війна, повернулися додому Федя й Оксана, стали влаштовувати власне життя. Знаходилися й Галині парубки. "Соромилася, не хотіла, щоб і листи писали, – згадує жінка. – Заміж не збиралася, бідно жила, тільки на роботу ходила. Вирішила, так і буду, поки дітей батькових не порощу. Як часом не гірко й скрутно мені траплялося, в одному була щаслива – співала мамині пісні". "Народилась я в сім’ї убогій… – замислено декламує співрозмовниця. – Зачекайте, я зараз". Хутенько йде в хату й за хвилину виносить простий учнівський зошит із рожевою палітуркою, читає без окулярів, та не читає, усе – напам’ять, тільки іноді зазирне. Її життя і доля – у цих віршах.

Кажуть, долю не обійдеш, не об’їдеш. Так і Галина Федотівна не розминулася зі своєю, нежданою-негаданою. "Працювали на молотарці, – пригадує, – й запримітила: куди ми з подругою – за нами Трохим Фурс, вагарем працював, фронтовик, інвалід, без ноги. Кажу: це за кимсь із нас він впадає. А потім і зовсім здивував. Він знав, як я живу. Тож одного разу приносить мені додому квитанцію – за два роки заплатив за мене податок. Якось пожаліла чи що. Уже й часто почав заходити. Прийде й сидить до ранку, а тоді додому йде. Бачу, важко йому. Отак і доля прийшла, а тут і Федора зазбиралася заміж. Спершу, кажу, моє весілля відгуляєм". Узимку 1949-го року Галина й Трохим повінчалися у кархівській церкві. Пророкували сільські жінки, мовляв, хіба тиждень проживе з тією свекрухою. Не вгадали. Через два місяці затіяли свекри розподіл господарства. Галина нічого не взяла, перейшли з Трохимом у батькову хату, яка на той час уже була вільна.

Доля й далі випробувала молоде подружжя на совість, довіру, витримку. Запросили Трохима працювати на колгоспному дворі сторожем. А тижнів через два одної ночі розбудили сусіди Галину: бригада горить! Схопилася, блискавкою різонула думка: там же Трохим… Відвезли в лікарню. Сильні опіки отримав. Довго лікували, але й судити мали. І зараз жінка з обуренням згадує судове засідання, як голова колгоспу звинувачував, що вона прийшла сіно красти, а чоловік присвітив. Образливо було за наклеп. Відсидів Трохим півтора року, а вона вдома з однорічним Миколкою усе господарство тягнула. "Дитина спереду, а в’язанка – на спині, – пригадує. – Або постелю куфайку, прив’яжу, а сама щось роблю". Повернувшись додому, Трохим Михайлович працював вагарем, підробляв у людей на пилянні, нову хатину собі побудували. "Сам же підлогу стелив", – каже з гордістю про чоловіка Галина Федотівна. У 53-му народився й другий синок, Гриша. Ростили дітей, господарювали.

На сільському святі у номінації "Найміцніша сім’я" було відзначено й подружжя Фурс. "Ми ніколи не лаялися, – зізнається Галина Федотівна. – Я не люблю сварок, краще змовчу, поважаю Трохима й жалію – важко йому. А тепер ось і зовсім недобре, втратив зір. Намагаюся розрадити, добрим словом підтримати. Діти живуть окремо. Гриша переїхав у Новгород-Сіверський після аварії в Чорнобилі, а Микола в Чернігові, навідуються з дружиною, допомагають". До речі, Микола успадкував любов і талант до слова, мабуть, від матері – пише твори під псевдонімом Микола Орлик.
У Кархівці садки горнуться до обійсть, а городи – на просторі, під сонцем. Галина Федотівна ще вправляється із сапою на картоплі й грядках, на хвилинку розі-
гнеться – замилується добірним житнім колосом, високим небом, а там, дивися, й слова заколосяться, а то вирине з глибин пам’яті мамина пісня.

Ніна Петровська, Чернігівська районна газета «Наш край», №№ 52-52, 30 червня 2012 р.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.