Справжнє кохання витягне з інвалідного візка!
Олександр с племінником
Інвалідність - не вирок
У деяких ЗМІ вже розповідали про хлопця, який, невдало пірнувши в річку, отримав серйозні травми і потрапив до Чернігівської обласної лікарні. Саме тут він зустрів своє кохання - медсестру Галину. Багато хто тоді не вірив, що у цієї пари може бути щасливе майбутнє. А Галина та Олександр, побравшись і повінчавшись, твердо вірять у те, що чоловік скоро стане на ноги. Про все це - весілля, вінчання та справжнє кохання - і розповіли кореспондентові «Чернігівщини» під час зустрічі.
Коли ми приїхали провідати Олександра, назустріч нам вийшла привітна бабуся і запросила до хати. Не встигли зняти черевики, як перед нами вже стояв маленький усміхнений хлопчак із простягнутою рукою. «Здоров!» -сказав малий мені й моєму колезі. Ми посміхнулися і, потиснувши дитячу руку, пішли за хлопцем, який привів нас до спальні Олександра. Виявилося - це його трирічний племінник Богдан.
«Він мені й дня не дає сумувати, - посміхається Сашко. - Підбадьорює своїми вибриками, жартами, а коли треба, то й масаж допоможе зробити».
Із такого приємного знайомства і розпочалася наша розмова з Олександром Расюком.
Лікарняна палата - місце зустрічі та... побачень
Майже рік тому, 5 червня, Сашко з друзями повертався додому з роботи: хлопці рили шахту під свердловину для води. Того дня була страшна спека, тож, не вагаючись, вирішили попірнати на місцевому кар'єрі.
«Я добре знав дно цієї водойми, - розповідає Олександр. - Та через посуху тут зміліло, а я з розгону пірнув і вдарився головою. Одразу відчув, що шия відійшла вбік, а тіло закам'яніло. Проте зміг витягнути руки з води, щоб показати людям, що тону. Друзі спочатку вирішили - «жартує», бо знали, як добре я плаваю. Але мій однокласник Василь Гав-рилко таки збагнув, що щось не так і разом із Сергієм Яловським кинулися на допомогу. Витягнувши мене на берег, зателефонували батькові та в лікарню (матері я заборонив дзвонити, знаючи, яке в неї слабке серце)».
Із Носівської районної лікарні хлопця направили в Чернігів до обласної. Одразу зробили магнітно-резонансну томографію. Діагноз був невтішний: осколочний перелом п'ятого хребця з підвивихом, розрив зв'язкового апарату, забій спинного мозку.
«Поклали сина в обласну нейрохірургію, почали готувати до операції. 8 червня Анатолій Андріїв провів її, вставивши замість зламаного хребця імплантат, - долучається до розмови заплакана мати Лариса Миколаївна. - Спасибі йому й анестезіологу Анатолію Бабенку, всім, хто зберіг Сашкові життя. Після операції сина перевезли до реанімації, де він і зустрівся вже тепер із дружиною, а тоді ще з медсестрою Галиною Степаненко».
Без перебільшення, щойно Олександр почув ім'я коханої, у нього засвітилися очі й він продовжив розповідь матері.
«Відверто кажучи, коли я потрапив до лікарні - зрозумів, що свою долю я тут і зустріну. Серце підказало, - приємно посміхається Сашко. - А коли познайомився з Галиною, вже ні з ким не хотів знайомитися. Два з половиною місяці я провів у лікарні. Галочка провідувала мене щодня по кілька разів. Вона каже, що вже тоді знала, що це справжнє кохання, на яке чекала все життя. Але я дещо вагався, бо розумів, що-в найближчому майбутньому за станом здоров'я я їй нічого не зможу дати. Але перед випискою все ж таки наважився запропонувати їй жити разом. У Сулак ми повернулися вдвох. Моя кохана ще тиждень побула зі мною, доки не закінчилася відпустка. Тепер же одразу після чергування у лікарні поспішає до мене».
Коли Галина працює, за Сашком доглядає мати. Хоча Лариса Миколаївна також без діла не сидить. Через дві доби їздить на роботу в київське метро. Коли ж чергування двох найдорожчих для хлопця жінок збігається у часі, за ним доглядає брат Іван або його дружина Яна. Родина справді дружна. Усі свої зусилля спрямовує на те, щоб витягти Сашка з біди.
Весілля, вінчання і справжнє кохання...
Галину дехто переконував, що, мовляв, «ти для нього - безкоштовна нянька, пограється з тобою, поки лежачий, а потім стане на ноги і шукай коханого, як вітру в полі». Та Галя не хотіла навіть слухати «злих язиків». Вірила і вірить, що почуття взаємні і на все життя.
27 квітня молодята одружилися, а 29 повінчалися у Ніжинській Іоанно-Богословській церкві. Хоча Олександр був у інвалідному візочку, весілля це не зіпсувало. Все по-справжньому: наречена в сукні, море квітів, поздоровлень, а головне... щасливі усмішки на обличчях новоспеченого подружжя.
«Прикро, що досі немає виїзних процедур реєстрації шлюбів. Навіть, щоб подати заяву, треба було вдвох їхати до сільради. А для мене, самі розумієте, як важко... Та я вірю, що можна подолати все заради коханої людини. Й інвалідність не є винятком. Я обов'язково стану на ноги і покличу вас на справжнє весілля - із танцями, тамадою та великою компанією рідних, друзів і тих, хто мені простягнув руку допомоги», - запевнив Сашко.
Українці не байдужі до чужого горя, особливо... інваліди та пенсіонери
Уже майже рік минув, а хлопцеві з невеличкого села Сулак і досі телефонують з усієї України, аби підтримати, сказати добре слово, додати віри у життя та побажати швидкого видужання.
«На день інколи більше десятка дзвінків. Телефонують з Донецької, Запорізької, Черкаської, Полтавської, Київської та інших областей. Здебільшого - це люди, які вже ледь пересуваються - дідусі й бабусі. Часто телефонують такі як я - з функціональними обмеженнями, або ж ті, хто за ними доглядає. Стільки теплих слів я не чув, скільки живу. Відверто кажучи, після травми я багато чого переосмислив у житті. Тепер я ніколи не буду байдужим до чужого горя. І цього хотілося б побажати всім, бо горе приходить, не попереджаючи...».
Лариса Миколаївна каже, що цей випадок справді змінив її сина: він став відкритим і щирим.
«Усі ми віримо, що Господь допоможе стати Сашкові на ноги, - говорить мати. - У мене болить душа за сина, але я відчуваю допомогу і рідних, і друзів, і взагалі незнайомих нам людей. Тим паче, нам Всевишній послав янгола-охоронця в особі Галини. Як не дивно, але мені хотілося б попросити допомоги у людей не лише за свого сина, а й за іншого хлопця, також Олександра. Того ж дня, 5 червня, з 29-річним Сашком Бойком із Ніжина сталося таке ж саме горе. Кілька днів він лежав у реанімації у районному центрі, і лише потім із високою температурою його привезли до Чернігова. Операції одразу йому не робили, бо він не міг самостійно навіть дихати. Мати у нього - самотня пенсіонерка, своїми силами нічого не може зробити, тому життя і здоров'я хлопця в руках можливих благодійників».
Отакої! Мати, син якої прикутий до ліжка, просить допомогти іншому хлопцеві, але це є свідченням чуйності, милосердя та великої душі цієї родини.
Як поставити хлопців на ноги?
Обом Олександрам, які в один і той же день отримали аналогічні травми, щоб побороти інвалідність, треба пройти 45-денне лікування у спеціалізованому санаторії в Саках (Крим. - Авт.). До того ж, чим скоріше - тим краще. Шанси стати на ноги справді великі, але якщо провести лікування в найближчий рік-півтора після операції. Потім здатність до відновлення хребта різко зменшиться, адже кістки та м'язи вже не зможуть працювати, як раніше.
«У районі ми сьомі в черзі на путівку за державний рахунок, - каже Олександр Расюк. - Отож зможемо потрапити туди лише за два роки. Чи принесе це користь через такий тривалий час, не знаю. Можна придбати путівку за власний кошт, а це - 23 тисячі гривень. Поки що таких грошей у нас немає. Але ми віримо у доброту і милосердя людей...
Увага!
Якщо Вам не байдужа доля цього хлопця і новоствореної родини, Ви можете їм допомогти. Не будьмо байдужі!
Телефон Олександра Расюка: (098) 047-19-47; його дружини Галини: (067)763-53-43
Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №21 (349)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.