У село до батька

Говірка жіночка, котра того дня, як і я, десь доброї півгодини чекала на вокзалі свого рейсового автобуса, що мав їхати на Славутич, розказала (вона вже знала, що я багато років працював у газеті і бував десятки разів майже в усіх селищах, селах і хуторах Придніпров'я та Придесення нашого краю - Авт.) про неординарну історію однієї сім'ї і все хвалила Бога, що є добрі люди з чуйним серцем на цій згорьованій грішній землі. І справді, подумалось тоді, що світ не без добрих людей. Про таких варто розповідати й іншим, адже ще не всі, на щастя, стали на шлях аморальності, ненависті, зневіри в життя і завтрашній день. Такої думки, хочеться вірити в це, будуть і читачі улюбленої газети, прочитавши про непідробну чоловічу любов.

Пізно ввечері Василя викликали до райвійськкомату, а вже під ранок наступного дня невгамовне жерло четвертого реактора клекотало невидимою смертю. То було навесні 1986-го, коли рвонув Чорнобиль, коли все з ніг на голову стало в особистому житті колгоспного механіка Мартиненка (прізвища та імена з етичних міркувань замінено). Повернувшись зі служби в армії, закінчив навчання в технікумі механізації і з головою поринув у роботу. За тямущість і повагу до старших його любили досвідчені механізатори та шофери, любили й молоді, бо, як міг, допомагав у всьому, а ще ж мав здібності організовувати гарні і веселі вечори дозвілля у невеличкому клубі, бо мав хист і до музики (гармошка сама «липла» до рук), і до гарних пісень. Та й за дотепним словом у кишеню не ліз. Тому дівчата табунцем вертілися біля нього і деякі молодички накидали оком. А він кохав Галинку, котра після педучилища повернулася в рідне село і працювала піонервожатою. В любові зізналися і тихими весняними вечорами воркували про майбутнє весілля, на яке запросять чи не все село. Та тим мріям не судилося збутися. На заваді став Чорнобиль.

Щеміло серце, коли бачив, як із насиджених місць масово вивозять жителів, гіркий смуток охоплював душу від безперервного гулу гелікоптерів, що вкидали у вогняне пекло мішки з піском. А через деякий час уже знепритомнілого відправили до шпиталю. Додому повернувся тільки пізньої осені, коли вже колгоспні лани приготувалися до зимового перепочинку і по вихідних чулися пісні. То хтось справляв весілля. Люди веселилися, а Василь марнів. Мо й від того ще, що, коли їхав додому, почув від бабусі, яка сиділа поруч в автобусі, що його Галочка, поки лікувався, вискочила заміж в інший район.

Коли ж дали групу інвалідності, а в доважок ще й невеличку пенсію, зовсім було підупав духом. І лише тоді почали гоїтися душевні рани, коли за підказкою доброзичливої сусідки, Тетяни Безрідної, звів свою долю з Надією Деркач, молодою вдовицею, чоловік якої під час риболовлі відійшов у потойбічне життя. Прийшла Надія до нього з маленькою донечкою на руках і розтопила холодну кригу його самотності. Жили в злагоді, любові одне до одного, хоча і знали обоє, що через чоловікову хворобу у них дітей уже не буде.

Надія моталася мов бджілка, все в неї в руках горіло, і він, як дозволяло здоров'я, намагався підсобити їй у всьому. І по-батьківськи любив маленьку, як він часто називав, красапульку Дашеньку. А одного зимового дня Надія, залишивши біля воріт санчата, на яких лежала чималенька купа нарубаної нею лози, тихенько переступила поріг хати і, якось неприродно посміхнувшись, прошепотіла: «Все, мабуть, добігалася. Всередині щось наче обірвалося, вогнем пече в животі і грудях. Як же буде без мене моя кровиночка!» Василь розгублено дивився на дружину, а тоді, щоб якось зарадити болю, підвівся зі стільця, що стояв біля груби, підійшов до Надії, торкнувся її плечей, обличчя і також тихим голосом мовив: «Наша кровиночка».

А через місяць по тому й зовсім згасло ледь жевріюче життя в Надійчиній душі. І Василь став удівцем, а п'ятирічна Дашенька - сиротинкою.
Було, що приходили ті, хто колись накидав оком, що пропонували подружнє життя, але згоди не давав, чемно відмовляв. А за кілька років після розпаду Союзу в село, розорене вщент тодішніми реформами влади, повернулася і перша любов: колишня кохана Галя. Сама прибула, без чоловіка, бо, як потім пішли чутки по селу, життя з ним не склалося. І також не обминула Василевої оселі. Просила вибачення за свій вчинок, обіцяла любити до гроба. Василь вислухав її сповідь спокійно і коротко відповів: «Не буду вдруге випробовувати долю. В мене є кровинка, їй присвячу залишене прожити мені життя.» Почувши це, Галина прошепотіла: «Вона - чужа тобі кров...» Сказала і пішла геть із хати. Хутко пішла, бо так велів Василь...

...Минали роки, Дашенька стала дорослою, а Василь геть вкрився сивим туманом пережитих років. Даша влаштувалась на роботу і заочно навчалася в місті. А кожного вихідного поспішає в село, до батька, який, а вона це вже добре знає, десь і очі прогледів, чекаючи на неї. Знає, що як приїде його красапулечка, то в хаті і на серці буде велике і радісне свято. Бо ж вона і защебече, і пригорнеться, і, як колись її мама Надія, все хутенько приведе до ладу. А потім у неділю ввечері, коли знову треба вирушати до міста, ще раз обніме за схудлі плечі татуся, поцілує, побажає здоров'ячка, і, як завше, скаже: «Не сумуй, папулечко, наступного вихідного я примчу і все, що не встигла зробити, дороблю... Чекай...»
І він чекає на неї кожного разу ось уже кілька років поспіль відтоді, як закінчила школу і з його благословення і поміччю подалася по життєвій стежині в більш широкий світ. Чекає, як день прийдешній сонечка.

Григорій Потапенко, тижневик «Деснянка вільна» №47 (346)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.