«До останку картатиму себе…»

Слова Марка Твена про те, що на смертному одрі ми будемо шкодувати тільки про дві речі - що мало подорожували і мало кохали, несподівано згадалися при розмові з Марією та Миколою Давиденками - людьми, які все життя провели в Тихоновичах, їхнє молоде кохання швидко змінилося повагою. Та зовсім не про це кожен із них жалкуватиме у свій останній час...

За 77 прожитих років жінка тільки один раз залишала домівку на кілька місяців, та й то не задля мандрів - їздила на заробітки в Бахмацький район.
І хоч, жартує, «боялася кидати ферму», так насправді й було.
Усе життя працювала дояркою. Робота, господарство, город - одне й те саме день у день. Поки майже 5 років тому, вийшовши до автолавки, не впала непритомною серед вулиці. Сусіди подумали: послизнулася, а в неї - інсульт.

Відтоді, зітхає, здоров'я стало зовсім нікудишнє. Навіть корову несила було подоїти. Мусили збувати. А як у селі без корови? Помучились із чоловіком без свого молока і завели теличку.
Сподіваються, що Маріїна недуга хоч трохи відступить. А якщо ні, то «якось потихеньку-помаленьку». Головне - удвох. У наступному році мине 50, відколи вони разом.

Микола теж із молодих літ у колгоспі - трактористом, комбайнером, механіком на фермі. Кожна копійка у них зароблена важкою працею.
На відміну від дружини, він трохи світу побачив: служив у Середній Азії, їздив (преміювали за хорошу роботу) по туристичній путівці в Болгарію - «на цілих 20 днів».
Цього вистачило, щоб до сьогодні розбавляти згадками про побачене одноманітність сільських буднів. Навіть звички у Макаровича - з того короткого, прожитого інакше, ніж зараз, часу. Зранку - підйом, як колись в армії: жодної зайвої хвилини в ліжку. Для бадьорості - холодна вода. Далі - голитися. Бездоганно, до блиску. І лише чисті сорочки. Вони сидять на його все ще кремезних плечах (дарма, що позаду цілих 75), як гімнастерки.

«Дисципліна у Макаровича теж військова, - додає сільський голова Анатолій Бондаренко. - Ми колись працювали разом, і не було випадку, щоб він спізнився або прийшов напідпитку. Ніколи не забуду, як він навіть своєю давньою мрією поступився, щоб дотриматись субординації».
Це правда. Тоді я спав і бачив себе за кермом нового комбайна - набридло постійно ремонтувати старі. Хотів цього так сильно, що раптом усе почало збуватися - колгосп отримав комбайна і його мали передати саме мені. Коли моє щастя було зовсім близько,.я подумав і відмовився. Заради колеги. Він був старший. Працював довше. Значить, більше, ніж я, заслужив на новий комбайн», - пояснює чоловік трохи із жалем. Хоч і запевняє, що не шкодує. Як і про те, що мало де вдалося побувати.

«За нас із Марусею, - каже Макарович, - старший син Василь півсвіту об'їздив і «обплавав». Зараз працює мотористом. У Чернігові, на Десні. Вже півста стукнуло, а холостяк».
«Нам про любов за роботою і думати ніколи було. Повірите чи ні, але я Колю навіть не ревнувала. Може, він і хотів коли стрибнути в гречку, так часу не вистачало. Жили дружно, дітей ростили - от і вся наша любов, - зізнається Марія Сергіївна. - А ще - робота тоді в радість була. Не те, що тепер... Без моєї молодшої сестри у нас і не садиться, і не копається».

Усе навантаження нині - на плечах чоловіка. Заготовляє сіно (крім телички, тримають коня, а він з'їдає за двох корів), доглядає сад - із яблунями, горіхами, абрикосами, виноградом, хазяйнує в обійсті.
Не приховує: важко. Та це навантаження - ніщо у порівнянні з тим тягарем, що лежить на душі кожного з них уже чверть століття - з 1987, коли не стало їхнього молодшого сина Петра. Його привезли додому в домовині. Не з Афганістану. Із Закарпаття, де служив. За документами - помер від хвороби...

Усієї правди вони не знають і досі. Тоді не зуміли добитися, не змогли: обох підкосило горе.
«Розумію, що ми нічим йому не могли допомогти, - плаче жінка. - Але все своє життя, до останньої його хвилини, картатиму себе, що не вберегли...».

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №24 (352)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.