Марія Концева: «Моє серце чомусь його одразу вибрало»

Ви вірите, що з першого погляду можна полюбити на все життя? Моя співрозмовниця Марія Концева у цьому переконана. Каже: у її долі трапилось саме так - у 15 років вийшла з відрами по воду, зустрілася поглядом із незнайомим солдатом, що йшов назустріч, і тільки його смерть (через 50 з лишнім років) розлучила їх.

Зараз їй 69. Сини з невістками кличуть до себе в Чернігів. А вона ніяк не може покинути свою хату в Камці.
- Ми купили її в 1963-му за тисячу чотириста радянських карбованців. Взяли їх у борг. Це були величезні гроші для таких простих колгоспників, як ми: я - доярка, Іван - механізатор. Та нічого. Не лінувались - заробили і розрахувались. І не було тоді для нас кращої оселі, ніж ця - стара, нефарбована, з солом'яним дахом хата. Бо вона була наша!

Тепер вона мені ще дорожча, бо тут усе чоловіковими руками перероблено - перебудовано. Як її залишити? Як вирвати із серця величезну - на півдвора - шовковицю? Я й досі ніби бачу під нею на лавочці Івана. В свою останню весну (помер 9 червня 2009 року, - Авт.) він подовгу сидів тут. Вижене корову і відпочиває...
Та й село, - зізнається, - за 55 проведених тут років стало набагато ближчим, ніж рідне. Рідне - це Макишин, що на Городнящині. Марія покинула його після сьомого класу - на підводі з чужим чоловіком, який умовив її їхати в Камку - няньчити їхніх з дружиною дітей.
- Це було у 1957 році, - уточнює жінка. - Вчитися далі було не для мене. У восьмий клас пішли ті, чиї батьки були з достатком і хотіли для своїх дітей ліпшої долі. А я своєму батьку була непотрібна.

У війну він був у партизанах. А після визволення його забрали працювати в Москву. Нас із мамою він до себе не кликав.
Мені було 5 років, коли мама вийшла заміж за іншого. Поки своїх дітей не було, він мене жалів, а потім ... Словом, не від добра довелося мені йти в няньки.
На щастя, люди трапилися непогані. Прожила у них цілий рік. Може б, і далі жила, якби не вийшла по воду і не зустрілася з Іваном.
Його тоді відпустили з армії провідати хвору маму. Він був на 9 років старший від мене. Зустрічався в Камці з дівчиною. Але моє серце чомусь його одразу вибрало.
І він потім розказував, що після тієї нашої зустрічі не міг пояснити, що з ним почало коїтися. Проводжав мене з клубу, йшов до своєї дівчини, але усе було не те і не так...

У 1958 році ми з Іваном Концевим одружилися. Через два роки народився наш старший - Льоня, а ще через три - Сергій. Допомагати нам було нікому. Робота - від темна дотемна. Бувало, прикладу меншого до грудей і плачу: не дай Бог і дітям так доведеться жити.
Тому робили все, щоб сини вивчилися. Усі наші з Іваном заробітки, нагороди, фотографії на Дошці Пошани, добра слава - це результат важкої праці. Його - за кермом, моєї - з коровами. Особливо коли умовили стати завфермою. Тоді у нас була не тільки ВРХ, а й свині, вівці. Піч серед ночі доводилось топити, бо йдеш зранку, а приходиш тільки в вечері. І так або майже так - цілих 27 років.

- Як склалися долі ваших синів?
- Льоня закінчив Київський медінститут. За спеціальністю він хірург-уролог. Останні шість з половиною років працював у Лівії. Розказував: Каддафі дав українським лікарям те, що першокласні спеціалісти не могли отримати вдома - пристойну зарплату і належні умови роботи.
Може, працював би й досі, якби не громадянська війна. Стільки ми за нього напереживалися, бо евакуюватися йому довелося не літаком, а кораблем. Коли трапилася затримка, онуки (у Леоніда - уже дорослі син та дочка, - Авт.) і в посольство зверталися, і на телебачення. Слава Богу, повернувся живий-здоровий.

Сергій з дитинства був романтиком. Мріяв про подорожі. Тому пішов у Ризьку «мореходку». Досі ходить в моря. У нього - двоє синів. А дружина - наша, камська. Вони - прекрасна пара, бо уміють берегти свою любов. По собі знаю - з часом ще більше дорожиш такими стосунками. А коли з твоєю половинкою трапляється нещастя, ладен віддати все на світі, аби тільки допомогти.
Марії Григорівні довелося пройти через це майже чотири роки тому. Восени 2008 року у них було золоте весілля. Діти подарували «SAMSUNG» з великим екраном.
А 9 грудня у чоловіка стався інсульт. І це був тільки початок. Невдовзі після того, як його поставили на ноги у Щорській райлікарні і виписали додому, - нова біда - суха гангрена. Далі - більше. Ледве встигали здолати одну хворобу, виникала інша. Голова місцевого сільгосппідприємства, де 65-річна Марія Концева все ще працювала на фермі, Сергій Бобровник сам возив Івана Васильовича до лікарів.

Так тривало кілька місяців. До того самого дня, коли в Чернігівській обласній лікарні сказали забирати хворого додому.
- Я знала, що це означає, - зітхає жінка. - Знала, що медицина не всесильна. Але як змиритися з тим, що ось зараз ти зачиниш за собою двері лікарні і повезеш додому - помирати - людину, яка дорожча тобі за все на світі? Я не могла цього допустити. Впала перед лікарем на коліна. Плачу, благаю його: врятуйте мого чоловіка. Візьміть що хочете, які завгодно гроші, тільки допоможіть!

...Допоки житиму, молитимусь за цього лікаря із відділення судинної хірургії - Анатолія Веденьова. Він сказав: не треба ніяких грошей, зроблю все, що зможу.
Операція була дуже складною. Я хотіла якось віддячити, але він не взяв ні копійки. Сказав: „Передасте паску на Великдень..."
Дякуючи йому, чоловік дожив до літа.
Іван знав, що йому залишилось недовго, але не за себе переживав - за мене. Йому боліли мої тривоги. Змушував ходити на роботу - між люди.
Сам тримався по-чоловічому. Буває, впаду у відчаї йому на груди, розплачусь. А він поцілує в голову:
- Не хвилюйся. Все буде добре.
Помер у мене на руках. А досі - ніби живий, ніяк не звикну, що його нема. Досі люблю його.

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №13 (341)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.